– Хочеш мене навчити грати на скрипці? – поцікавився здоровань із татуюванням на руці.

 – Я викладатиму музику в школі, – делікатно поправив себе Корній.

– А від нас тобі що треба? – запитав той, що сидів на підводі, тримаючи віжки, – ми в хор записуватися не будемо. Навіть не благай.

Усі голосно зареготали, однак це ніяк не вплинуло на скрипаля, й він знову заговорив:

– Ви не підкажете, у кого можна зняти кімнату. Бажано з харчуванням. Я холостяк. У їжі не вередую. Може, є в Катеринівці якась самотня бабуся.

– Дивись, Іване, – вигукнув Василь, кивнувши на скрипаля, – схожий на порядну людину. А виявився збоченцем. Шукає самотню бабусю.

Натовп сільських чоловіків сколихнув голосний регіт.

– Ви не так усе зрозуміли, – Корній поставив сумку на землю й приготувався довго пояснювати чоловікам, що він не збоченець, а воліє жити в самотньої бабусі лише тому, що не хоче нікому заважати. Тому в будинки, де проживають великі родини, не проситься.

– Усе вони правильно зрозуміли! – урвав його вусатий Олександр. – Жартують. Ну що, хлопці, допоможемо чоловікові?

– Можна й допомогти, – відказав Василь, – але до кого його направити?

– А давайте візьмемо його із собою до баби Катерини. А що? Вона самотня. Будинок у неї великий. Стара ночами боїться. Каже, що в грубці чорт завівся. Свистить усю ніч і завиває.

– То вітер, – пояснив Іван.

– Не наша це справа. Баба Катерина ставить трилітрову банку самогону за те, що ми приїдемо чорта виганяти. Чорта виженемо – банка самогону. Привеземо квартиранта – друга банка самогону.

– Як тебе звати? – поцікавився  вусатий Олександр.

– Корній! – відрекомендувався скрипаль.

Чоловіки по черзі потиснули йому руку й привітно всміхнулися.

– А заграти можеш? – запитав Василь. – Майже п’ятдесят років прожив, а скрипки ніколи не чув.

– Можу, – погодився Корній.

Узявши скрипку, Корній відчув шалене напруження, ніби кров, пульсуючи, ось-ось порве жили й вихлюпнеться на катеринівську землю. Він знав, що треба опанувати себе, щоб жодна фальшива нота не вразила  вух його слухачів. Звісно, вони звичайні сільські люди й не дуже тямляться на класичній музиці, але ображати їх слух Корній все одно не хотів. На жодному зі своїх скромних концертів у рідному Хмельницькому він так не старався. З великою повагою скрипаль ставився до своїх випадкових слухачів. Корній одухотворено заплющив очі, на мить затамував подих, вишуканим, навіть театральним, рухом заніс смичок над скрипкою, пристрасно змахнув головою, злегка стріпнувши темним волоссям – й інструмент ожив у руках майстра, видихаючи плетиво з милозвучних нот. У стані шаленого екстазу музикант змушував свою скрипку тонко й проникливо звучати, а випадкові перехожі, котрі, можливо, вперше почули класичну музику, почали підходити до скромного маестро. Корній невгамовно, раз по раз водив смичком по струнах скрипки, рука митця одноманітно рухалася: вгору, вниз, вгору, вниз. Голова то нерухомо застигала, то, експресивно б’ючись  у конвульсіях, намагалася злетіти з пліч. І так – аж поки остання нота не завершила композиції. Корній розплющив очі й побачив: стоїть він в оточенні вражених людей, котрі щиро йому аплодують.