(У Синьовидному на Купайла)

«Забудь про світ! Проте остерігайся, молодий мрійнику, щоб тебе не зачарував вплив духів та вигляд озера, чиї заспані та тихі води спокушають відкинути буремне море життя! Там, на дні, його спокій та спочинок страшні; там тіла утоплеників засипані галькою забуття; тільки обличчя відкриті та повернуті до неба, ніби щоб ще хоч раз захотіли побачити промінь сонця. Ах! Бо найкращим життя стає тоді, коли приходить година із ним проститися».

Ришард Бервінський

- Щось не так…, - відзначив про себе, коли мало не проскочив польової дороги перед Нижным Синьовидним вліво. Завше у день Купальського свята група порядку встановлювала тут живописний, прибраний польовими квітами, вказівник: «Купальські забави». Знову ж, коли проїхав міст, звично пірнув вліво, на вигоні опинився самотиною, хоча, уже мало б тут бути немало автівок і автобусів. Нині ж - пустка.

Неквапом кермую вздовж річки, й очам не вірю - ні душі! Глипнув на мобільник, таки 21 червня сьогодні! - день літнього сонцестояння… Пригальмував побіля жіночки, що випасала стадо корівець.

- Не скажете, чому нині тут так порожньо?

- Холера ясна! Він ще питає!? Парох й ми, місцеві, заборонилисмо влаштовували бісівські забави! Он, - кинула поглядом в далину, - й капище дідькове із землею зрівняли! Войовничі християни у Нижньому Синьовидному! – сміюся у вуса.

Зв’язуюсь з організаторами свята. Місце зустрічі перенесли… Їхати у спеку іще кілометрів сто не маю снаги. Та й дуже вже полюбилась мені саме ця місцина… Чом, бодай раз в житті не перевести  свято на одинці?

Намет розбив таки на розруйнованому капищі. Занурився в прохолодні води річки, розпалив вогнище, приготував вечерю – Робінзонада… Романтика! Не учувся, як задрімав. Прокинувся хіба від тиші…

М’яке, вечірнє освітлення перетворило місцину у справжню казку. В окремішню країну, у відрубаний, не належний нікому час, який проживає увесь Божий світ перед самим смерком, колиЯрило-сонце своїми косими променями-пензлями покриває усе довкола лиснючим лаком, від якого світ нараз набуває пречудової, святкової, ілюмінованої барви – Його різноплановим світловим проекціям могли б повчитись театральні освітлювачі й декоратори. Кольори незвідані, не артикульовані, гейби не приналежні до того світу, святкові, жагучі і заразом смутні. Уздрівши це видиво серце, знеможене летом, забігане щасливою гонитвою, відбиває кволий ритм, аби лиш чули, що воно живе... Живе в лунатичному сні тієї миті, коли світ перед смерком, стає небезпечно красивим... Найкращі мої почуття пнуться з грудей, аби бодай мить пожити у тому вимріяному світі де, можливо, сам Бог хоче прочинити перед нами барви вічності...