Листопад 2011

Але сонце світило...

Віра Марущак

Коли ти маленький хлопчик, а життя навколо зайшлося зовсім не дитячими мотивами голодного померання твого краю, твоїх односельчан, твоїх близьких, то не ти, бо куди тобі ще братись із твоїм дитячим розумом до речей, від яких і дорослі втрачають можливість вірити у щобудь, а хтось, хто за тебе відповідає, мусить, просто мусить, сказати тобі у час найтяжчого знесилення, що можна вибігти за село, можна перебігти поле до міста, можна попросити про допомогу, бо над полем сходить сонце, бо воно сходитиме незалежно ні від чиєї влади і порівну для нас всіх.

Два воли, неначе по заснулому селі, тягнули прикритий рогожею страшний рипучий віз. Двоє — маленький, худючий, аж прозорий, Павло та почорнілий, з лицем, як у горобця, учитель Остап Захарович за кусень хліба виконували сумну роботу — їздили від хати до хати й запитували: чи є в домі покійник? Якщо нема — то й слава Богу, котили далі. Але страшна епідемія голодних днів, тижнів, місяців забирала життя односельців, і тяжко було знайти бодай одну хату, де б вижила вся сім’я. Навесні більшість хат мовчки дивилися пусткою на колись гомінкі вулиці села, на зарослі бур’янами стежки. Голод смертельною косою забирав життя. На пам’яті молоденького школяра перші поховання — з плачем та гучним голосінням, а потім, коли люди виснажувалися й сили покидали їх, хоронили без трун, ледь прикривши труп рядниною, тягли на цвинтар. А навесні, коли й цю страшну місію не могли виконувати змарнілі, опухлі від голоду люди, страшну роботу — збирати урожай смерті — доручили школяреві та учителю, яких школа, як і інших учнів, у силу можливостей підтримувала їжею. Але з кожним весняним днем до навчального закладу все менше й менше приходило дітей. Не тому, що їм набридли матаржаники з лободою, ботвою чи з гички буряків, а тому що дітвора набивала животи дикорослими й їстівними травами, і це було останнє їхнє бажання — наїстися й покинути світ. Трупи відвозили не на цвинтар, бо ні в кого не було сил копати могили, а під ліс, до яру, і складали, зверху присипаючи вапном.

Страшний рипучий віз завернув до хати, де жив найкращий друг Павла Лука.

— Чи є в хаті покійник? — звично запитав Остап Захарович.

У відповідь — тиша. Воли зупинилися. Павло зліз із гарби й пішов до занедбаної хати.

Введіть ваш абонентський код, щоб читати далі :

Система OrphusПомилка в тексті? Виділіть її та натисніть: CTRL + ENTER

Найважливіше
з теорії детективу!

Знайомтеся з цікавими статтями і доповнюйте рубрику своїми теоріями та практичними історіями. Чекаємо на ваші листи за адресою: lit-jur-dnipro-zav.proza@kas-ua.com

Читати журнал "Дніпро" Статті

ОГОЛОШЕННЯ

До уваги передплатників!

Друкована та електронна версії журналу «Дніпро» виходять щомісячно!

Передплатити журнали можна:

на сайті:
www.dnipro-ukr.com.ua;

за телефоном:
(044) 454-12-80;

у відділеннях «Укрпошти».

ЦИТАТА ДНЯ

«Текст – це лише пікнік, на який автор приносить слова, а читачі – сенс»

(Цвєтан Тодоров)

УВАГА!!!

Пропонуємо всім охочим узяти участь у написанні літературно-критичних статей про нобелівських лауреатів.

Чекаємо на ваші роботи про Томаса Еліота до 31 липня 2016 року.

Найкращу статтю буде опубліковано на сторінках журналу.

Роботи надсилайте за адресою: lit-jur-dnipro-zav.proza@kas-ua.com (із позначкою "Нобелівка").