В українській літературі ХХ століття генераційний поділ склався одразу після визвольних змагань і встановлення радянської влади, коли в літературу прийшло цілком нове покоління, виховане революційними вітрами. Звісно, воно теж не було однорідним, передусім з ідеологічних переконань. Тут були й колишні боротьбисти, і вояки армії УНР, і червоні командири. Але вони вперто й свідомо протиставляли себе старшим, дореволюційним письменникам, і то був типовий конфлікт батьків і дітей. Поруч із плужанами, гартянами, ваплітянами, ланківцями, вусппівцями, молодняківцями жили й працювали Степан Васильченко, Гнат Хоткевич, Микола Чернявський, Микола Філянський, Дніпрова Чайка, Людмила Старицька-Черняхівська. Дехто зі старших літераторів приєднався до новостворених літературних організацій, як-от Юрій Будяк і Віталій Товстоніс поповнили лави Спілки селянських письменників «Плуг».

Але й серед пореволюційного покоління письменників одразу з’явилися «батьки» і «діти». Тогочасні критики цілком у дусі доби назвали цей генераційний поділ призовами: перший літературний призов, другий, третій... «Перші хоробрі» — ця красива метафора з доброго почину Михайла Ялового закріпилася за письменниками, які загинули у вирі визвольних змагань: боротьбистів Гната Михайличенка і Василя Чумака розстріляли в Києві денікінці, Андрій Заливчий загинув у Чернігові під час повстання проти гетьмана Скоропадського. Незаперечний авторитет серед письменників мали перші організатори української радянської літератури Василь Еллан-Блакитний і Сергій Пилипенко. Останнього молодь любовно називала Папашею. За словами Петра Панча, це стало його другим ім’ям, а Марія Романівська пояснювала: «Тепер, у наші часи, звертання “папаша” звучить буденно, навіть фамільярно. Але колись на вустах у нас, письменників-початківців, звучало зовсім по-іншому. У цьому прізвиську було все: тепло, батьківська підтримка, людяність, товариськість. Одне слово, міцне плече тата, на яке можна було спертися й не боятись нічого... Для нас, молодих плужан (найстаршому навряд чи сягало за двадцять), Папаша здавався не тільки мудрим, а й старим, хоч йому, певно, було тоді не більше 30–32 років».

Іван Сенченко лише на схилку літ задумався над генераційною різницею між літераторами 20-х років, що їх він ціле життя сприймав як одне цілісне покоління: «Довгий час мені здавалося, що всі ці люди в однаковій мірі спричинилися до того бурхливого розвитку літератури в середині десятиріччя... Та зовсім недавно мені спало на думку, що тут, власне, ми маємо діло з представниками двох поколінь. З одного боку стоять студенти — Г. Коляда, О. Копиленко, І. Сенченко, учитель А. Панів, комсомольський інструктор Іван Шевченко і з другого — люди зовсім іншого гарту. Цю свою думку почну розвивати від себе. Я числився в тих списках, але поставимо запитання: який з мене міг бути письменник, коли я, власне, й на світі не жив, хліба сам заробляти не вмів і прийшов у літературу зі шкільної лави? Звісно, яловий з мене був письменник в ті роки. Треба пожити на світі, дізнатися, почім ківш лиха. На таке пізнання пішло у нас — у кого п’ять, в кого шість, у кого ще більше років. Чи не впадало вам у вічі, що цілий ряд молодих і наймолодших письменників, імена яких з’явилися на початку двадцятих років, по-справжньому зуміли своє слово сказати лише багато пізніше — чи наприкінці двадцятих років, чи аж на початку тридцятих? І це не випадково».