Час збирати «Пекторалі»

Питання мистецьких премій, напевне, у будь-які часи викликало безліч різноманітних думок, поглядів, тверджень, провокуючи фахові дискусії… Чи потрібно? І, головне, – яким чином, за якими критеріями можливо виділити кращих з тих, хто «займається»…. Мистецтвом? Чи можуть подібні премії претендувати на об’єктивність, адже творчий процес апріорі є суб’єктивним, та й сприйняття мистецтва навіть фахівцями відбувається крізь призму власного світогляду та досвіду? Чи можливо, оцінюючи мистецький процес, бути культурно й професійно незаангажованим, «віддаючи» нагороди дійсно тим, хто на них заслуговує?

Поза професійних суперечок і дискусій не залишається і театральна премія «Київська пектораль», заснована у 1992 році Київським відділенням Спілки діячів України та Головним управлінням культури Києва. Премія для служителів Мельпомени – усіх тих, хто присвятив своє життя театру.                                               

З історії «київського Оскару»

Зробивши невеликий екскурс у минуле столичної театральної премії, варто згадати, що престижність «Пекторалі» від часу її заснування не викликала сумніву, і гідність з приводу першості нашої, київської театральної нагороди є досить виправданою. Адже відомі сьогодні «Золота маска» та «Кришталева Турандот» з’явилися пізніше. А, отже, останні, так чи інакше, можна вважати аналогами «Київської пекторалі». Тішило й те, що відзначеними могли бути не лише, так би мовити, більш публічні діячі театру (актори та режисери), але й митці, котрі працюють «на виставу», створюючи музичне, хореографічне, сценографічне рішення. Таким чином, підтримуючи тезу про синтетичну природу театрального мистецтва, «Київська пектораль» мала цілісно охоплювати театральний процес столиці.

Так, у свій час засновники премії запропонували 14 номінацій, у яких представники експертної комісії обирають спочатку п’ятірку, надалі – трійку й на останньому етапі – єдиного переможця. Пектораль отримують за кращу драматичну виставу, музичну виставу, за кращу дитячу та камерну вистави, за кращу режисерську роботу, виконання чоловічої та жіночої ролі, акторський та режисерський дебюти, акторські роботи другого плану, за кращу сценографію, музичну концепцію вистави, пластичне рішення. Факультативними можна вважати номінації «за вагомий внесок у розвиток театрального мистецтва», а також «подія року». І, незважаючи на те, що в силу фінансових, професійних та інших причин, події у нашому культурному житті трапляються не так вже й часто, іноді вони є відкриттями у контексті столичного театрального процесу. Так, наприклад, у 2006 році «подією» фахівці назвали народження театрального колективу «Київ модерн-балет» на чолі з його художнім керівником Раду Поклітару, який запропонував нестандартне існування актора у балеті, а також мистецьки несподіване тлумачення музичних творів та драматургічних текстів. Отже, модель, за якою визначаються найкращі, за великим рахунком, є класичною. Та унікальність «Пекторалі» – у певній столичній локальності, деякій інтимності, адже місце вручення столичного «театрального Оскара» стало єдиною платформою для зустрічі колег, друзів, або й просто закоханих у театр. А також справжнім театральним святом. Не даремно церемонія нагородження щороку відбувається у Міжнародний день театру. Окрім того, саме тоді, у столиці збільшується кількість заслужених та народних артистів, а дехто із представників театральної громади має змогу покращити свої житлові умови.

Кількість номінацій час від часу скорочувалася, щоправда, інколи викликаючи обурення театральних діячів, мовляв, фінансові негаразди не можуть бути причиною для того, аби ігнорувати тих чи інших представників театральної культури Києва. Окрім того, психологія митця, бажання отримати схвальні відгуки не лише глядача, але й фахівця – природне почуття, нереалізованість якого призводить не тільки до емоційного спустошення, але й професійного розчарування.

Проте, переживаючи різні часи, подеколи знецінюючись, а іноді знову набуваючи обертів, «Пектораль» дожила до сьогодення – і от вже дев’ятнадцятий рік готова знайти переможців.

Сезони… Люди… Відкриття…

Учасники театрального процесу Києва, а отже, ті, хто є потенційними володарями «Київської пекторалі», висловлюють різні думки з приводу сутності й значимості премії у їх професійному житті. Нерідко намагаються довести, що нагорода їм… не потрібна, іноді – кокетуючи, а частіше – чомусь соромлячись природного бажання бути поміченими, відзначеними, визнаними. Дехто щиро зізнається, що професійна премія митцеві потрібна – вона є неабияким стимулом для творчих досягнень, знову ж таки, незважаючи на те, що сам по собі творчий процес іноді є непередбачуваним і не контрольованим…