Про театр без драми, цейтнот та драматурга-деміурга

За великим рахунком, театр може дозволити собі обійтися без драматургії (у неті або в sms на цьому місці стояв би «смайл»). Виставу можна зробити з будь-якого підручного матеріалу (за крайній приклад тут традиційно править телефонна книга), якщо режисер знайде йому сценічний адекват. Визначний теоретик театру П. Паві називає цей процес «переходом від письма драматичного до письма сценічного», тобто перекладом літератури на мову сцени.

Справді, у ХХ – на початку ХХІ ст.ст. театр настільки розширив свої рамки, що «перетравлює» будь-які тексти, у тому числі первісно геть не призначені для постановки. Так, діалоги Платона стають навчальним матеріалом, а потім – базою для вистав режисерської майстерні А. Васильєва у Москві наприкінці 80-х; пізніше його учень В. Кучинський ставить «Бенкет» того ж Платона у двох частинах («Хвала Еросу» та «Silenus Alicibiadis») у Львівському театрі ім. Л. Курбаса.

На поетичних виставах, скомбінованих з окремих віршів, майстерно «набив руку» режисер І. Славінський – достатньо згадати його «У Барабанному провулку» у МТМ «Сузір’я» за піснями Б. Окуджави та «Люксембурзький сад» за сонетами до Марії Стюарт Й. Бродського в театрі на Подолі.

Велика «драматизована» віршована форма тим більше «проситься» на кін. Із часів знаменитих «Гайдамаків» Л. Курбаса за Т. Шевченком (1920 р.) це стало на вітчизняній сцені потужною традицією. Приміром, довгу сценічну історію мають романи у віршах Л. Костенко: найбільш вдалими постановками видаються «Маруся Чурай» Є. Курмана в Івано-Франківську та «Берестечко» О. Дзекуна в Рівному (між іншим, цілком заслужено відзначене Шевченківською премією).

Активно запитувана режисерами й проза – тим більше, коли той чи інший знаменитий письменник нехтував драматичним жанром: адже на сучасній сцені без Достоєвського, Джойса, Пелєвіна чи Андруховича із Жаданом явно чогось бракувало би. 

Варіантів роботи з прозовими текстами великого обсягу багато: або створювати інсценівку, максимально наближену до традиційного драматургічного формату («Московіада» С. Мойсеєва в Молодому театрі), або «виймати» із твору одну сюжетну лінію та зосереджуватися на ній (у недавній виставі «Свята хіть служниці Церліни» режисер С. Васильєв видобув із роману Г. Броха «Безневинні» лише доволі короткий епізод), або спробувати втілити роман або повість якнайповніше. Для останнього варіанта одного вечора буває замало, і тоді вистава розростається на дві подачі (так, згаданий О. Дзекун ставив «Майстра і Маргариту» у Саратові, а О. Крижановський – у театрі на Печерську). Ба, навіть більше – із визначним великим твором хочеться «бавитися» на сцені ще та ще, тож драматург Клим та режисер В. Троїцький утілили в театрі «Дах» цілий цикл моновистав «Сімвечорів з «Ідіотом» (наприклад, в один із вечорів Аглая розказує про свої відвідини князя Мишкіна на лікуванні у Швейцарії після подій, зображуваних у романі).