Заміри глибини

Далекого 1903 року талановитий публіцист та літератор Сергій Єфремов за завданням журналу «Киевская старина» їхав до Львова писати літературний портрет одного з найбільших українських письменників того часу – Івана Франка. Подолавши усі формальності, пов’язані із перетином тодішнього російсько-австрійського кордону у Бродах, київський літератор опинився у Львові, де зосереджувалося все українське культурне та інтелектуальне життя. Для С. Єфремова важливо було збагнути незвичайний феномен І. Франка – письменника, вченого, громадянина. Київський літературний критик та публіцист в особі І. Франка побачив звичайну людину, яка хіба своїм розумом справляла непересічне враження. У спілкуванні з оточуючими І. Франко вирізнявся вмінням  говорити, а найважливіше – слухати співрозмовника.

Та найбільше вразило С. Єфремова у письменникові вміння творити за будь-яких обставин:  «…працездатність мав Франко феноменальну, чисто селянську, сказав би навіть мужицьку, як і отой мужицький рух, що ним вертався він од своїх мрій до дійсності, як і ота звичка ходити вдома босим і розхристаним. Працездатність і працьовитість тим дивніші, що умови його приватного життя, скажу, не зменшуючи, просто жахливі»[1].

Спогад С. Єфремова найглибше передає суть Франкової геніальної постави, його універсалізму. Попри те, І. Франко ніколи не уникав можливості вчитися. С. Єфремов, наприклад, згадував про публічну лекцію І. Франка у Стрию, де розглядалося Шевченкове «Посланіє…» Після ранньої статті у журналі «Світ», у якій І. Франко віднайшов усі смертні гріхи Т. Шевченка, С. Єфремов почув у Франковому відчиті «тонкий аналіз громадського значення Шевченкового твору з дотепними екскурсами у сферу поетики, і ні тіні колишньої загонистості. Зовсім інше, навіть навпаки… По відчиті кажу Франкові про своє враження, як про гарну після тієї давньої статті несподіванку. – А, то пуста річ, - якось сором’язливо перебив він мені мову. – молоді ми тоді, вважайте, були дуже, зелені, чужими все очима на речі дивилися. Драгоманов не любив «Посланія…» - ну то за ним вже і ми всі. Я умисне оце вибрав таку тему, щоб той давній свій блуд публічно виправити»[2].

Цьогоріч ми святкуємо 155-літній ювілей письменника, через 5 років минає століття з часу відходу І. Франка з життя. Тож постає питання: які риси Франкового універсалізму мусимо засвоїти сьогодні? З багатогранної скарбниці, яку залишив після себе письменник, беремо те, що найбільше співзвучне нашому часові. «Жоден з діячів нашої культури (і мало хто – світової) не може зрівнятися з ним за всебічністю інтересів, енциклопедичністю знань і продуктивністю праці. У нашій культурній та інтелектуальній історій Франко – не просто «другий після Шевченка» (чи то пак «галицький Шевченко»), а український Аристотель та Леонардо да Вінчі, Вольтер чи Ґете, він став в один ряд з найбільшими геніями людства і тим самим закарбував своє ім’я не тільки до літопису, а й до золотої книги надбань людської цивілізації загалом»[3].

Крім неперевершеної вартості художніх творів – поезії, прози, драматургії, І. Франко залишив нам наукові праці з історії і теорії літератури, методології літературознавства, проблем літературної критики, компаративістики, бібліографії, книгознавства, бібліотекознавства, мовознавства, перекладознавства, журналістики, фольклористики, етнографії, культурології, мистецтвознавства, релігієзнавства, історії, економіки, соціології, правознавства, політології, психології, філософії, зрештою, природничих наук.

Універсальність Франкової багатогранності дає підстави говорити про письменника і вченого як людину епохи Відродження. Сучасні дослідники підрахували, що І. Франко протягом 40-річної праці кожного року поповнював свою бібліографію 75 позиціями. У роки найінтенсивнішої творчості бібліографія художніх та наукових праць поповнювалася двома – трьома сотнями  позицій!

Серед усього набутку І. Франка вирізняються його художні твори – поезія, проза, драматургія. Поетичні збірки «Баляди і роскази», «З вершин і низин», «Зівяле листя», «Мій Ізмарагд», «Sempertiro», «Давнє і нове», «Із днів журби», «Україні», «Із літ моєї молодості»; а ще поеми на різні теми, і серед них етапні твори – «Похорон», «Іван Вишенський», «Мойсей». Додамо до цього величезний масив прози – романи, повісті, оповідання та ряд п’єс, які визначають обличчя української драматургії кінця ХІХ – початку ХХ ст. – ось далеко не повний перелік огрому художньої мислі І. Франка.