Де та любов?

Новелетка

Кожне європейське місто мало, і має своє корсо – вулицю для спацерів. Ві Львові тим корсо завше була Академічна. Нині корсо категорично змістилося в бік площі Ринку. Там встановили вигідні лавочки, то ж можна не лише шпацерувати, а й присістись, й погомоніти зі знайомим, чи, як пощастить, з якою не надто строгих правил панянкою...

Влітку, чи, як зараз, ранньої осені, усі мацюпуські вулички, що сполучають місто з її центральною площею перетворюються на барвистий килим із квітів і лямпіонів, що ними удекоровані десятки реставрацій розташованих на тротуарі й на їздні, полишаючи лиш вутле русло для потоку святкового люду. Коли ходити лише тими вуличками, ринковою площею, та іще у надвечір'я, може виникнути ілюзія, що Львів – місто веселощів, і непогамовного щастя... Лише  раз по раз надибуючи співаків, і музик, які з наркотичним блиском в очах ґвалтують хто гітару, хто скрипку, сопілку чи акордеон з бажанням будь що сподобатись, а, відтак, видерти гривню, злотого чи доляра, втрачаєш піднесений настрій, бо ґвалтують не лише свої інструменти, а й твій слух. Почуєш тут усе – від блатного фолькльору до фуг Баха, добрі джазові композиції, та всьому своє місце й час. Коли бадьорі кацапські пісні звучать біля пам’ятника Шевченка, який ніколи не був він великим інтернаціоналістом (...), а запальні полінезійські ритми біля Міцкевича, це не дуже веселить серце...

Із посмішками за сто баксів дефілюють дешеві стирки, які своїм шармом великосвітських левиць здурять не одного туриста... Най по тому! Насправді вечірній Львів, тут, у центрі, не належить львів’янам – вони тут у зникомій меншости, лиш дехто, як от я, загляне сюди звідати що в тім вертепі діється. А іще: відчути законну гордість  - люди платять величезні гроші, аби приїхати і хлипнути дивовижним повітрям древнього міста, де кожен будинок легенда, а камінь на бруківці – свідок історії, я ж собі цілком за фраєр вигулюю корсою, слухаю своїх вар’ятів, і плюю си на бороду.

Хіруси, бомжі, жебраки, всілякі потирчі й заволоки чогось перемістились на Привокзальну. Випросили їх із центру міста, з певністю не тими методами, як ото в час незабутнього візиту Івана Павла II, коли всю львівську шушеру повизбирали й вивезли за кільканадцять кілометрів за межі мегаполісу, аби Бог не дай не образили зір святійшого Понтифіка... Радше самі зрозуміли - бідніший нарід - сердобольніший, він радше поділиться із нещасним, хоча, й осудить, і виспіває йому все що на серці, та голодним все ж не залишить... Сприяли тому «великому переселенню» й друзі всіх нещасних – «Мальтійці» - у сквері побіля храму Ольги і Єлизавети сердобольні місіонери заповзялись роздавати дармові обіди, підгодовуючи бездомних якоюсь саламахою, та ті травоспис не питають - аби гаряче було! Отож, аби  було їм не далеко ходити тут таки отаборились, за що «Мальтійців» Привокзальна не злюбила більше, ніж самих бомжів...