Тарас Шевченко – великий син свого народу
Сценарій
Тарас Шевченко – великий син свого народу
Звучить мелодія пісні "По діброві вітер віє". На сцені, під тополею, сидять два хлопчики-пастушки.
Хлопчик: Тарасе, сонце заходить! Женімо отару в село!
Тарас: Я заночую тут. Мене й так ніхто не чекає. Мачуха ненавидить, щовечора битий...
Хлопчик: А вівці?
Тарас: Жени й моїх овець, а у селі вони й самі дорогу до двору знайдуть.
Хлопчик: А вечеряти? Ти ж голодний...
Тарас: Вечеря! Була вечеря, коли мати жила. Тепер мене годують штовханцями... А тоді, тоді кожен вечір був святом! А ще як навесні вишні зацвітуть, як сядемо вечеряти надворі, як соловейко защебече-защебече! Катерина вечерю подає, а мама на нас дивиться і посміхається...
Садок вишневий коло хати.
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть.
Співають ідучи дівчата.
А матері вечерять ждуть...
(Замовкає, а через хвилину продовжує):
А спали ми під відкритим небом, на подвір'ї, а над ними роїлися зорі, і тато казав, що десь там сяє і моя зірка... (Плаче).
Хлопчик: Не плач, Тарасе. Послухай, я тобі велику таємницю відкрию, тільки нікому не розказуй, бо біда тобі ж самому буде!
Тарас: Ну, яка в тебе може бути таємниця?
Хлопчик: У мене сестричка народилася, то я вночі підслухав, як ба-ба-повитуха пророчила матері про долю малої. Вона, знаєш, перш, ніж увійти до хати, де має дитина народитися, у вікно дивиться і в ньому бачить тієї дитини долю.
Тарас: Нема в мене долі. А про твою сестричку мені й не цікаво слухати. Яка тут може бути таємниця?
Хлопчик: Є, є таємниця! Баба й про твою долю матері розповіла. Каже, що як глянула колись у ваше вікно, мало не зомліла. Сидить, каже, кругом стола повно панів, а між панством - мужик стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це, де не візьмись, щось таке, як цар у короні, та як не схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию.
Тарас: А далі що?
Хлопчик: А далі баба розповідати побоялася. Казала, що ти неабияка дитина. Казала, що уже народився такий, що волю в панів одніме... Казала, що. може, це якраз ти...
Тарас: Волю? В царя відібрати, а людям дати?! Ех, якби я мав таку силу! Моя мама від тяжкої панщини померла, батька по місяцеві дома нема, бо все його кудись пан посилає, все кудись відправляє... А в хаті злидні несказанні...
Хлопчик: Женімо, Тарасе, отару! Поночіє...
Тарас: Не пожену. Заночую отут під зорями в полі. Може, хоч мама присниться або козаки. Козаки мені часто сняться, особливо один, старезний і сивоусий.
Хлопчик: Тоді добраніч, Тарасику! Я тобі вранці хліба принесу!
(Тарас вкладається під тополею, вкривається свиткою, засинає. З глибини сцени виринає старезний запорожець. У руках у нього дві великі книги. Запорожець сідає коло Тараса, гладить його по голові і сам до себе промовляє):
Було колись - в Україні
Ревіли гармати:
Було колись - запорожці
Вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю:
Минулося - осталися
Могили на полі.
(Тарас прокидається, здивовано дивиться на козака, котрий наче не помічає хлопчикового здивування і продовжує):
Не вернуться сподівані. Смійся, лютий враже!
Не вернеться воля. Та не дуже, бо все гине, -
Не вернуться запорожці. Слава не поляже.
Не встануть гетьмани. Не поляже, а розкаже.
Не покриють Україну Що діялось в світі.
Червоні жупани! Чия правда, чия кривда
Обідрана, сиротою І чиї ми діти.
Понад Дніпром плаче: Наша пісня, наша дума
Тяжко-важко сиротині. Не вмре, не загине...
А ніхто не бачить... От де, люди, наша слава,
Тільки ворог, що сміється... Слава України!
(Пригортає Тараса і наче показує хлопчика глядачам, продовжуючи):
Без золота, без каменю. Без хитрої мови. А голосна та правдива. Як Господа слово...
Тарас: Ви знову прийшли? Ви мені принесли ці грубезні книги? Козак: Коли б волею якоїсь казкової сили наш народ постав перед необхідністю з-поміж уcix людських книг вибрати дві, то мав би узяти Біблію та "Кобзар". Без першої він був би неповноцінний морально, без другої - немислимий і недолугий як народ, "Кобзар" - це Євангеліє від Тараса.
