Грудень 2011

Дивна магія Слова

Інтерв’ю з Анатолієм Паламаренком

У такий час народився

Я з дитинства закохався в природу, настільки закохався в цю красу, гармонію, що, повірите, і зараз для мене приліт жайворонків – то найбільше і найвище душевне весняне свято. Якраз на день свого народження, 12 липня, я виходжу в поле, і поле вже тихе... Усе, починається відлік інший, уже тиша в небі, значить, наближається інший період природи, а значить – і життя. І коли я бачу ключ, що летить із курликаннями, це мені так тривожить душу… Ну, очевидно, я так створений, а потім – у такий час народився. От зараз я маю діло зі студентами в консерваторії… Хоча мої любимі студенти творчі люди і мені з ними дуже цікаво, однак я бачу, вони багато чого не знають – ну таке в них життя. І правду кажуть, що мої літа – моє багатство. Ви знаєте, куди не гляну в літературу, мені знайомі характери, події, колізії. Тому що, бачте, маленьким я пізнав великі сльози під час війни, я 1939 року народження. У мене був брат, отакий, як Кличко, – висоти два з чимось, дуже сильна, добра людина, і в дев’ятнадцять років його забрали й убили, під Вінницею, необстріляного. Пам’ятаю сльози й переживання матусі. Вона довго не прожила, померла в шістдесят один рік, а мене народила в сорок два. Я був четвертим. У мене ще дві сестрички живуть, старенькі вже. І я пам’ятаю такий страшний час: батька забрали в Бухенвальд – за співпрацю із партизанами, сестру забрали працювати маленькою в Німеччину. Мати побивалася за батьком, за братом, за сестрою. Так от я пам’ятаю ці сльози, горе, у хаті настільки надосадженій, що я, малий, якось зібрав свою маленьку мудрість і сказав мамі (вона мені довго потім згадувала): «Мамо, Ви так надосадили хату, що в ній жить не можна!» У нас велика хата була – вісім кімнат, аж три ходи. От у цій хаті під час окупації розміщувалася німецька пошта. Я ніколи не забуду оті коробочки від цигарок – я нюхав малим, такі були запашні. А іще були консерви в жерстяних коробках, варення всяке, солодощі, теж запашні. Німці нам лишили дві кімнатки. І ніколи не забуду таку картину, от вам Паламаренко-герой: мама топить у печі, я стою біля матері, у кутку рогачі, пужално, батіг, ну, як у селі. Відкрилися двері, і увійшов німець. Німець мене по голівці гладить, а я, як зараз пам’ятаю: за цей батіг і його по халявах – ох, кажу, німець! Мама й вилошник упустила. Він постояв, пішов, через якийсь час приносить мені шоколадку. Цього ніколи не забуду. Оце таке диво було.

Я ще чув, як співали лірники

Голодні роки були, 1946-й – не дай Бог! І от доля випнула мене з корівкою, корівка в нас єдина годувальниця була. Та корова із зими виходить, як ведмідь – така волохата, худа, і на моїй совісті  було відгодувати її так, щоб вона вилискувала, щоб давала нам молоко. І от я малий із семи років уже в полі. А це велика праця в той час — напасти. Зараз дивлюся, у мене душа болить: стільки сіна, такі пусті необроблені поля, така трава, а колись… Тоді за торбинку колосків десять років давали. А нам пасти – не дай Боже. Пам’ятаю, кажу: «Мамо, збудіть мене в три тридцять ночі, ідіть доїть». Мама йде доїти, я встаю й жену корову пасти. Не дай Боже, якби мене впіймали, але десь так годинку, дві, три напашу, у шість годин іду співаю. Що цікаво, голодний сорок шостий рік, а люди на возах їдуть і співають. Вони їдуть на поле, а я вже з поля. Пам’ятаю оці мої 1946-47 роки. По полю бігаєш – простір такий красивий! Це тепер, після Чорнобиля, якось небезпечно було й лягти на траву, а колись, якщо яка рана, ми гряззю, піском помазали – і все. І ми в полі, ми разом із землею. Буває, приженеш корову й заснеш на фуфайці. То якщо гарно заснеш, хлопці старші ще й кізяками коров’ячими губи намажуть, це такі були балощі дурні. А встаєш – губи такі засохлі, обтираєш язиком, а вони сміються, паразити. Отак було. Ну, бачте, було життя стиснуте, але особливе. Біля нашої хати був майдан і там – базар, ярмарок, я ще чув, як співали лірники, старі такі. Нас, малих, лякали старцями: не будеш слухатися – віддамо. Так що я їх набачився. І ви знаєте – це все в цю творчу торбину з дитинства ввійшло, і коли прочитав повністю картину Остапа Вишні «Ярмарок» – одразу воскресла для мене ця музика. Я все побачив, відчув цю музику. Я на тому ярмарку малим підгрібав після коней і після возів сінце – оце була наша романтика. Такий був мій початок, ось із цього почалося.

Введіть ваш абонентський код, щоб читати далі :

Система OrphusПомилка в тексті? Виділіть її та натисніть: CTRL + ENTER

Найважливіше
з теорії детективу!

Знайомтеся з цікавими статтями і доповнюйте рубрику своїми теоріями та практичними історіями. Чекаємо на ваші листи за адресою: lit-jur-dnipro-zav.proza@kas-ua.com

Читати журнал "Дніпро" Статті

ОГОЛОШЕННЯ

До уваги передплатників!

Друкована та електронна версії журналу «Дніпро» виходять щомісячно!

Передплатити журнали можна:

на сайті:
www.dnipro-ukr.com.ua;

за телефоном:
(044) 454-12-80;

у відділеннях «Укрпошти».

ЦИТАТА ДНЯ

«Текст – це лише пікнік, на який автор приносить слова, а читачі – сенс»

(Цвєтан Тодоров)

УВАГА!!!

Пропонуємо всім охочим узяти участь у написанні літературно-критичних статей про нобелівських лауреатів.

Чекаємо на ваші роботи про Томаса Еліота до 31 липня 2016 року.

Найкращу статтю буде опубліковано на сторінках журналу.

Роботи надсилайте за адресою: lit-jur-dnipro-zav.proza@kas-ua.com (із позначкою "Нобелівка").