Відкриття багатовимірності: українська іронічна проза 90-х років ХХ сторіччя

Сьогодні, із майже двадцятирічної віддалі, ми можемо переконано стверджувати, що саме поява й наступ іронічного письма наприкінці минулого сторіччя пришвидшили якісне переродження нашої літератури і врятували її від багатьох проблем становлення у нових умовах. Пригадати відоміших прозаїків 70-тих чи 80-тих, думаю, стане снаги лише особам із філологічним вишколом чи іншими типами добровільного занурення у товщу книжкових фоліантів. Натомість, навіть читач безпосередньо не пов'язаний із літературознавчим фахом знає імена Юрія Покальчука та Юрія Винничука, Юрія Андруховича, Віталія та Дмитра Капранових, а ще далі – Сергія Жадана, Світлани Пиркало та Ірени Карпи. І знає саме тому, що ці та інші автори, про яких мова піде далі, запропонували для читання зовсім інший тип літератури: легкий, без зайвого ідеологізму та дидактизму, як влучно мовить молодіжний сленг – "ненапряжний". З появою такого письма стало можливопросто читати. Не для того, аби потім виступити на обов’язковій політінформації (ми вже забули, до речі, що це таке, а народжені в незалежності про подібне, на щастя, й не знали), не на урок у школі й не тому, що всі це читають, бо ж "завезли" у книгарні – просто для себе. Іронічна література означає, найперше, не що інше, як можливість іронічного ставлення до літератури: це коли і автор, і читачі, і професійні педагоги ставляться до написаного менш патетично, без істерик та заголовкових літер – навіть весело. Іронічне ставлення не означає повну відсутність серйозності, але наочно демонструє, що за вказаною автором серйозністю може існувати зовсім інша серйозність, із попередньою не узгоджена. Тобто іронічний вислів завжди пропонує нам таку собі сферу для міркувань і зважування, у рамцях якої крутяться та побивають один одного різнопланові аргументи, а не одновимірну правду, від якої так стомилися читачі у часи пізнього соцреалізму. Перехід на легку іронічну прозу дозволив авторам писати буквально про все, не перехоплюючи горло свого тексту жгутами страхів перед критиками та цензорами, не озираючись на сусідів по письменницькому цеху в очікуванні доносу. А читачі отримали відтак різноманітні, цікаві й, у більшості, веселі тексти, а також – живих авторів, а не захмарних геніїв, що лише вряди-годи спускаються на замікрофонені трибуни зі спілчанського Олімпу.

Поява й навіть гіпертрофія іронічного вислову в українській прозі прикінцевих років минулого сторіччя, звісно ж, була реакцією на засилля пафосу радянської літератури, анемічність її образності та кволість вільної думки. Уявлення про "найбільш читаючу країну світу" було не чим іншим як фікцією: дотепер більшість співгромадян має залишену в спадок від часів "розвинутого соціалізму" погану звичку читати лише у школі/університеті й то відповідно до програми. Далі читалося неохоче, адже не кожен день прагнеться читати черговий томище про воєнні чи трудові подвиги. А детективи, фантастика, любовний роман чи історична белетристика без зайвих ідеологічних реверансів у тій системі літературного виробництва в пошані не були й функціонували на маргінесах. Власне тепер ми щойно вчимося читати після шкільних років – просто, заради розваги, взявши книжку до рук. Іронічне ставлення до радянської дійсності, що визрівало упродовж останніх десятиліть існування СРСР, як тільки трапилася змога, вихлюпнулося на сторінки книжок, руйнуючи зужиті риторику й поетику, по-новому форматуючи поле літературних практик.