Коти та собаки

Дійові особи:

ЖІНКА – Ярослава (Яша), 35 років, живе в селі.

ГІСТЬ – Олексій, 45 років, живе в м. Києві.

ВАСЬКА– сусід Ярослави, на вигляд невеликий, очі блищать, у розмовляє дуже швидко. 

АНІСЬКА – сусідка Ярослави.

ГОЛОВА –  голова сільради, поважний літній чоловік.

ПЕТРО – сторож кладовища, пияка.  

I ДІЯ

Голос у запису.

На сцені – темно. Посередині простирадло, на якому з’являються вогні машини.

ЖІНКА. Кися! Кися? Кицюню, ти де? Кися, кися… Та де ти пішла? Повернися до мене, Кися! Будь ласочка!!! Повертайся!!!

Машина скрутила вбік, звук гальмування та аварії.

*** *** ****

Темно. Яма та кущ. Петро лічить гроші.

ПЕТРО.Сто, двісті… Чи то в очах темно? Чи Аніська чогось не того дала? Голова гуде, працювати не можу… (Відходить від ями, сідає на камінь.) Що його робити, коли діло не робиться?

Хитаючись з’являється Васька.

ВАСЬКА (пританцьовує). Ой, гуляли, ми… гуляли!!!

ПЕТРО. Та не голосуй ти! Чого верещиш?

ВАСЬКА. Я? Гик… Чого… гик… Чого…гик…ти до мене пристав? Я на свої гуляю!

ПЕТРО. Усі знають, на які ти гуляєш! У Ярослави гроші вкрав, що під ковдрою її матері лежали! Вона ж усім розповіла, що мати з неба забрала! Твоя радість – що дурна жінка!

ВАСЬКА. Гик…А твоє яке діло? Мене ніхто не питав! У міліцію ніхто не звертався! Вона ж із хати не виходить уже… десь місяць! А, крім того, це гроші…моєї бабусі!

ПЕТРО. Якої бабусі, якщо тебе під хлівом Зубових знайшли? Гуляв старший син, от і прислали! Найшлася, що й дитини не пожаліла!

ВАСЬКА (кидає в нього пляшку). Та йди ти! Чого мені душу трусиш, немов я тобі груша?

ПЕТРО (перехоплює пляшку, відкриває та п’є). Яблука! Заробити хочеш?

ВАСЬКА. Що? Я? Капати? Чи ти сказився?

ПЕТРО. Ото ледащо! Як своє заробляти – то сказився, а як красти – на раз!

ВАСЬКА. Пішов ти до біса!

ПЕТРО. Сам пішов! Ми з ним як товариші, я щодня копаю. Людей у труні до пекла, як ліфтом – із повним комфортом проводжаю!

ВАСЬКА. Який філософ! Скільки даси?

ПЕТРО. Червонець.

ВАСЬКА. За червонець – сам спину гни!

ПЕТРО. У мене голова обертом!

ВАСЬКА. П’єш як свиня, а потім – голова обертом!  

ПЕТРО. А чи не тебе я чаркою пригощав?

ВАСЬКА. Пригадав пан, яке було за царя літо!  Сто давай – буду капати!

ПЕТРО. ди геть! Сто! Та я таких грошей сам не бачив!

ВАСЬКА. Який! Та я ж сам чув, що ти Анісьці казав, що тобі п’ятсот дали!

ПЕТРО. Чув! Не тобі дали – не тобі лічити!

Якийсь шурхіт.

ВАСЬКА. Шо то?

ПЕТРО.Може, зміюка?

Нявчання, але кішки не видно.

ВАСЬКА. Це кішка Ярослави! Сволотна кішка! Знову вона за мною вештається!

ПЕТРО. Відьмина дитина! Вона завжди приходить, коли я на цій стороні цвинтаря працюю! Немов за моєю душею! Тварюка!!!

Нявчання. Васько та Петро хапають лопати та щосили б’ють за кущем.

Тиша.

ПЕТРО. Мабуть, здохла.

ВАСЬКА. Ярослава через неї мене вигнала – що я наче не так дивлюся на її кішку! А ось її! (Іще б’є.) Хай тепер голосить! 

ПЕТРО. І точно, що голосити стане! Що ж з нею робити, га? Якщо тут залишити, то Ярослава про все дізнається!

ВАСЬКА. А мені що до цього? Чи я маю клопіт на цвинтарі? (Кидає лопату та йде.)

ПЕТРО. Стій! Я… з тобою! Боюся я цієї кішки!

ВАСЬКА. Ну як мала дитина! А гроші є?

ПЕТРО. Є.

ВАСЬКА. То до Аніськи?