Герой без героїзму

Володимир Лис. Століття Якова /

передм. О. Забужко. – Харків:

Книжковий Клуб „Клуб сімейного дозвілля”,

2010. – 240 с.  

Книжку Володимира Лиса визнали найкращим романом десятиліття у версії конкурсних творів «Коронації слова». Здається, зовсім недавно розпочався цей «солодкий» конкурс сучасної літератури, що поставив собі за мету вивести вкраїнську масову белетристику зі стану ступору та непопулярності, а вже й настав перший ювілей. Коли так, то саме час придивитися до здобутків «Коронації». А роман десятиліття – найкращий для цього привід.

Образ часу,чи, власне кажучи, концепт століття, закладений у самій назві Лисового твору. Автор цікаво обіграв його, передбачивши множинні тлумачення титулу книжки. Невтаємничений читач робить логічний наголос на першому понятті. Той, хто знайомий зі змістом роману, навпаки, ставить його на друге слово. Але між першим і другим – чималий (причому доволі густий і заплутаний) простір тексту, який слід подолати, перш ніж зрозумієш двозначність назви та осягнеш запрограмований письменником ефект інтриги.

Читачеві очікування епосу «століття» Володимир Лис свідомо переводить в інший, несподіваний регістр. Однак тим самим він втягує нас у захопливу ретроспекцію минулого віку, цікаву й симпатичну остільки, оскільки вона ані повторює, ані ілюструє абеткові історичні знання. Радше творить іншу, альтернативну версію минулого, оперту на приватний біографічний досвід одного героя, а також принагідно – і його оточення.

Головний герой роману Яків Мех (по-вуличному Цвіркун) не просто прожив сто літ на цій землі. Він зумів провести їх в одному селі, утверджуючи своїм існуванням одвічну селянську правду – драматичну, жорстку й мозольну. Із властивого середовища його вилучали тільки виняткові обставини, як-от брак праці або суспільна повинність – мобілізація до війська, війна. Суспільні катаклізми двадцятого сторіччя брутально виривали його з коріння, ніби марну бадилину. Проте Яків знову повертався й вростав у свою землю. Саме через те зумів пережити всі напасті, які судилися на його життєвому шляху. Зумів пережити століття.

Аби вижити, Яків стає на прю зі своєю епохою. Фактично він змушений боротися супроти історії. І це засадничий парадокс роману. Адже персонаж не належить до людей героїчного чину й більшою мірою уособлює типовість, ніж особливість. Селянський син і сам селянин, він радше схильний пасивно переносити ті зміни, які наворожила доля. Зазвичай Яків не бунтує й не протестує проти загальних правил чи норм – ані морально-звичаєвих заповідей, за якими живе його волинське село, ані накинутих владою (байдуже – довоєнною польською чи повоєнною радянською, чи навіть сучасною вкраїнською) законів і повинностей. Він відрухово переміщується у фарватері свого часу, нічим особливим не виділяючись із загалу. Проте сама епоха раз у раз наздоганяє героя й переслідує його. А позаяк це повторюється багатократно й регулярно, то складається враження, ніби Яків мимовільно втягується у фатальну гонитву, у підступну гру з долею, у смертельний танок.

Свідомість постійного поєдинку виразно підкреслює автор у вдачі Якова. Вона провокує внутрішню роздвоєність персонажа (хоча загалом він натура по-селянськи цільна), а також транслюється на його внутрішні монологи – із минулим, із покійною дружиною, із пам’яттю, із власними гріхами, персоналізованими в тінях померлих.

Тактика виживання, яку обирає Яків, продиктована натуральним привілеєм – зберегти власне життя й свою родину. Цілком практичний і традиційний мотив як на селянську психологію. Пережити всяку владу, витримати тиск зовнішніх обставин – надзавдання Меха-Цвіркуна. За будь-яку ціну. Це й окреслює єдино можливу, бо єдино ефективну, лінію поведінки – балансування на межі, пильнування власних інтересів та інтересів близьких без ширшого заангажування в суспільні події. Позиція героя, який опиняється на першому плані романної оповіді, зумовлює зсування загального, суспільного чинника на узбіччя. Влада зображувана лише як зовнішнє зло, що нагло втручається в долю героя. У найгостріших моментах вона показує свою силу, вриваючись у спокійне й розмірене життя волинських селян.

Яків принципово не налаштований на протистояння. Навпаки, він апріорно визнає вищість влади й підкоряється. Тактика героя гнучка, він ухиляється від радикальних рішень. Проте в екстремальних ситуаціях конфлікт із владою неминучий – тією мірою, якою він здатен відвернути смертельну небезпеку. Характерно, що Яків, який не вбиває на війні, чинить це в мирних умовах: уперше стріляє в упівця, підозрюючи його ймовірну зраду, удруге – уже в наш час знищує «власника» Оленки-приблуди. З іншого боку, герой нерідко балансує на межі компромісу й зради, служби й колаборантства. Якими моральними критеріями він при цьому керується? Так само нечіткими й гнучкими. Свідомість Якова перебуває в стадії становлення: це цікавий і контроверсійний процес, якщо його відстежувати впродовж цілого життя персонажа, як це робить автор.