Для молодих письменників це звучить як жарт або назва популярного телешоу, а колись служба в армії була нормою, ба більше — честю! Пам’ятаєте, як суворі колгоспники вирішили покарати меткого й дотепного каверзника Максима Перепелицю? Постановили не пускати його в армію, мовляв, не гідний він такої шани. Отут і зламався жартівник і вигадник Максим, адже яка це ганьба — сидіти вдома, коли твої ровесники проходять школу мужності й витривалості, стають справжніми чоловіками.

Ідеалізація армії й військової служби — чільна тема в радянській ідеології. Офіційна пропаганда славила червоноармійців і червонофлотців громадянської війни, бійців і партизанів Великої Вітчизняної. Сьогодні школярі навряд чи знають, чому державне свято День захисника Вітчизни у кількох пострадянських країнах припадає на 23 лютого. Тридцятирічні українці скажуть, що цього дня 1919 року Червона Армія здобула перші перемоги в боях із німцями під Нарвою і Псковом. Через багато років виявилося, що то був ще один красивий міф. Насправді ж вище командування РСЧА — Робітничо-Селянська Червоної Армії — запропонувало відсвяткувати її річницю і зовсім випадково урочистості припали на 23 лютого, найближчу неділю. З 1922 року існував офіційно затверджений День Червоної Армії і Флоту, а від 1949 й аж до 1993 року він пишно іменувався Днем Радянської Армії і Війського-Морського флоту.

Багато українських письменників у ХХ сторіччі пройшли якщо не армію, то фронт: від Першої світової до Другої світової, від Маньчжурії до Афганістану й інших «гарячих точок» планети. Радянська країна або воювала, або готувалася до війни. Тсоавіахім, ГТО, «ворошиловські стрілки» — життя проходило під гаслом із популярної пісні «Если завтра война». Один із молодняківців Степан Крижанівський згадував: «Ми жили по суті в обставинах воєнного передгроззя, що позначалося у діяльності всієї пропагандистської машини партії і влади, якій ми служили і як журналісти, і як письменники. Це відбивалося і в тематиці поетичних книг, що весь час підігрівалися воєнними сутичками на Далекому Сході, то “переможним походом” за визволення західноукраїнських та західнобілоруських земель, далі “визволенням” Бесарабії і Буковини, і, нарешті, невдалою війною, як тоді писали, “з білофінами”».

Отже, письменники теж мали бути у всеозброєнні і воювати не лише пером. Уже 1920-х роках начальство придумало щорічні маневри, у яких мусили брати участь усі літератори — незалежно від жанру, віку, членства в різних організаціях і угрупованнях. Крижанівський назвав це воєнізацією побуту — щорічні призови офіцерів запасу на перенавчання у чугуєвських, лубенських та інших таборах.

Маневри — це була своєрідна процедура, відповідні оголошення та списки регулярно друкувалися в газетах. Петро Панч скаржився в листі до Івана Дніпровського, що незабаром їде на чергові навчання і чекає на повістку: «...наді мною висів меч во образі “лагерної батареї”. Час ішов. В газетах уже тричі писали, що всім “отобраним” послані повістки, а я… і досі не одержав» (3.VІІ.1926). Панча мобілізували ще 1915 року під час Першої світової війни. Він закінчив курси при Одеському артилерійському училищі й у званні прапорщика артилерії вирушив на фронт. Тому на маневрах йому завжди випадало командувати гарматами.

Олекса Слісаренко теж воював в артилерії, швидко дослужився до офіцерського звання. На відміну від Панча, який демобілізувався аж 1921 року, Слісаренко ще 1918 року покинув фронт, повернувся до Києва і поринув у вир літературного життя. Та коли письменників викликали у військові табори, вони зазвичай потрапляли в одну команду. Панч писав Дніпровському: «Коли ти будеш читати цього листа, ми з Слісаренком уже будемо в Київі складати рапорт про “в часть... прибув”» (15.VІІ.1927).