Так було запроваджено ще одну традицію. Міжнародний жіночий день користувався популярністю в усьому світі протягом 1910–1920-х років. Цього дня жінки влаштовували мітинги й демонстрації, привертаючи увагу громадськості до своїх проблем. До 1917 року виборче право здобули жінки в Австралії, Фінляндії, Данії, Норвегії, Ісландії. У Російській імперії «жіночий день» спершу відзначали як модне свято в західному суспільстві. Офіційно 8 Березня стало святом і вихідним днем у Радянському Союзі лише в 1966 році. Поступово Міжнародний жіночий день перестали ототожнювати з боротьбою жінок проти дискримінації й надавати йому політичного забарвлення. Так 8 Березня перетворилося на свято всіх жінок.

У 1920-х роках ідеалом радянської жінки була героїня, народжена революцією. «Товариш женщина» — так називалася п’єса Юрія Смолича, яку театр «Березіль» поставив 8 березня 1931 року. Тоді ж таки Петро Костенко у статті «Образ нової жінки в сучасній літературі» стверджував: жінка селянка й робітниця має право вимагати від радянських письменників, «щоб вони в мистецьких образах віддзеркалили саме цю велику героїчну боротьбу, яку веде вона — жінка робітниця і селянка — за соціялізм, а разом з цим і за своє справжнє визволення». Радянська героїня – скромна, віддана, працелюбна, смілива, енергійна, як персонажі вершинних творів соцреалізму: Комісар в «Оптимістичній трагедії» Всеволода Вишневського, Тая в романі Миколи Островського «Як гартувалася сталь», Даша в романі «Цемент» Федора Гладкова. Із часом образ жінки-активістки було доведено до абсурду.

Ідеологічно витриманими мусили бути й жінки-письменниці. Їх в українській пожовтневій літературі небагато, аж Майк Йогансен з прикрістю констатував: «У сучасній українській поезії, надто ж у революційній, невелике місце виповнює жіноча творчість — не так, як колись у польській та вкраїнській поезії, коли Марія Конопницька та Леся Українка були маестро кожна у своїй рідній літературі». Це сказано в передмові до книжечки поезій Олени Журливої «Металом горно». Чотирнадцятирічною дівчинкою Олена Пашинкова познайомилася з Лесею Українкою, і видатна поетеса назавжди стала її кумиром. Олена дебютувала в «Українській хаті» під романтичним псевдонімом Журлива. Але перша її збірка побачила світ тільки в 1926 році, тому головний мотив цих віршів — «псалом залізу», як і наступної збірки «Багряний світ» (1930).

В умовах боротьби за соціалістичний лад і новий побут важко було залишатися жіночними. Жінки не хотіли далі почуватися скривдженими, вони вимагали й доводили, що мають право жити й працювати нарівні з чоловіками. Навіть у моді, макіяжі, зачісках запанував чоловічий стиль. Дівчата безжалісно стригли довге волосся або ж ретельно ховали його в консервативній зачісці без жодних натяків на інфантильність і розніженість, носили брюки й краватки. На стиль і зовнішній вигляд жінок, крім моди, впливали обставини: у часи воєнного комунізму, а потім непу не всім були по кишені капелюшки, манто, шовкові сукні й панчохи. Ось що згадувала про середину 1920-х років Докія Гуменна: «Зимою я ще й досі ходила в короткому кожушку. Але мішкова спідниця вже відійшла. Тепер я носила синю сатинову з бретелями та сіру туальденерову блюзку з чорною вузькою краваткою. Це була не так мода, як стандарт того часу. Мені дуже подобалось, бо я не надіялася на вишукані убори, рожеві “фільдеперси” на ногах, я їх свідомо зневажала. Улюблений мій колір тоді був синій. Волосся, звичайно, було стрижене й дуже розвихрене, що мені завдавало багато клопоту, але до перукарні робити “перманент” я не ходила».