Але відповідна книжка про літераторів, щось на зразок «Письменники сміються» чи там «Письменники жартують», так ніколи й не побачила світ. Зрештою, у планах видавництв її ніколи й не було. І це не тому, що всі письменники — винятково серйозні люди, яким не до жартів, не до сміху. Навпаки, читацький загал щиро вірив, що найвеселіша людина у світі — Остап Вишня. Та якщо фізики досліджують структуру й еволюцію матеріального світу, музиканти й композитори мають справу зі звуками й мелодіями, то письменники професійно займаються словом — і це і їхня перевага, і слабке місце.

У часи сталінщини, брежнєвщини, культу особи, роки застою за одне тільки слово можна було загриміти туди, де й Макар телят не пас. Ніхто ніколи достеменно не знав, про що та якою мірою можна пожартувати. Остап Вишня на початку своєї творчої кар’єри письменника-гумориста частенько висміював тих, хто чинив опір українізації, проте незабаром політика партії змінилася, і народний улюбленець серед тисяч безневинних людей опинився в північних таборах, де, за його словами, відбув другу «десятирічку». Сьогодні в «Червоному перці» дають перцю космополітам, завтра — опортуністам, післязавтра — стилягам і піжонам. Сатира — злободенний жанр, і те, від чого реготали наші батьки, у нас може викликати хіба здивовану усмішку, а то й звичайне народне «тю!»

Нерідко через коливання політичного курсу траплялися казуси й з письменниками. Після ХХ з’їзду КПРС і знаменитої доповіді Микити Хрущова почалося розвінчання культу особи та засудження ідеологічної спадщини Сталіна. Містам і селам почали повертати історичні назви, зокрема Сталіне в 1961 році нарешті назвали Донецьком. У ході боротьби з культом особи з 1967 року, замість Сталінської премії, заснували Державну премію СРСР, а всім лауреатам Сталінської запропонували поміняти свої медалі й дипломи на відповідні відзнаки Державної премії. Серед останніх лауреатів Сталінської премії був і Микола Нагнибіда, колишній робітник Харківського велосипедного заводу імені Григорія Петровського, який прийшов у літературу з призовом ударників виробництва. Одіозну премію йому присудили перед самісінькою смертю Сталіна, 1952 року, за збірку «Поезії».

І от поїхала письменницька делегація, а в її складі й Микола Нагнибіда, виступати на Донбас. Ясна річ, вузловим пунктом їхнього маршруту було Сталіне, яке трохи не вчора перейменували в Донецьк. Літературний вечір у шахтарському клубі відкривав, як і годиться, парторг шахти. Представляючи письменників, він старанно перераховував їхні регалії, а коли дійшло до Нагнибіди, почав заїкатися й урешті-решт викрутився: «Слово надається відомому українському поетові, лауреатові... лауреатові... лауреатові Донецької премії Миколі Львовичу Нагнибіді!»