Час

Якщо говорити по совісті, то перше слово, яке спало на думку, було слово «час», хоча, видається, можна було почати з будь-якого іншого.

Власне, не зрозуміло, що хто хоче сказати, сказавши «час», – адже, як ти його не називай, ніколи не дізнаєшся, хто він і як його звуть, хоча він може прибрати собі будь-яке ім’я, навіть твоє власне.

Звісно, кожен може називати його як хоче, але навіщо було так одразу казати: «Час» – адже цим ти вказуєш не на нього, а на себе чи, радше, на те, який ти не готовий до цього і який зляканий.

Але звідки тобі було про це знати?

Звідки було тобі знати, що в цьому слові є щось таке, що, вимовляючи його, людина мимоволі запускала в дію весь життєвий механізм або, навпаки, його зупиняла. Сказавши «час», людина народжувалася або вмирала.

Наче забобонний селянин, котрий підвів вгору руки, щоб попросити в неба дощу, ти заледве розумів, кого розбудив і що в ту саму невловиму мить із тобою сталося.

Час за своєю природою – гість не дуже-то й скромний і завше припреться туди, де йому вготовано не вельми гостинний прийом, однак коли ти власною охотою надумав запрошувати його, то спочатку мав би все ретельно обміркувати, щоб не потрапити в халепу. Ти мусив би знати, що для Часу завше зарезервовано почесне місце у кожній оселі, у кожному ліжку, у кожній колисці, на кожному катафалку, в центрі кожного стола, навіть якщо на ньому ти збирався лежати чи сидіти сам, незалежно від того, хто у тебе ще в гостях і з якої нагоди забава. І нехай навколо всі жваво працюють щелепами – розмовляють, виголошують тости, заводять пісню, моляться, ремигають, п’ють – а він жодного разу не розімкнув вуст. Наприкінці неодмінно з’ясується, що він усіх переїв, перепив, переспівав, перебалакав.

Із ним не можна поводитися занадто легковажно, начебто він твій молодший брат чи шкільний товариш. Він – твій пан і твого пана пан, і всі, кого ти знаєш, – його повна власність.

Від невміння переживати Час об’ємно ми ділимо його на частини – весна, ранок, завтра, через рік – як хтось до нас поділив перед тим, прирікши до тління цей світ, щоб хоч так виправдатися за свій нікчемний страх і свій нікчемний зріст, але, як море, яке стікається в усі можливі моря, Час поглинув усе: він – неосяжний.

Його не можна назвати добрим, як лева, який запросто може вбити велику тварину, але велично, із царською байдужістю усе життя проносив на собі маленьку блоху, тому таку незначну істоту, як ти, він тим паче не зачепить. Але про нього не можна сказати, що він поганий, як слон, котрий так високо стоїть, що може не помітити зі своєї висоти, що там унизу десь є ти, і коли ненароком наступить у траві на маленьку мураху, то лише з необережності.

Єдине, чим можна від нього врятуватися, звісно, якщо ти хочеш продовжити своє за будь-яких обставин ледь помітне, позначене на тілі часу крапкою, життя – це здатися йому в полон і не уподібнюватися тим, хто кидає йому виклик і сліпо пре на нього з оголеним мечем та відкритим заборолом.

Уяви, як ти виходиш на стежку, що веде в глиб острова, і збираєшся йти, а поряд із тобою, прикликаний здалеку, стоїть той, кого ти назвав Часом. Утім, так стоїть він в цей час біля кожного.

Протоптана людьми стежка вздовж берега утворювала кільце і, наче перстень на руці давно одруженої жінки, вросла в берег по живе, а всередині, одинокий і безіменний, давним-давно знещасливлений в подружньому житті, стримів острів.

Заручений з водою, він мав іще одне, зовнішнє, кільце – блакитний перстень із води, але, присилуваний, був змушений пошлюбитися з людьми, щоб терпіти приниження, як кожен, хто був людиною чи жив серед них, і нарікати на долю.

Бо ніщо так не принижує людину, як її приналежність до людей.