Традиційні поетичні жанри дісталися нам у спадок ще з тих часів, коли поезія не мала власної цінності та існувала лише як частина іншого цілого – ритуалу, вистави, танцю, пісні, у надрах яких вона, наче зародок життя в яєчній шкаралупі, започатковувалася та плекалася. Це було, поза всяким сумнівом, прикладне мистецтво, бо вірша у розумінні тогочасної людини справді треба було до чогось «прикладати»: панегірика виголосити з нагоди приїзду почесних гостей, мадригал скрутити в рурку й переслати прекрасній дамі, сонет присвятити багатому покровителю. Заодно зовнішні обставини диктували й форму вірша (розмір, вживання чи не вживання певних виразів), що достеменно збігалася з відведеною нішею. Тож протягом багатьох століть поезія виростала в корсетах строгих жанрів, що направляли її та підтримували, і не мислила себе поза ними.

Проте з часом історичні передумови мінялися, корсети ставали затісними, їх розширювали або відкидали геть. Категорія жанру стала втрачати чіткі обриси, більше цінувалася закладена у віршовані рядки думка та точність і сила її вираження. Поезія ставала свідомою своєї власної художньої цінності й набувала індивідуалізованих рис. У 18–19-му століттях жанри існували вже здебільшого як жанрова традиція, приміром, оди та елегії у чистому вигляді заміняли елегійна та одична поезії, які підхоплювали ціннісний контекст, але мали ширші функції.

У ХХ столітті зазвучали думки, що прагнення класифікувати поезію – забобон, формалізм, який не має нічого спільного з дослідженням розвитку художнього духу (Бенедетто Кроче).

       У цьому було чимало слушних думок, адже багато жанрів свого часу перехворіли на формалізм: любовна лірика старого Провансу справляє на читача враження одноманітності та монотонності, епоха бароко позначилася суцільним валом масової поезії, ба навіть японські танки певних періодів грішили механічною версифікацією.

Тому поети цілком логічно противилися звичним рамкам, і  бурхливий потік літературних творів, що аж змагалися один з одним в оригінальності, став приводом для розмов про атрофію жанрів.

2

У самій назві «позажанрова лірика» гніздиться суперечність: як вірш може бути «поза жанром», якщо жанр – синонім "форми", а форма є у всього, що претендує на існування в цьому світі? Інша річ, що, схоже, в 18–21-му століттях форму вже не задають наперед, а виливають одночасно з віршем, добиваючись таким чином її якнайвідповіднішого злиття зі змістом. Вона певною мірою одноразова, оскільки сучасний автор здебільшого прагне до неповторності, витворення власного «фасону» письма, і позажанрову епоху логічніше було б назвати «епохою одноразових форм».

«Саме так ми всі й хотіли б писати – одноразово», – зізнається поет Д.Самойлов у спогадах І.Шайтанова, що дуже схоже на вирок жанру. Але «…творчий результат, проте, в жодні часи не співпадав із наміром… Жанр працює ізсередини, прокладаючи собі дорогу» [І.Шайтанов. Одноразова форма. «Вопросы литературы», 2011, №1].

       Поривання створити неповторну річ цілком зрозуміле. Та жоден поет не зможе повністю відірватися від привитих йому загальнолюдською естетикою смаків. Гратися-переплітати жанри – так, звертатися до прозових, драматургічних традицій – так, можна позичати настроєвість у малярстві, музиці, утворювати гнучкі синтетичні конструкції, але чим далі поет захоче відірватися від жанру, тим ближче підійде до знаменитого «Чорного квадрату». Відмова від жанру «закономірно обертається відмовою від поетики» [В.Козлов. Использовать при прочтении. О жанровом анализе лирического произведения. «Вопросы литературы», 2011, №1].

       На задоволення від читання літературного твору, серед іншого, впливає почуття новизни й одночасно впізнавання знайомого. Тому жанр як сума естетичних прийомів, доступних автору та вже відомих читачу, не зникне ніколи.

Але якщо у сучасній поезії жанрів утворюється надто багато, ледь не по одному на кожен вірш, то чи є сенс у намаганні зловити, привести до якоїсь класифікації оцю-от невловиму, мінливу форму?

Відповідь опосередковано дають літературні критики, котрих усе-таки приваблює гранично сконденсована характеристика, якої можна досягнути визначенням жанру. Вони часто оперують різними «самостійними» назвами жанрів, наприклад, поетична мініатюра, молитва, сон, філософська притча, пастелі, сповідь, мозаїка, новела, уламки, етюд.

Нехай ці назви стихійні, але вони вказують на те, що намагання жанрово визначити твір — це природне прагнення реципієнта поезії. Тому звучать слушні думки, що літературознавцям слід зайнятися перетворенням стихійно виниклих жанрових назв – одні з них відкидаючи, інші зберігаючи – у наукові терміни з якимсь певним, хоч би й умовним, значенням, а іноді доведеться пропонувати і якісь нові терміни.

Безперечно, складне завдання визначення жанру не може мати одновимірного підходу. Навіть у традиційній класифікації його нема: у народній творчості, наприклад, жанри класифікуються за практичним призначенням (обрядові, ігрові), в античній літературі – за формами виконання (сольна, хорова лірика), в європейській літературі епохи класицизму – за естетичною тональністю та соціальною функцією (ода, елегія, послання, пісня), в 19-му столітті – переважно за тематичною ознакою (філософська, громадянська, любовна, пейзажна). І хтозна, може, зараз, в епоху медіа-вибуху, інтернетної єдності людей, нових способів спілкування окреслюються зачатки нового жанрового розгалуження поезії.

Зрозуміло, що попередні жанри завжди будуть явно чи опосередковано присутні в цих нових формах. Це доводить російський дослідник В.Козлов [В.Козлов. Использовать при прочтении. О жанровом анализе лирического произведения. «Вопросы литературы», 2011, №1], що визначає в поезії первинний (за фігурами, строфічною формою) і вторинний (за ціннісним контекстом) жанри (наприклад, формально за вжитими фігурами, характером розповіді вірш є баладою, а по суті, за почуттями, які він викликає, – одою).

Визначення жанру – складна й водночас захоплива задача, що допомагає узагальнити естетичні цінності поетичного покоління або окремого автора.