Драматургія й театр: війна чи мир?

Про зомбі і паралельні простори

Власне, дослідів реальної, а не гіпотетичної ситуації я там не побачила, а от «заперечень» матеріал викликав чимало. Почнемо з того факту, що, нібито відстоюючи потребу в сучасній драматургії в театрі, авторка взагалі нічого не говорить ані про реальну українську драматургію, ані про її сценічні версії. Водночас вона згадує чомусь лише три прізвища – і в негативному ключі: М. Курочкіна й Н. Ворожбит, які в Україні нині практично не ставляться та «відверто слабкого» (цитую) О. Марданя, до якого звертався Д. Богомазов (єдиний указаний авторкою факт звернення «прогресивної» режисури до сучасної драми). До того ж називаються лише ті автори, які українською не пишуть – лише російською, а О. Мардань не лише не пише, а ще й усіляко абстрагується від України, зазвичай зазначаючи в ремарках місце дії «російськомовне місто». Але називаючи навіть п’ятірку режисерів, п. Тужина чомусь ані словом не обмовилася, що Дмитро Богомазов успішно ставив – «Стальову волю» того ж Максима Курочкіна в Молодому театрі, а, наприклад, Влад Троїцький давно й плідно співпрацює з Клімом, своїм учителем, відомим перш за все як драматург. До речі, його ж ставив і згадуваний В. Кучинський. Можливо, без сучасної драми обходиться А. Жолдак, але саме тому, що він сам практично й виступає драматургом, адже його вистави – це постановки власних сценічних версій за мотивами (часом дуже далекими) класики чи певної теми. Але наш театр далеко не обмежується цими прізвищами, які (при всій моїй повазі до них) уже давно перетворилися на якийсь «джентльменський набір» критиків. Адже це лише маленька частина українського театру, до того ж зорієнтована в репертуарі переважно на авторитети, а не на відкриття нових імен. Але «пошук» передбачає нове й ризиковане – у різних напрямках, у тому числі створення нової драматургії.

Зауважу, що в українському театрі є сотні п’єс і десятки постановок сучасної української драми. І для цього непотрібно порпатися в спецархівах, достатньо хоча б запустити прізвища основних фігурантів драматургічного процесу в «пошуковики» Інтернету – і ви отримаєте не одну сотню сторінок і про публікації, і про постановки, і про участі у фестивалях, і статті та інтерв’ю. Чому в Україні легше жити з міфами меншовартості (і зомбувати ними інших), ніж зробити зусилля над собою та заглибитися в реальну ситуацію? Проблема, на мій погляд, не в тому, що «кораблі» драми й театру розходяться врізнобіч, а в самому феномені нашої театральної ситуації.

У мене склалося таке враження, що наш театр існує як у фантастичному трилері: є кілька просторів реальності, які співіснують, але при цьому майже не перетинаються й навіть більше – не хочуть «проникати» у ситуацію сусідів, а то й узагалі заперечують існування інших. Приміром, окремо простір столичних державних, окремо провінційних, окремо «фестивальних» чи пошукових, окремо студійних недержавних, окремо лялькових… Разом із тим фестивальні та студійні можуть звинувачувати стаціонарні державні в «мертвості» і закостенілості, а останні перших – у непрофесійності та маргінальності. Критики повторюють одні й ті самі імена, головне – щоб вони відповідали «іміджу», і губляться, коли щось «випадає» за звичні рамки «традиційного» чи «експериментального». Значна частина митців з усіх цих «світів» ще й нападає на драматургів, яких «немає», щоправда, й останні нерідко відповідають тим самим: «якщо мене не ставлять – значить, усі ці режисери відсталі або продажні». Іноді вони об’єднуються: скажімо, у зверхньому ставленні державних театрів до недержавних, чи критики з «фестивальними» режисерами, але переважно ця роз’єднаність іще більша. І головне, що в цьому навіть немає ієрархії – вони існують як паралельні простори. Звісно, це лише схема, яка не охоплює весь театральний процес, але проявляє тенденції.