Далі настав час радіти життю. Він узяв кохану дружину, п’ятирічного сина та й чкурнув відпочивати в омріяну навколосвітню подорож. Протягом кількох місяців сімейство Лавочкіних відпочивало, ходило на закупи та взагалі, робило все, чого душа забажає. Одного прекрасного дня, одна прекрасна авіакомпанія привезла всеньке сімейство в прекрасну країну Індію, в аеропорт прекрасного міста Делі. Там Толик пізнав усі радощі давнього мистецтва йоги.

Якось на майстер-класі сточотирирічний гуру ввійшов у стан трансу таким чином, що імітував смерть. Присутні професійні лікарі підтвердили повну зупинку гурового серця. Через кілька хвилин старий знову запустив власне серце та, як ні в чому не бувало, почав читати шокованим учням лекцію про це стародавнє мистецтво і шлях до довголіття через очищення думок. Із лекції новоспечений йог Толик дізнався, що далеко не кожен йог володіє технікою зупинки серця. Але зафіксовано той факт, що багато людей, які зовсім не мають відношення до йоги і котрих поховали, насправді не померли, а лише знаходяться в стані глибокого летаргічного сну. Такі люди приходять до тями вже глибоко під землею, коли шансів на порятунок, на жаль, немає. Про це свідчать численні ексгумовані могили – тіла у страхітливих позах, обдерта обшивка домовин. Потім гуру вибачився за відступ від теми й продовжив лекцію.

Про такі речі Анатолій, будучи менеджером нижньої ланки, не замислювався. Але тепер ці слова старого вчителя вразили його до глибини душі. Як це так: людина померла, але не померла й насправді помирає в муках глибоко під землею? Під тоннами землі. Від задухи. Від страху.

Наступної ночі Толик очей не міг заплющити. Усе думав: як це бути похованим живцем? Щоразу, коли він склеплював повіки, у його уяві поставала страшна картина власного похорону. Він чітко уявляв собі, як розплющує очі та все одно бачить темряву. Толя поволі підіймав голову й тицявся носом об смертельно-гладку поверхню шовкової оббивки. Відчував, як усе важче й важче стає дихати. Крізь товщу землі ще пробивалися якісь звуки, він прислухався й виявляв, що то люди ще не розійшлися з похорону. Анатолій щосили грюкав кулаками, кричав мов несамовитий, але його вже ніхто не чув. Толик удруге відкривав очі, але вже по-справжньому. Холодний піт заливав його чоло. Чоловік миттю кидав погляд на вікно та місячне світло, що пробивалося крізь привідкриті жалюзі й повертало його до реальності. Від серця відлягало, але якийсь незрозумілий страх не покидав його ні на хвилину. У голові стократним відлунням повторювалося: «…люди приходять до тями вже глибоко під землею, коли шансів на порятунок немає… немає!.. Немає!!... НЕМАЄ!!!» Раз по раз видіння повторювалося.

Десь годині о четвертій ранку Толик не витримав кошмарів і пружиною підскочив із ліжка, розбудивши дружину. Він повмикав світло в усіх кімнатах готельного номера, чим потривожив і сина. Налякана родина зібралася докупи, син обійняв маму, у двох парах очей завмер знак питання і як мінімум два знаки оклику: «?!!»

– Ти чого?! – запитала дружина.

– Та, тат, со таке? – повторив малий.