Вино нам вічність одкриває — пий!

Від нього серце оживає — пий!

Хоч палить, як вогонь, зате турботи,

Немов жива вода, змиває — пий!

У часи, коли на світ з’явилося перше число журналу «Молодняк», хрестин не було. Тоді, замість релігійних обрядів, у атеїстичному запалі вигадали звіздини. Та якщо новий часопис «звіздили», то на цьому святі, безперечно, пили за його здоров’я! Терень Масенко описав у спогадах, як у його квартирі зібралися письменники слухати нову п’єсу Миколи Куліша. То була «Патетична соната». Уранці троє студентів технікуму сходознавства — Василь Мисик, Іван Калянник і сам Масенко — вирушали на мовну практику в Душанбе. Але того вечора Куліш читав п’єсу, пили вино, спілкувалися. У записках Масенка занотовано теплі, людяні, іноді кумедні деталі: «Остап Вишня боїться пити зайву чарку вина, скаржиться на гострий коліт. Краще б уже чарка горілки. Таня турботливо готує для Павла Михайловича склянку чаю». Про алкоголь у згадках зазначали рідко, адже пити вважалося непристойним для радянського письменника. Небіж Павла Тичини підкреслював цю рису геніального дядька: «Практично не вживав алкоголю. Може, зрідка, заради компанії, міг перехилити малюсіньку чарочку доброго вина, переважно грузинського. Що ж до самого вина, то віддавав перевагу сухому й пропагував його серед родичів, бо знав про схильність багатьох із них до оковитої». Це підтверджує і Юрій Смолич у стислому спогаді про Тичину: «Як загальновідомо, був непитущий (хіба що інколи чарочку при гостях з якоїсь нагоди). Але пригадую такий епізод із року 23-го чи 24-го, коли П. Г. ще мешкав у ванній кімнатці в редакції газети “Вісті”: заходжу до П. Г. у якійсь справі. При столі сидять двоє: він і С. В. Пилипенко (Папаша), між ними – пляшка мутного самогону, на папері – хвіст оселедця, і п’ють, за браком чарочок, із порожніх консервних (маїсове молоко “АРА”) бляшанок».

Інший випадок, коли Павло Григорович уживав чистісіньку аква віта чи то пак оковиту, описав Іван Сенченко: «У 1923 році був присутнім при зустрічі Хвильового з Павлом Григоровичем у Хвильового на квартирі. …Відомо, тобто колись відомо було, що Хвильовий і Тичина мали ідеологічний конфлікт.

…І ось Тичина прийшов – не такий, як усі, і водночас такий самий. На столі в господаря стояли вино й горілка. “Боги тільки вино п’ють”, — думав я, стежачи за великим поетом. Яке ж здивування моє було, коли він, одгетькнувшися від вина помахом зневажливим долоні, сказав: “Я гіркеньку люблю!” Гіркеньку полюбляв і господар. Змісту розмов не пам’ятаю, минуло ж сорок сім років (зустріч відбулася в 1923 році, узимку). Але вони добре біля гіркенької присіли, у кімнаті було тепло, затишно, панував настрій

симпатії й приязні, який я з приємністю згадую й через оці півсторіччя».

Певно, із подорожі до Таджикистану, батьківщини натхненного Хайяма, привіз Терень Масенко любов до доброго вина. У його романтичній новелі «Наталя й море» оспівано карданахі, яке він пив у винарні старого Максума під горою в Сухумі. Туди зайшов юнак після освідчення в коханні шукати у вині радше втіхи, ніж істини: «По дорозі до крамнички Максума я купую багато соковитих персиків. “У вас добре кахетинське? — питаю я господаря. “У нас завжди добре вино. Ми одержуємо з Тбілісі”, — з гідністю відповідає Максум. У ці години тут нікого немає. “Налийте, прошу, ще. Тільки міцного. І собі також…” Я пригощаю статечного й привітно-стриманого винодара: ми п’ємо добре вино, заїдаємо персиками. “Може, мені вже достатньо?” — невпевнено каже Максум.

