До наших днів дійшов малюнок двоколесного велосипеда з кермом і ланцюговою передачею, що його приписують Леонардо да Вінчі або в крайньому разі Джакомо Капротті, учневі Леонардо. Звучить красиво, але, на жаль, більшість науковців таки вважають цей малюнок пізнішою підробкою. Насправді історія велосипеда дуже прозаїчна і пов’язана з трагічними подіями. Протягом 1816 року Західну Європу і Північну Америку спіткала небачена кліматична аномалія — зима тривала цілий рік. Спершу в березні люди не дочекалися весни, погода й надалі залишалася зимовою. У квітні й травні не припинялися дощі, град, бурі. Багато річок вийшли з берегів. У червні й липні щоночі був мороз, а подекуди ще й сніг ішов щодня. Цей страшний час увійшов в історію як «рік без літа». Холод викликав катастрофічний неврожай, виросли ціни на зерно, почався голод, зменшилося поголів’я коней.

Отоді-то німецький барон і професор Карл фон Дрез створив перший двоколісний самокат і назвав його «машиною для ходіння». У цього пра-велосипеда був руль, але ще не було педалей. На честь фон Дреза педантичні німці нарекли його винахід просто й нецікаво — дрезиною. Та незабаром ця машина завоювала шалену популярність і високий статус на туманному Альбіоні. Смішний і неоковирний прототип сучасного велосипеда британці величали «денді-хорз», тобто кінь для денді. Не для кого-небудь, а саме для денді — модників, які прискіпливо стежили за своєю зовнішністю, одягом, поведінкою, мовою і прагнули в усьому вишуканості та досконалості.

Велосипед завжди був модним трендом, вершиною елегантності й атрибутом сучасної людини. Показове фото актриси Поліни Самійленко, де велосипед і фотоапарат сусідять з бандурою, — справжній синтез старовинних традицій і новітнього прогресу. Письменники доклали до руку до моди на велосипед у прямому сенсі слова. Коли на початку 1930-х років партія оголосила «призов ударників у літературу», письменники масово рушили на фабрики й заводи: організовували там літгуртки і літстудії, засновували літсторінку в місцевій багатотиражці, допомагали випускати стіннівки, одним словом шукали й «кували» таланти серед пролетаріату. Юрієві Смоличу випало йти піднімати цілину на Харківський велосипедний завод імені Григорія Петровського, і йому пощастило. Серед студійців Смолича на Велозаводі були люди, чутливі до поетичного слова, отож він і «призвав» у літературу одразу двох поетів — Миколу Нагнибіду і Леона Деменка. Останній років зо два друкувався в літературних журналах, зокрема в «Пролітфронті» Миколи Хвильового, але потім покинув-таки красне письменство. Можливо, вибираючи між віршами і велосипедами, він просто віддав перевагу велосипедам. А от слюсар Микола Нагнибіда, навпаки, проміняв свердло на перо, приєднався до групи «Молодняк», став поетом і лауреатом.