Про виховання літературного смаку в дітей

Виходячи із законів неориторики, промовець ніколи не має вирішувати проблеми, які порушує у виступі, а лиш давати певні пропозиції, які можуть бути прийняті, а можуть бути й відкинуті. Тому я не наполягаю на незаперечній слушності своїх зауваг, а висловлюю, так би мовити, «польові дослідження» любові/нелюбові до читання творів української літератури.

Виховання літературного смаку – процес, який не має визначеної тривалості, бо загалом йдеться про навернення дітей до книги та про їхнє уміння відсіювати зерно від куколю. Не відкидаючи такого чинника, як рекомендації батьків чи педагогів і бібліотекарів, я все ж гадаю, що починається літературний смак від «смакування» мовою. Тут ми наштовхуємося на суміжну проблему: як навчати дітей мови?

Сучасна школа, як і школа недавнього радянського минулого, робить усе можливе, щоб звести навчання рідної мови до формалізованого фонетичного. морфологічного та синтаксичного розбору, перебігши урожайним полем лексики та фразеології приблизно так, як біг пес через овес. На мою думку, саме лексичне і фразеологічне багатство мови, засвоєне і через етимологічні коментарі (наприклад, чому кажуть «не виносити сміття з хати», «побити горщики» чи «позичати у Сірка очей» – або чому ми називаємо крупу гречкою, а французи – сарацинкою, звідки походять слова «хліб», «гетьман», «ярмарок») здатне розворушити притлумлену надлишком інформації дитячу спромогу.

За двадцять років викладання мови на підготовчому відділенні я жодного разу не почула від молодих людей, котрі обрали собі фах редактора, що їм цікаво на уроках української мови. А якщо мову вони сприймають формально, то і будь-який написаний текст «пережовують» без смаку. Це треба прочитати і відповісти на оцінку…

Таким чином, поглиблене вивчення лексики та фразеології, словотворення як цікавого процесу розширення лексичного поля – найперше завдання вчителя української мови. І це лише один із чинників виховання в дитини «першопричини» літературного смаку.

Починаючи з першого класу, наші діти читають незграбні вірші абетки, неадаптовані оповідки повчального змісту тощо.

Голуб перший гітарист,

А голубка – гармоніст.

Дружно грають вони вдвох,

Крутить вусики горох.

Якщо ви скажете, що в цих рядках є зміст, через який дитина пізнає не лише, як пишеться літера Г, а й поезію та навколишній світ, то на цьому нам доведеться припинити діалог.

Добрий вечір, а я йду,

Сидить зайчик на сніжку.

І я його став питати,

Куди іти щедрувати?

Ці самодіяльні віршики я випадково побачила в настільній книжці учительки молодших класів. Певна річ, вона ними оперує на уроках.

Нині лиш лінивий не продукує абетки, тому що це книги, які завжди будуть запотребовані, але ніхто не хоче піддати аналізу тексти.

Трапляються й зовсім макабричні ситуації, коли абетка переконує дитину:

Є у кішки кошеня,

Є в собачки цуценя,

Є в зозуленьки дубок,

А у мами є синок.

Ми, дорослі люди, розуміємо: слово, словосполучення чи речення завжди має зміст, а дитина читає беззмістовні рядки, тому як вона полюбить те, що не має сенсу?

Отже, починаючи з абеток і текстів для позакласного читання ми створюємо таку площину спілкування із поезією чи прозою, яка формує у дитини відчуття: все, що доводиться вчити на оцінку – нецікаве.