Туга за ідеєю

Минає той час, коли сучасна українська література була окремим жанром, стоячи в бібліотеках й крамницях у одному логічному ряді з детективами, фантастикою та любовними романами, затьмарена, з іншого боку, українськими класиками, затребуваними шкільною програмою. Тепер вона стає брендом, що звично розшукують на книжкових полицях українці (та іноземці), які хочуть почитати про міста й села українські, про людей українських і мовою теж українською, яка виявляється найбільш до цього придатна. І цим своїм існуванням, розширенням, набуттям якості, здобуттям популярності (наприклад, зараз спостерігається правдивий злет дитячої книги) сучасна українська література як така, безвідносно до свого змісту, ефективний об’єкт пропаганди, що стає на один щабель із національними набутками, та дає привід для гордості. Ще один важіль упливу на дійсність ­­ розширення можливостей державної мови, збагачення лексичного запасу україномовних і російськомовних читачів.

Можливо, тому чимало українських письменників, будучи, безсумнівно, патріотами, остерігалися прямо виголошувати ідеї, які сповідували, розуміючи, що справжня ідеологія часом повинна бути й за ширмою. Переконувати не словом, а ділом (як це не перевернуто звучить, оскільки ділом тут є таки слово), писати так, аби було цікаво, писати про все, для всіх, незворушно створювати якісне чтиво  такі авторські настанови вгадуються при дослідженні сучасної української книги.

Найчастіше благодатним матеріалом для української книги слугує історія, що надається до вельми різноманітного моделювання своєю віддаленістю в часі, манить густотою подій, екзотичністю характерів, звичаїв і мовлення. Машина часу - це захоплює.

Сучасна ж дійсність через свою тягучість менше надається до прямої описовості. Письменник часто хоче її метафоризувати, стилізувати, увести побічні (містичні, сюрреалістичні) лінії. У “Ворошиловграді” Сергія Жадана1 активно втручаються в життя давно мертві люди, Галина Вдовиченко в “Пів’яблукові”2 грається із загадковим дерев’яним яблуком, здатним виконувати бажання, Маргарита з “Гаспида і Маргарити” Галини Тарасюк щодня радиться із створеним уласноруч чортиком, що вводить її у світ скороспілої української еліти, “Рівне\\Ровно” Олександра Ірванця3 існує в загадковому часовому просторі. Можна ще залізти в дрімучу психіатрію, як у романі Люко Дашвар “Мати все”4, а також густо оздобити гумором, іронією та сарказмом дуже придатні до цього українські реалії (“Варфоломієва ніч” Марини Гримич5, “Гімн демократичної молоді” Сергія Жадана6).

Сказати прямо, серйозно про наш час, розставити в ньому правдиві акценти складно. Складно дивитися збоку, якщо сидиш всередині. І це при тому, що філософський, ґрунтовний опис сьогодення наразі, як ніколи, затребуваний. Про це свідчить великий інтерес до “Записок українського самашедшого” Ліни Костенко7, що продемонстрував, наскільки українській спільноті бракує незаангажованої жодною політичною силою опінії.  “Прописати час”  справді художній ризик, як говорить Іван Андрусяк у статті “Прописування часу” на сайті “Літакцент”8. До того ж цю функцію перебрали на себе газети й телебачення, саме тому з’являється ілюзія, що й так усе про все відомо, між тим, насправді, бракує узагальнених художніх полотен із причинно-наслідковими зв’язками, широких психологічних і соціологічних висновків. Який для цього вибрати жанр, стиль? “Запискам” їх продиктували реальність та закон дотримання змісту й форми. Сам роман, густо обсипаний інформаційним флудом,  образ нашого часу. Інформаційна війна, що точиться зараз, і об’єктами якої ми стали,  один із головних образів “Записок”. Можна сказати, що, крім Програміста, Дружини, Батька, Лева, Гламур, Інформаційне Сміття стає ще одним персонажем роману, брутально виступаючи на перший план і заглушуючи гарні та світлі інші образи, мов сумнозвісна радянська “глушилка”. «Ми птиці інформаційного простору. Іншого у нас нема. А цей такий загазований і качки літають»  констатує автор.