Тринадцята гора

–       Тут і зараз. Нічого не питай, – упевнено сказав мольфар Тринда.

– Заходь, не роззувайся. Справу для тебе маю… та й випити нема з ким.

    ***

         Петро Чорт – письменник-початківець. Талант літератора був у нього від народження. Так Петро називав свою появу на білий світ вісім років тому, опісля того, як прийшов до тями в лікарні… Він сім діб перебував у глибокій комі. Хоча своє ім’я згадав одразу. Тільки от звідки сам та хто його батьки–ніяк не міг пригадати. Перше, що попросив у лікарів, щойно “народившись”, ― так це дати йому папір і олівець, аби записати казки, які він бачив у своїх снах…

Знайшли його в Києві, на Хрещатику. Чорт ходив босоніж, серед літа одягнений у чорний, вивернутий  кожух, і запитував у перехожих: ”Хто я?”А якийсь жартівник візьми та й скажи йому: ”Ти – чорт!”Щойно почувши це слово, Петро відразу втратив свідомість.

Лікарська комісія визнала його цілком нормальним і життєздатним. Згодом він отримав паспорт, у якому було записане його нове ім’я: ПетроПетровичЧорт.Прописку йому дали в гуртожитку заводу залізобетонних конструкцій. Після проходження всіх необхідних процедур був зарахований на посаду контролера в метрополітені… У вільний від роботи час він писав доволі цікаві казки. Навіть вийшло друком кілька його книжок. Вони так і називалися: “Казки Чорта”.

Щороку восени Петро брав відпустку та подорожував країною.

Цієї весни він вирішив податися в Карпатські гори за новими сюжетами для своїх казок. Нічого путнього поки що не знаходив, бо всі історії вже писані-переписані до нього. Хоча йому все ж пощастило. Однієї погожої днини, блукаючи лісом, Петро зайшов дуже високо в гори. Він не сподівався когось тут зустріти, а даремно. Може, й невипадково натрапив на закинуту землянку, у якій цієї пори року поселявся місцевий мольфар Тринда.

                                                          ***

Уже добряче набравшись, письменник уважно слухав розповідь не менш п’яного мольфара, одягненого в сучасний спортивний костюм зеленого кольору. Довгі штани з широкими холошами, оздоблені трьома білими смужками по боках, що скоріше нагадували брюки-кльош бравого моряка, закривали його босі ноги. Неприкритими залишалися лише довгі пальці. Усі дванадцять… Начищені до блиску чорні мешти стояли праворуч від дверей носками до виходу. Колоритності образу додавала дуже старий гуцульський капелюх з білою пір’їною.