Центр і периферія в літературі

Відмінність між центром і периферією значною мірою зменшується завдяки всесвітній павутині. Найоперативніше і найбільше джерело інформації – Інтернет - доступне сьогодні практично для усіх бажаючих, тож ним користуються як в Матіївці на Черкащині, де мешкає Кость Москалець, так і в Широкому лузі на Закарпатті, де живе Петро Мідянка, чи в Адріанополі на Луганщині – на батьківщині Василя Голобородька. За допомогою павутини будь-який літератор, навіть початківець, може здобути собі ім’я в інтернет-середовищі. Правда, не всі цього прагнуть. Трапляється, що першокласні автори живуть у столиці, але про них мало хто знає, бо вони не дбають про саморекламу: їх не побачиш ані на «Київських лаврах», ані на «Мазепа-фесті» або на якому іншому фестивалі. Тож не таку вже й велику роль відіграє те, живе письменник на периферії, чи в столиці. Важливішим чинником є комунікабельність і самопромоція.

Втім, треба зробити одне уточнення. У періоді становлення особистості фактор місця таки є дуже важливим. Якщо учень сільської школи не має жодних літературних зацікавлень і після здобуття атестату про середню освіту залишається жити в селі, то, звичайно, у нього значно менше шансів прилучитися до літературного життя, ніж у посереднього випускника школи з обласного центру. Той другий, хоч таке трапляється і не часто, може піти на концерт чи, скажімо, у львівську літературну кав’ярню «Кабінет» і несподівано почути поезію (можливо, навіть в авторському виконанні), або, проходячи повз книгарню, зацікавитися назвами виставлених на вітрині книжок: «Марадона» і «DepecheMode», купити ті книжки, прочитати їх та ще й з друзями поділитися; він може в інтернет-клубі натрапити на необачно залишені кимось роздруковані аркуші з літературними текстами… У сільській місцевості такі сценарії неможливі, бо вершина теперішнього культурного життя у наших селах – дискотека.Навіть ті, у кого в шкільні роки проявляється хист до літератури, живучи в селі, мають вкрай мало шансів той хист розвинути – немає середовища, в якому вони могли б творчо зростати. Очікувати на зустрічі з письменниками чи щось подібне в невеликих населених пунктах, скажімо відверто, – досить утопічні сподівання. Цього ми не дочекаємося. Можна хіба що домагатися сякої-такої допомоги держави у справі формування естетичної свідомості через засоби масової інформації. Якби «Перша національна телерадіокомпанія» виділила бодай півгодини ефіру літературним передачам щовечора… Не якимось там ідеологічним довколалітературним балачкам чи популяризації безперспективних членів спілок, а, скажімо, читанню якісної поезії і прози. І було б добре, якби літературний матеріал не обмежувався творами й авторами, введеними до шкільної програми.