«Хто такий цей Транстрьомер? Чи можна знайти його книги в магазинах в центрі Лондона? Ні. Чи написав він хоч слово про американську інтервенцію в Ірак або війну в Афганістані? Ні. То чому ЙОМУ дали НОБЕЛІВСЬКУ ПРЕМІЮ?..»

З коментарів на веб-сайті британської газети «Гардіан»

«…тому я вважаю Нобелівську премію, вручену поетові, в першу чергу свідченням наднаціональної природи поезії. Потрібно час від часу, для підтвердження такої якості поетичної творчості, вказувати на поета: і я наразі стою перед вами не як втілення моїх власних заслуг, а  як символ значущості поезії…»

З нобелівської лекції Тумаса С. Еліота

- Мої вірші – місце зустрічі. Це спроба встановити неочікувані зв’язки між фрагментами реальності, що їх формалізоване сприйняття і мова відчужують одне від одного. Таке світосприйняття і мова є неминучим явищем, коли ідеться про раціональну взаємодію зі світом речей, про досягнення окремих цілей. Проте, в найважливіші моменти, ми здатні зрозуміти – все це нетривке. Деструкція і втрата контакту  - ось що чигає на нас, якщо ці речі візьмуть над нами гору. Окрім всього іншого, я вважаю поезією помічнимиліками проти такого сценарію.

Тумас Транстрьомер про  свою творчість

Щороку, у жовтневу пору, біля одного зі стокгольмських будинків збиралася група репортерів та фотографів з усього світу. Ця юрба збиралася заради гіпотетичного «великого оголошення»: вони чекали, що от-от оголосять звістку про те, що один із мешканців верхнього поверху, Тумас Транстрьомер, отримає Нобелівську премію. Дружина поета, Моніка, виносила до цієї почекальні тацю із бісквітами і гарячий чай, і так само терпляче чекала. Та все ж щороку репортери, сумирно погомонівши і простовбичивши до післяобідньої пори, розходилися у своїх нагальних репортерських справах, так і не дочекавшись нагородження їхнього улюбленця. Кожного року, у жовтневу пору, ставки на Транстрьомера у букмекерських конторах знижувалися – адже, як відомо, світло в кінці тунелю, котрий все ніяк не закінчиться, вже, в принципі, нічого хорошого не обіцяє .

Врешті, цього року fatamorganaматеріалізувалася: «поета із верхнього поверху» проголосили нобелівським лауреатом «за те, що його лаконічні, напівпрозорі образи дають нам оновлений погляд на реальність».

Цього року преференції королівської академії були спрямовані на Харукі Муракамі, Боба Ділана, Віктора Пєлєвіна, арабського поета Адоніса (в миру Алі Ахмада Саїда Асбара) і американського письменника-романіста Кормака МакКарті. Реакція світової спільноти на таке несподіване рішення шведського пантеону нобелівських експертів була неоднозначною. Назагал висловлені опінії можна розділити на дві категорії: радість та глибоке навіть не розчарування, а, скоріше, нерозуміння з подальшим перешіптуванням/гнівним перепитуванням: «Тумас Транстрьомер? Панове, перепрошую, але звідки він взявся?»

 Цікаво: Нобелівський комітет постфактум провів опитування серед інтернет-громади їхнього англомовного он-лайн ресурсу, звернувшись до своєї аудиторії з питанням: хто все ж таки обізнаний із творчістю новонагородженого. Серед 6000 респондентів лише 14% відповіли, мовляв, читали Транстрьомера. При чому англомовні читачі переважно засвідчили свою поінформованість про бодай наявність Транстрьомера на літературному обрії.