Кому сьогодні потрібні шедеври?

Яким спочатку був шедевр? Доказом, що давав право підмайстрові стати майстром. У середньовічній Європі кожен ремісник мав виготовити «шедевр» — яскраву річ, у якій було б утілено душу майстра, —аби довести вчителям свій фах. Шедевр міг зробити кожен, хто досяг певного рівня майстерності й мав дивовижний і відшліфований талант. Шедевр можна вважати унаочненням практичного іспиту, після якого людина ставала майстром (сучасний освітній рівень «магістра» етимологічно є відлунням цієї традиції). У такому статусі шедеври існували до доби Романтизму. Уже після XVIII століття суспільне значення шедеврів кардинально змінилося. Тепер «шедевр» не могли створити сучасники. Розвиток музеїв спричинив потребу селективного підходу до минулого, аби вибрати з величезної кількості артефактів найкоштовніше. Відтоді шедеври дещо набули значення чогось довершеного, але обов’язково мали прив’язку до минулого. Певною мірою Ґете можна вважати останнім  «шедевротворцем» Європи.

Однак кожна наступна доба прагнула залишити по собі щось «шедевральне». Створення шедевру означало те, що ти й твоя культура потраплять до світового канону. А в такому випадку творення шедеврів уже набуло стратегічно-політичних ознак. Модернізм можна вважати останньою епохою, яка вірила в можливість продукування нових шедеврів, котрі б рівнялися окрасам минувшини. Постмодерн не те що відмовився від такої інтенції, а й піддав сумніву статус шедеврів у минулому. Портрет Джоконди в оригіналі й оцифрована копія — феномени рівнозначні в постмодерній площині. Хіба що в оцифрованому варіанті можна виправити всі ґанджі оригіналу. Але зміна світоглядної моделі позначилася й на переінакшенні (розмиванні) самих морально-етичних основ існування людини.

Шедеври визначали естетичну й духовну висоту. У другій половині ХХ ст. (зокрема, після страшних світових війн) такої висоти не існувало, а будь-яка претензія на високе осміювалася. В основі шедевру в європейській середньовічній традиції була висока ідея й частка майстрової душі. У ХХ ст. висока ідея могла отримати страшну реалізацію.

Але ж чи може людство існувати без шедеврів? Чи може їхнє місце бути подорожнім? Мабуть, на зміну шедеврам і майстрам прийде щось інше.

Дев’яності роки створили просто-таки справжній бум. Здавалося, що в українську літературу прийшла нова генерація митців, здатних докорінно змінити вітчизняну соцреалістичну естетику. І в той час, коли деякі шістдесятники (такі, як Д. Павличко, Б. Олійник чи І. Драч) поринули з головою в державотворчі справи, на арену вийшли молоді митці, представники різних творчих осередків, груп і смаків… Аж раптом стріли молодих посипалися не лише на соцреалізм, а й на тих, хто, безперечно, був вимушений жити в одному часі із шеренгами «соцреалістичних талантів». Чи такі ідеологічно заангажовані й антимистецькі шістдесятники, як писали деякі представники молодших генерацій? Навіть теоретик літератури Т. Гундорова в одній з останніх праць «Література і кітч» визначила роман у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко зразком українського кітчу (під «кітчем» дослідниця розуміє потрапляння «тривіального» в «естетичне» у творі, що зменшує його мистецьку вартість). Відбувається не просто переосмислення минулого й нове прочитання української культури за допомогою інакшої (перспективнішої) методології, а помітна тенденція до руйнування того, що в класичному розумінні можна було б назвати одним словом — «шедевр». Сьогодні дедалі частіше ми уникаємо поняття «шедевр», яке видається позбавленим суті. Зрештою, а чи може час теперішній породити шедевр?