Уже звичним для багатьох літературознавчих розвідок стала констатація величезного впливу М. Драгоманова на український літературний процес у Галичині середини 1870-х років, на формування поглядів і літературно-критичних оцінок галицької молоді (М. Бучинського, В. Навроцького, М. Павлика, І.  Франка та ін.). Жива й рухлива натура женевського емігранта, його свіжі й сміливі судження, що розбивали вщент літературні авторитети, імпонували критично налаштованій галицькій молоді. Не випадково саме на неї зробив ставку М. Драгоманов, бажаючи зробити Галичину осередком нового радикального українського руху. І не помилився. Його листи до галицьких діячів, уривки з яких переписувалися й передавалися з рук до рук для прочитання, статті в галицькій періодиці (зокрема, «Література російська, великоруська, українська і галицька»; 1873), листи до журналу «Друг» (1875–1876), в якому дебютував і до редакції якого входив із часом І. Франко, сприяли рішучій зміні у світогляді молоді, яка гуртувалася навколо колись москвофільського «Академического кружка». Значення Драгоманова для створення українофільських осередків у Львові та Відні, його вплив на українське культурне життя в Галичині не залишились непоміченими навіть з боку антипатичних українській справі діячів, зокрема С. Щоголева, який у своїй брошурі «Современное украинство. Его происхожденіе, ростъ и задачи» (Київ, 1914) змушений був визнати, що «недюжинная личность и кипучая деятельность М. Драгоманова оставила резкие следы на украинофильском движении».

Поза колом впливу М. Драгоманова не залишивсяі 20-річний студент Львівського університету Іван Франко. Їхні життєві шляхи уперше перетнулися у Львові на початку 1876 р., коли за рішенням Київської громади М. Драгоманов емігрував до Відня. Та особистого знайомства тоді не відбулося. За власним Франковим зізнанням, він лише мимохіть бачив Драгоманова на лекції проф. О. Огоновського у Львівському університеті, проте ближчих зносин з ним тоді ще не мав. Звернутись до Драгоманова Франкові випало лише на початку січня 1877 р. – у зв’язку з арештом М. Павлика виникла необхідність застерегти його женевського кореспондента від надсилання на адресу арештованого будь-яких матеріалів. Відтоді розпочалося їхнє безпосереднє листування, яке тривало майже двадцять років, аж до самої смерті М. Драгоманова. Цей листовний діалог набував подекуди досить гострих і напружених форм, декілька разів з ініціативи Драгоманова були спроби припинити кореспонденцію з Франком, але до повного розриву стосунків ніколи не доходило. Занадто багато їх єднало, занадто потрібні були один одному.

Поряд з листами М. Драгоманова в журналі «Друг» протягом 1875–1876 рр. друкувався роман І. Франка «Петрії і Довбущуки». Митці й пізніше неодноразово «зустрічатимуться» на сторінках нечисленних тоді українських видань. Та це було перше «заочне знайомство» двох видатних сучасників. Зійшлися вчений муж, що мав уже вироблені погляди на літературу, історію, політику й значний науковий, фольклористичний і публіцистичний доробок та літератор-початківець, що тільки-но намацував свій шлях у красному письменстві, намагаючись розібратися в галицьких «спорах язикових» і партійних. Франко, якому вже встигла сприкритись мертва, схоластична наука в університеті, не міг не оцінити свіжості й переконливості поглядів свого старшого колеги з Наддніпрянської України. Про те, який вплив здійснив М. Драгоманов на коло тогочасних читацьких зацікавлень І. Франка та його літературних смаків і загалом на редакційну політику «Друга», можна судити хоч би з уміщених у часопису наприкінці 1876 – на початку 1877 рр. художніх творів молодого белетриста – другої частини «Петріїв і Довбущуків», яка набула значно «реальнішого змісту» порівняно з першою, та циклу бориславських оповідань («Ріпник», «На роботі», «Навернений грішник»), навіяних читанням – за порадою усе того ж Драгоманова – нової європейської «реальної» белетристики.