Про оповідання Олесі Гулько-Козій «Скрипаль»

       Спеціалісти видавничого маркетингу знають, що твір на сільську тему заздалегідь приречений на комерційний провал. Несприйняття міським читачем села стосується не лише України, де польські, румунські, угорські й російські колонізатори століттями намагалися прищепити українцям зневажливе ставлення до свого села як до джерела всього національного, протиставляючи йому місто – цей осередок чужої культури.  Зневажливе ставлення міста до села характерне загалом для людської цивілізації. Я б назвав це міською погордою, яка тягнеться з того часу, як Каїн убив Авеля і, щоб сховатися від гніву Господа, побудував місто. Місто — це гніздо зла, яке зневажає село, де людина щодня відчуває подих живої природи, чує мову трави й тварин, неквапливу зміну пір року й вічність, що струмує від зоряного пилу бездонного сільського неба.

         Однак є тема, органічно вплетена в сільський побут, що сприймається міською культурою, паралізованою страхом перед невідомим. Це тема сільської дияволіади, яка для міського жителя дикіша й екзотичніша за тисячі міських демонів, із якими щодня зіштовхується житель сучасної урбаністичної цивілізації. Якщо зло міста – це природне щоденне явище, до якого всі звикли та яке стало органічною частиною душі міської людини, то сільське зло персоналізоване, конкретне й жахливе у своєму первісному вигляді. У місті диявол багатоликий, він усюди, тож до цієї багатоликості всі звикли, а в селі в нього менше простору, тому свої повноваження він покладає на персональних слуг, яких одразу виявляють спостережливі сільські мешканці, адже в селі від людського ока нічого неможливо втаїти: ані лихих намірів, ані крутійства, ані перелюбу, ані відьми.

         Велич Гоголя в тому й полягає, що він нічого не вигадував. Він описав українську дияволіаду, узявши її із життя. І Олеся Гулько-Козій в оповіданні «Скрипаль» знає про це не з «Вечорів на хуторі біля Диканьки», а з сільського побуту, тому в її оповідання  так багато від Гоголя.

         За жанром оповідання «Скрипаль» відноситься до літератури жахів, витоки якої слід шукати в готичному романі. Класичними зразками літератури жахів є роман Мері Шеллі «Франкенштейн», казки німецьких романтиків Ернста Теодора Амадея Гофмана, Вільгельма Гауфа, Альберта фон Шаміссо, оповідання Едгара По, Амброза Бірса, твори Говарда Філіпса Лавкрафта.

У літературі жахів головний конфлікт полягає в зіткненні раціонального, логічного, морального з ірраціональним, нелогічним, аморальним. Підтримка напруги, неспокою, нагнітання страху – психологічні механізми, на яких тримається жанр хоррору.