Не романом єдиним, або ще раз про сучасне українське оповідання

Безконечні заборони української мови Річчю Посполитою, Румунією, Російською імперією позначилися на еволюції не тільки всієї літератури, а й окремих жанрів. В умовах заборон і цензури простіше було з поезією й оповіданням. Натомість для розвитку роману умов не було.

Роман – це продукт національної держави. Для повнокровного роману важлива тотальна всепроникаюча мовна стихія, яка передає живу мову різних прошарків суспільства: національної еліти, бюрократії, середнього класу, молоді, люмпену, криміналітету, адже роман – продукт міський. Для розвитку українського роману не існувало більшості складових, та головне – не було українського міста.

Якщо говорити про конкурентоздатність української класичної прози ХІХ–ХХ століть, то вітчизняний роман залишається поза конкуренцією на світовому літературному ринку. А українське класичне оповідання може конкурувати й із французьким, і з російським, і з американським, і з японським, і з будь-яким іншим оповіданням. Тож якщо вимогливий упорядник із добрим смаком складе антологію українського оповідання, її несоромно буде показати світові.

Максимально суб’єктивна художня структура, якою є оповідання, найбільш дистанційована від держави, суспільства і колективного свідомого, дозволила Михайлу Коцюбинському, Василю Стефанику, Григорію Косинці, Михайлу Яцкову, Марії Цукановій, Григору Тютюннику зосередитися на переживаннях одного або кількох персонажів і витворити високі зразки художнього письма, які стали б окрасою будь-якої літератури.

Та найвищого розвитку українське оповідання досягло у 80–90-х роках ХХ століття. Під час загальнонаціонального підйому, коли суспільство звільнялося від колоніалізму, українське оповідання стало, як ніколи, вільним і стилістично різноманітним. В Україні з’явилисядесятки прозаїків нового покоління, які написали не так багато, але надали українському оповіданню нової якості.

Тоді ж заявила про себеплеяда українських письменників, які творили тільки у жанрі оповідання. Це – Василь Портяк, Богдан Жолдак, Василь Ґабор, Любов Пономаренко, Микола Рябчук, Геннадій Шкляр, Василь Трубай, Ярослав Лижник, Григорій Цимбалюк. Тоді на літературному горизонті засвітилися автори кількох оповідань, які написали зовсім мало, однак їхні два–три коротких прозових твори були такими яскравими й оригінальними, що назавжди залишили помітний відбиток у літературі.

У багатьох оповіданнях цього періоду простежувалися виразно антиколоніальні й антитоталітарні теми.

Герої оповідання Катерини Мотрич «За таїною неба» переживають голодомор як кару за неусвідомлений міфічний гріх. «За що? За віщо така мука? Чого покарано так мій народ? Чим прогнівив він Вседержителя?»– запитує себе Соломія.І її змучена душа почула відповідь: «За Господа… Князь Пітьми мстить боговибраній Україні за все Боже, що вона має». Смерть у Мотрич постає як очищення та звільнення від земних страждань. Темні сили в оповіданні втілює Федір Соломаха, сільський активіст, який мав непомильний нюх на залишки зерна чи картоплі, що їх люди ховали від влади й голодної смерті. Позитивні персонажі в оповіданні – це селяни, що мали звільнити життєвий простір для інородців, яких більшовики заселяли у виморені голодом українські села.