“Я один пити не звик…” — “Ну добре”, — примирливо каже він і наповнює келих. Він пильно вдивляється в моє лице, ловить погляд, хоче щось розгадати…» Шкода, що старий Максум не міг запропонувати юному поету та його коханій вино з троянд. «Те вино — як ніжність», — напише Василь Симоненко в новелі «Вино з троянд» через кілька десятиріч після нещасливого кохання, що народилося на березі моря.

Але й траплялися серед літературного молодняка і гультяйство, і бешкети, і п’яні бійки. Степан Крижанівський бідкався: «…я був секретарем комсомольської організації Спілки письменників. Ото був клопіт! Що то була за вольниця! Чого тільки не було! Але сходило з рук майже все, навіть бешкети в ресторанах, аби лиш не ремство на “батька Сталіна”. Були й сімейні драми. Були й елементи богеми. У тій когорті числилися — І. Калянник, М. Нагнибіда, А. Копштейн, І. Муратов, Б. Котляров, П. Дорошко, В. Кондратенко, З. Кац, А. Хазін, Г. Брежньов». А то якось Юрію Смоличу, керівникові харківського письменницького осередку, довелося визволяти з буцегарні Сергія Борзенка: «Після того як його гірко розкритиковано й, здається, навіть виключено (чи збиралися виключити) зі Спілки письменників, Борзенко “загуляв”: щось сталося негаразд у родинному побуті, почав пиячити й хуліганити. Одного разу з компанією пиячив десь у ресторані, ресторан уже зачинявся на ніч, але Борзенкову компанію ніяк не могла адміністрація видворити з приміщення й викликали міліцію. Борзенко з компанією забарикадували двері, і міліція проникла в приміщення через вікна».

Це зовсім не означає, що сам Смолич був пісним святенником. Якось після чергового московського Пленуму письменників він зізнавався в листі до Петра Козланюка: «У Києві в нас, мабуть, немає жодних вартих уваги літературних новин, та я ще й не оговтався після приїзду. Але одверто скажу, що з великою охотою пішов би зараз до коктейльхолу — як отоді, як ми ходили з Вами й Павлом Михайловичем — виліз би на високий стілець і смоктав би щось червоне чи жовте. Мабуть, це єдине, за чим жалкуєш після цього нашого перебування на Пленумі». Якось непомітно в побут, зокрема й літературний, увійшло пиво. За кухлем цього бурштинового напою всміхається на фото Сава Голованівський. І хоча пиво не вважається «жіночим» напоєм, у Ліни Костенко воно фігурує як традиційна й банальна пропозиція дамам в антракті після старовинного романсу: «Жінки мовчали. Все було не так. Їм не хотілось пива і морозива». Сьогодні на концертах «Мертвого півня», за розповідями фронтмена гурту Михайла Барбари,після композиції «Брат, піво кончілось» їм постійно приносять пиво. Друзі жартома радять музикантам переписати текст на «Коньяк кончілся». Юрій Андрухович спільно з гуртом «Karbido» створив триптих Самогон. 

Цинамон. Абсент». Цей новий жанр — рецитація віршів у супроводі музики — називають electro-music сумішшю традиційного радіоспектаклю й енергійного пост-року.

Уже з’явилися перші дві частини триптиху: «Самогон» (2008) і «Цинамон» (2010). Залишилося дочекатися «абсенту». Жоден міцний напій не годен, однак, змагатися з вином. Певно, Хайям знав його космологічні таємниці й хотів поділитися ними з нащадками, проте не всі можуть підібрати ключ до загадки цього напою. Хліб і вино — це не просто їжа й питво, це цілий усесвіт у його простоті, це зміна пір року, це життя й творчість, це світлий сум, як у Миколи Вінграновського:

Ми сядемо за хліб, і за вино,

І за вареники з картоплею пухкою

І за чарчиною хмільного супокою

Згадаємо чиєсь сумне вікно.

Вино надихає й омолоджує, пертворює старість на молодість, а зиму на весну. Хайям, звертаючись до підчашого, тішиться: «Від пуху юного, що на твоїм обличчі,/Зима життя мого зробилася весною». І хоча попереду зима, нехай усе навколо молодіє, бо, може, істина й справді у вині?