Вилов бандюг по-науковому

Якщо є підозра, що тобі підсунули старі кавові зерна,

прогрій їх на сухій пательні з очищеним зубчиком часнику.

 Кофеїн злякається — і дремене назовні. Отут ми на нього й чекали!

Із рецептів Олекси Сироти

 Від автора:

У нашого з Олексою спільного друга, відомого київського адвоката Тараса Шейка була ідея-фікс, яку він називав теорією шнурка.

— Та зрозумійте ви, матеріалісти недороблені, — повчав він нас обох і нарізно мало не при кожній зустрічі, — людину штовхають на вбивство чи самогубство (а для мене це одне й те саме) не якісь там складні життєві обставини. Мільйони людей живуть за таких умов. І терплять. А мізки переклинює одиницям. І не тому, що в них кохана дружина спить із сантехніком або ще гірше — із шефом…

На цьому місці ми з Олексою тихенько гигикали, згадавши старий псевдогрузинський анекдот. Тарас ображався, обзивав нас мишастими жеребчиками й вів далі:

— …і не тому, що при черговому медогляді в них діагностували не трипер, як вони сподівалися, а онкологію в неоперабельному стані. І навіть не тому, що їхо вигнали з партії, зняли з роботи й відкрили кримінальну справу. А чому?

— А чому? — хором відгукувалися ми з Олексою.

— А тому, — мов із трибуни промовляв наш друг, — що тут уступає в дію принцип шнурка. Навіть у повній безвихіді людина переконує себе, що ще не все втрачено, треба тільки пройтися на свіжому повітрі — і рятівна ідея сама спаде на думку. Приречений бідолаха одягається… але коли починає взуватися, у нього рветься шнурок. Отут його як хтось по голові лупить: «І це проти мене!» Ну, а далі… хтось убиває себе, хтось — інших. Шнурок — ось та остання крапля, до якої все зводиться.

         Аби не дратувати поважаного в певних колах адвоката, ми з Олексою, мов ті вищезгадані жеребчики, ствердно кивали головами, аж вуха мотилялися, після чого дуетом вигукували:

— Філософу більше не наливати!

Дивно, але безпосередньо до своєї роботи в розшуку, Олекса пригадав Тарасову теорію один-єдиний раз. Був нормальний паскудний пізньоосінній київський вечір перед початком опалювального сезону, кухня Олексиної квартири — і ми, двоє недобитків православних, котрі зашилися сюди на каву з коньяком після чергових власних катастроф у морі житейському.

— Як ти вважаєш, хто може бути дурнішим за міліцейського замполіта? — підкинув мені запитаннячко Олекса, коли з’ясувалося, що коньяк закінчився, а каву доведеться пересмажувати із зубчиком часнику (див. епіграф).

         — Ну, даішник або дільничний…

         — Пальцем у небо! Дурніший від замполіта тільки переляканий замполіт.

         — Олексо, ти знову перебрав зі своїми філософськими узагальненнями. Переклади нормальною мовою.

         — Прошу.  Ти знаєш, що динамівці в суботу продули москвичам — і то на своєму полі?

         — Хоча я й не вболівальник, але знаю. Мій сусіда-пролетар із цієї нагоди побив дружину, тещу запхнув до туалету й забив цвяхами двері, а на додачу викинув у вікно весь запас порожніх пляшок. Тепер його жінка плаче: нема за що хліба купити. А ще — кричав, що він тому партачу, котрий «пеналя» не забив, ноги висмикне, тільки-но той по зарплату приїде.

         — Не врубаюся щодо зарплати…