У меня растут года,

будет и семнадцать.

Где работать мне тогда,

чем заниматься?

Ці знамениті рядки Маяковський уперше прочитав 11 червня 1928 року на святі дитячої книжки в Москві. Його слухала аудиторія різного віку, але питання, що його поет озвучив перед школярами, по-дорослому серйозне. Які ж варіанти пропонував Маяковський молодій зміні? Столяр, тесля, інженер-архітектор, лікар, робітник, кондуктор, шофер, льотчик, матрос — ось перелік популярних професій. Але письменник — сам і поет, і драматург, і публіцист, і редактор, і кіносценарист — не згадав професію письменника! У дітей не могло не виникнути питання, куди ж їм іти вчитися, якщо вони хочуть стати поетами, як сам Володимир Володимирович. Очевидно, Маяковський пояснив би щось на зразок, що на письменників ніде не вчать, що талант у людини від народження (не міг же він в атеїстичній країні сказати — від Бога!) і, щоб стати письменником, треба просто писати.

Першим навчальним закладом в СРСР, де готували поетів, прозаїків і перекладачів, був Вечірній робітничий літературний університет у Москві. Організований 1933 року з ініціативи Максима Горького, він незабаром отримав ім’я свого засновника і відтоді в усьому колишньому Радянському Союзі його знають як Літературний інститут імені А. М. Горького. Уже в середині 1930-х років лави студентства, охочого до письменницької праці, поповнили перші представники України. Однокурсниками були українські поети Арон Копштейн, Платон Воронько і російські Євген Долматовський, Сергій Наровчатов, Михайло Луконін. Знаменитий Літературний інститут у різний час закінчили Ліна Костенко і Юрій Андрухович. Багато серед українських письменників випускників філологічного й журналістського факультетів — учителів української мови й літератури, газетярів, редакторів. Колишній молодняківець Степан Крижанівський сягнув вершин філологічної кар’єри: закінчивши Харківський інститут професійної освіти, вступив до аспірантури при університеті, захистив кандидатську й докторську дисертації, багато років очолював відділ української літератури ХХ століття в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР.

Кандидатську дисертацію про творчість Богдана-Ігоря Антонича захистив і Юрій Андрухович. Але більшість поетів і прозаїків обмежувалися вищою філологічною освітою. Олексій Кундзіч закінчив спершу Вищі педагогічні курси у Вінниці, потім провчився чотири курси в Кам’янець-Подільському інституті народної освіти, а диплом педагога отримав уже в Харківському ІНО. Історико-філологічний факультет Ніжинського педагогічного інституту закінчив Євген Гуцало, але віддав перевагу журналістській і редакторській діяльності перед педагогікою.

Та це все з часом, а в першій половині минулого століття серед літераторів кого тільки не було... Селянські сини часто вчилися працювати на землі, здобували сільськогосподарські професії — агронома, ветеринара. Олександр Кандиба ще п’ятнадцятирічним хлопчаком вступив до хліборобської школи в Деркачах під Харковом, по закінченні якої був вільним слухачем агрономічного відділення Київського політехнічного інституту, а згодом вступив до Харківського ветеринарного інституту. Ще в хліборобській школі майбутній агроном видавав рукописні журнали, цікавився літературою. Йому виповниться майже тридцять, коли вийде його перша поетична збірка, підписана знаменитим псевдонімом Олександр Олесь.

У рільничих училищах Харкова й Москви навчався до мобілізації на фронт Першої світової війни Гнат Михайличенко. Рано потягнувся до пера ще один агроном, Олекса Снісар. Закінчивши Кучерівську сільськогосподарську школу й Харківське рільниче училище, він, на відміну від Михайличенка, навіть устиг попрацювати за фахом. Друкуватися теж починав в аграрній пресі — журналі «До праці» й газеті «Рілля». Після Першої світової війни Олекса назавжди віддався літературі, підписуючись надалі прізвищем Слісаренко. І не тільки... Був в Олекси Андрійовича Слісаренка, поважного письменника і солідного головного редактора видавництва «Книгоспілка», ще один псевдонім — професор скотарства Омелько Буц. Цей професор з негламурною спеціальністю став героєм цілої літературної містифікації: 1931 року у видавництві «Література і мистецтво» вийшла посмертна збірка його творів з портретом автора, некрологом і примітками. Звісно, редактором її виступив Слісаренко.