Резервація

1.

Колись тут був завод. Величезна холодна коробка, яку я пам’ятаю ще цілою, з дахом і таємничими провалами вікон. Батьки раніше тут працювали. Коли зупинили виробництво, люди потроху почали розбирати стіни й дотепер винесли геть усе. Ні скла, ні покрівлі, ні каменю — з велета лишилося пустище.

Тільки підвал зберігся, його під дискотеку обладнали. Зала велика, загубитись можна. Жора казав, час від часу знаходять чиєсь залежане тіло – заповз синяк у закуток і вмер непомітно. Колись Жорик власнику бідкався, щоб той коридори дозволив забити, аби пришелепки всякі здихати не лізли. Корякін не дозволив. Бо так у його гендель більше народу вміщається. А що мруть підступно де хочуть – не проблема, усі його «клієнти» рано чи пізно повиздихають від тої бурди, що він тут продає. І, най­імовірніше, у самому Притоні, не відповзаючи далеко.

Жорик так і лишився найнещасливішою в Місті людиною. Бо така його робота — за порядком у Підвалі стежити, поки всі танцюють.

Десь о другій я вибралася із цього смердючого пекла назовні. Ненавиджу Жорикове питво, від нього ноги не тримають і голова дурніє. Але тверезій ви­тримати той гамір і товкотнечу неможливо. Сюди й спускаються не задля музики, а щоб напитися. Від бурди робишся щасливим, це лише тут і можливо. Назовні приводу для радощів малувато. Трошки безробіття, крапля безгрошів’я — і розслабитись уже не виходить. Підвал ці думки прибирає, бо музика заважає думати, а питво дурманить.

Крім того, я тут теж працюю, але, на відміну від Жори, можу заливатися, скільки хочу. Часом буває занадто, доводиться виходити й дихати чистим повітрям.

Уночі холодно. Раніше я б цього не відчула, бо після чотирьох стаканів тіло не розбирається в температурі. Виходить, чотири стакани вже мало для щастя. Можливо, треба повернутись і випити ще один, аби ніч дарма не пропала.

Сіпнула якась зараза у вихідний на роботу прийти. Грошей захотілося за вчора. А Любавцева, який зар­плату роздає, десь чорти носили. Падлюка. Ненавиджу його. Зверхній, хтивий, грубий шмаровоз.

А ось, до речі, і він.

— Макарчику!

У світлі єдиного вуличного ліхтаря видно, як висока в’язиста фігура в сірому схилилася до якогось суб’єкта. Почувши мій оклик, Любавцев наче стрепенувся й вирячився блискучими очицями на двері Притону.

Зараз відбудеться щось на зразок вияву дружності й любові. Я підійду. Він назве мене «манюньою» і проведе спітнілою долонею по обличчю, пригортаючи до себе. Від нього завжди несе потом. Доведеться усміхатись і робити вигляд «розбещеного янгола». А він усміхатиметься до співбесідника, бо вони майже всі його клієнти, і проговорить: «Це моя найкраща дівчинка, диви, яке миле личко…» У нього кожна його проститутка найкраща, хоч половина скажені старі лярви.

— Тобі чого? – ще здалеку лаконічно спитав він і випростався.

Якби не мій жахливий стан, я, мабуть, зметикувала б, що щось дивне відбувається. Любавцев напружений, наче дикий кіт, якого в коморі застукали. Проте зараз мені байдуже. Треба гроші, от і підійшла. Швидше причалапала, бо живіт розболівся. У будь­якому разі на янгола манюнього зараз мало схожа.

— За вчора. Дуже треба.

— … ще трохи й на шматки розпадеться, — презирливо промовив Макар до того, з ким говорив раніше, хутко дістав з кишені гроші й тицьнув у руки, — киш звідси.

У цей час незнайомець вийшов на світло. Маленька скоцюрблена фігура, у півтора рази нижча за Макара. Горб, тонкі руки, лахміття, старече обличчя. Аксель.

Бодай би цього виродка зціпило ще в материнськім лоні! Розвертаючись, відчуваю, як від його погляду спина вкривається кригою. Аксель — легендарна особистість. Його й ненавиділи, і боялись, і зневажали, і багато різного теревенили. А йому байдуже. Прі­звисько скорочено від «акселерат», бо народився тринадцять років тому, а вигляд мав на дев’яносто. Обличчя зморщене, мішки під очима, сіренький пушок на рябому черепі. Займається бродяжництвом, вимаганням, з бандою дружить, злопам’ятний, як чорт. І це при тому, що руки в нього не робочі, навіть пальцями поворухнути не може. А очі! Це взагалі якась оказія. Наче реп’яхи, як вчепиться поглядом, хоч вішайся. Брови кошлаті та з­під них два леза виблискують, усе він поглядом вбирає, на пам’ять нанизує. Я його теж боюсь, раз бовкнула про Акселя зайвого, а виявилось, що він поруч стояв. Чи почув, чи ні, досі не знаю.

— Стій, шльондро.