Каміло Хосе Села народився 11 травня 1916  року в провінції Іріа Флавія. Його мати мала британське походження, а батько свого часу також займався літературою. Виховання його було воістину класичним: Села вивчав філософію, медицину та юриспруденцію в університеті Мадрида. Проте довчитися йому завадила громадянська війна в Іспанії (1936—1939 рр.), де Села воював на боці режиму Франко, поки не отримав поранення гранатою. Після того пішов у відставку, але, подейкують, продовжував працювати шпигуном франкістської армії. Згодом він буде використовувати отриманий досвід у своїх літературних творах. Як у цей час напише інший видатний письменник Ернест Гемінґвей: «Війна – одна з найважливіших тем. І громадянська війна – найкраща з воєн для письменника, найдовершеніша». Цей досвід головним чином переллється в розчарування та ядучий сарказм. Однак не тільки війна впливала на творчість письменника, а й, за його власними словами, хвороба та 70-томник іспанської літератури, який він мав змогу в той час прочитати. Це був основний чинник, який виховав непересічну письменницьку віртуозність, довершене володіння словом. Серед своїх вчителів Села передусім називав письменників покоління 1898 року (Мігеля де Унамуно, Піо Бароху) та Сервантеса.

У 1944 році Села одружується з Марією дель Розаріо Конде Пікавеа й у нього народжується син Каміло Хосе Села Конде, який став відомим антропологом.

Перша, а також одна з найвідоміших, робота письменника «Родина Паскуаля Дуарте» («La familie de Pascual Duarte») була опублікована в 1942 році в Мадриді й мала незаперечний вплив на іспанську літературу. Цією повістю Села започаткував новий стиль під назвою тремендизм, що характеризується напруженим сюжетом, частими сценами насильства, згущеними фарбами жаху. Це, безперечно, одна з найстрашніших та найсильніших за своєю експресією робіт Сели, яка була заборонена в Іспанії через аморальні сцени в тексті. За формою це тюремні мемуари головного героя, Паскуаля Дуарте, які автор нібито знаходить на прилавку в аптеці. Розповідь ведеться від першої особи, убивці, який оповідає про свою сім’ю, про формування власної особистості, про події, які привели його до тюремної камери, а згодом — і до шибениці. Багато рядків він присвячує своїм стосункам із матір’ю та причинам, через які він її вбив. Форма щиросердної сповіді, до якої вдається оповідач, змушує читача переживати разом із ним найгірші емоції та співчувати вбивці. У кінці автор ще й долучає два листи від священика та тюремного службовця, у яких вони висловлюють свої думки про Паскуаля Дуарте, розповідають подробиці його страти, а священик ще й робить припущення, що цей чоловік за інших умов міг би зійти за святого своєю набожністю в останні дні. Основна ідея твору – неможливість утекти від «проклятої крові», фатальної родинної та ментальної спадковості, яка підсилюється ще й жорстокою навколишньою дійсністю, якими б гарними не були бажання та цілі: «Вийшовши на волю, я зрозумів, що поля виглядають похмуріше, набагато похмуріше, аніж мені здавалося в тюрмі. У своїх мріях я уявляв собі землю, не знаю з якої примхи, усю в зелених луках, вкритих квітами, і налитих золотих нивах, на яких селяни старанно трудяться від зорі до зорі й весело співають пісень, маючи під рукою бурдюк вина, а в голові одні хороші думки; але після виходу я побачив пустирі, голі та сухі, наче цвинтарі, безлюдні й закинуті, як сільська капличка на наступний день після свята святої Покровительки». Такі настрої, а також манера виражати внутрішній світ героїв через описи зовнішнього світу єднає Каміло Хосе Села з його французькими колегами екзистенціалістами (Камю, Сартром).