Малий апокаліпсис із помаранчем

Ліна Костенко. Записки українського самашедшого. –

Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2011. – 416 с. (Перлини сучасної літератури).

Новий роман Ліни Костенко вже став подією року. Його читають, про нього говорять і сперечаються. Коли взяти до уваги, що література сьогодні рідко стає загальносуспільною подією, то маємо, власне, приємний виняток із правила. Активне ж обговорення роману дозволяє зініціювати дискусію ширшого масштабу, ніж це передбачає пересічна читацька конференція. І в цьому є добрий знак.

Гостра інвектива сучасного українського суспільства, яку створила Ліна Костенко, має на меті – через очевидне епатування публіки – апелювати до сумління й громадянської свідомості земляків. Наскільки ця тактика спрацьовує – питання дискусійне. Одним шалено подобається нищівна оцінка письменницею попереднього етапу української Незалежності – тим, що збігається з нашим власним досвідом зраджених надій і каскадних розчарувань. Інші сприймають апокаліптичні рефлексії авторки з відчуттям недоситу, бо вони лише діагностують (та й то, либонь, однобічно) наявні проблеми, проте не вказують шляху їхнього вирішення.

          Однак, скаже просунутий молодий філолог, література геть не зобов’язана вирішувати соціальні проблеми. Вона може зображувати що завгодно. На те й свобода творчості, яка в нас нарешті стала доконаним фактом. Так то воно так, але ж існував і надалі існує різновид програмного письменства, котре саме в тому і вбачає своє завдання, що задовольняє суспільні, громадянські потреби співвітчизників. До того ж обговорюваний роман за всіма характерними ознаками належить до такої творчості.

По-перше, ідеться про добровільну заангажованість письменниці, яка не цурається амбіцій колективної відповідальності та колективного сумління українського соціуму. Це з усією очевидністю проявилося в попередніх публічних виступах та публікаціях Ліни Костенко – доволі вагомих і резонансних. На розкриття цієї тези можна навести спостереження, що авторка «Марусі Чурай» позиціонує себе і як речник покоління шістдесятників, авторитет якого в останні часи помітно підупав, і як представник усього етноцентричного українства, яке повною мірою відчуло тотальну загрозу в добу становлення України. По-друге, читач уже сформував стосовно поетеси високий горизонт очікувань, отож і нинішній роман він ставить у ряд текстів програмного характеру, хай навіть чинить це мимоволі й не зовсім коректно до художнього твору, у якому автор користується нагодою сховатися за множинними масками персонажів. Урешті, по-третє, у самому романі знаходимо переконливі свідчення на користь того, що авторка свідома підвищеної читацької уваги й прагне окреслити свій час не тільки панорамно, а й екзистенційно, ідеологічно, вказуючи його хронічні болячки та спонукаючи тим самим до морального оздоровлення суспільства. З огляду на сказане формат програмного роману щодо «Записок українського самашедшого» не виглядає надуманим і не скидається на інтерпретаційну спекуляцію. Він виправданий співдією кількох чинників, які задають чи то авторську настанову й стилістику, чи то проектуються на читацькі сподівання. Гадаю, у цьому ми ще не раз переконаємося, спостерігаючи публічне обговорення твору.

У романі Ліни Костенко вражає цілеспрямоване колекціонування апокаліптичних сигналів. Воно виходить понад рівень сюжетної дії, понад смислові асоціації персонажів та означення проблем і перетворюється в суцільний настрій, що супроводжує акт читання. Роман, таким чином, сприймається як реєстр різних катастроф, аварій, аномалій. Їхній перелік веде до невтішного висновку, адже винуватцем аномальних явищ, здебільшого, постає сама людина, точніше – наша цивілізація, що довела до абсурду ідею технічного прогресу.

Є тут і постколоніальний акцент. Малий апокаліпсис сьогодення Ліна Костенко представляє в зіставленні із суспільним порядком радянського минулого. Старі підстави для розчарування й знеохочення підтверджуються новим досвідом. Симптоматично, що головний герой твору (це герой-оповідач, що вже саме по собі зближує його з авторською позицією) не схильний бачити якісь позитивні зміни: можливо, саме через те, що він надто заангажований у спостереження щоденних негараздів, які лавиною насуваються на його вразливу психіку. «Дійсність, у якій ми живемо, патологічна, – резюмує він. – І та, в якій жили, патологічна теж. Але цікаво, що люди і до тієї, і до цієї звикли. Найгірше в нашому народі те, що він до всього звикає. Оце звик, змирився і нічого не хоче міняти. Фактично він навіть не любить змін і ніколи до них не готовий» (с. 54).