Тарас: Від Тараса? Але мій дідусь ніколи не читав Євангелія від Тараса. Читав від Івана, Луки, Матвія, Марка...
Козак: Євангеліє від Тараса напишеш ти!
Тарас: Я? Але ж яне апостол! Я - кріпак. Я - сирота, козаче, і в мене нема нікого-нікого, хто б вивів мене в люди...
Козак: Нікого? В тебе є Україна. У тебе є Бог. У тебе є народ. Це багато, хлопчику, дуже багато. Україна стане твоєю Голгофою, воля - твоїм хрестом. Ти будеш розіп'ятий за свою Вітчизну і воскреснеш через неї... Сила твого слова, Тарасику, буде божественною. Цим словом ти врятуєш народ від німоти. Кожне твоє слово підтримуватиме волю, наше національне небо.
(Разом з Тарасом козак виходить. Появляються ведучі, бажано хлопець і дівчина).
Ведучий: Цілий світ задивлений на Канів.
Дивне місто - що не говори.
Скільки чути - шириться осанна
З висоти Чернечої гори.
День у день - хурделиця чи спека –
З різних сіл, з містечок і країн
Йдуть до неї люди, наче в Мекку,
Йдуть з усього світу на поклін.
Йдуть, хоч стежка стелеться терново.
Йдуть і йдуть - без ліку і числа,
Щоб вогнем Тарасового слова
Очищати душі і тіла.
Ведуча: Земле Шевченкова, земле Франкова.
Ниво, засіяна щастям-добром.
Вічна твоя соловейкова мова,
Вічна розмова Дністра із Дніпром.
(Звучить пісня "Реве та стогне Дніпр широкий")
Ведучий: Щовесни, коли тануть сніги
І на рясті засяє веселка,
Повні сил і живої снаги.
Ми вшановуєм пам'ять Шевченка.
Ведуча: Живими в пам'яті встають
Ярема. Гонта, Гамалія,
І Катерина, і Марія –
В людськії серця проклали путь.
(На сцені з'являється Шевченкова Катерина з немовлям на руках. Вона бідно одягнена, розгублена, виснажена морально. Треба, щоб учениця, яка виконуватиме цю роль, вміла артистично не тільки словами, а й мімікою, жестами, поведінкою на сцені відтворити трагедію становища героїні. Катерина сідає й колише немовля).
Ведучий: "Той, хто відстоює права жінки, той відстоює права дитини, інакше кажучи, відстоює майбутнє". Віктор Гюго.
(Якусь мить звучить ніжно-трагічна музика без слів)
Ведуча: "Такого полум'яного культу материнства, такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу. Нещасний в особистому житті, Т.Г.Шевченко найвищу і найчистішу красу світу бачив у жінці, у матері". Максим Рильський.
(Тим часом Катерина встає і підходить до краю сцени, тривожно і пильно до чогось прислуховуючись, з якимось просвітлення вдивляючись вдаль. Ні офіцера, ні солдатів на сцені не буде, тому все мусить глибоко психологічно обіграти сама акторка).
Катерина: А москалі їй назустріч, Як один, верхами... (Читає, обігруючи всі моменти, до слів: "Бодай його не кидала Лихая година!").
Ведучий: Біга Катря боса лісом,
Біга та голосить;
То проклина свого Івана,
То плаче, то просить.
Вибігає на возлісся;
Кругом подивилась
Та в яр... біжить... серед ставу
Мовчки опинилась.
"Прийми. Боже, мою душу,
А ти -моє тіло!"
Шубовсь вводу!..
Попід льодом
Геть загуркотіло.
Ведуча: Чорнобрива Катерина
Найшла, що шукала.
Дунув вітер понад ставом -
І сліду не стало.
(Звучить пісня "Така її доля").
Ведучий: У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Буває, іноді дивлюся,
Дивуюсь дивом, і печаль
Охватить душу; стане жаль
Мені її, і зажурюся,
І перед нею помолюся,
Мов перед образом святим
Тієї матері святої,
Що в мир наш Бога принесла...
Ведуча: Не поет - бо це ж до болю мало.
Не трибун - бо це лиш рупор мас.
І вже менш за все - "Кобзар Тарас",
Він, ким зайнялось і запалало.
Скорше - бунт майбутніх рас,
Полум'я, на котрім тьма розтала.
Вибух крові, що зарокотала
Карою за довгу ніч образ...
Ведучий: Пророцтво слів і символічна сила
Понять неволя, рабство і клеймо.
Вкраїна вся - осквернена могила.
Народ - буй-тур. запряджений в ярмо.
Кістки козацькі під столичним містом.
Копита знавіснілих диких орд.
Та хтось, нарешті, мусить відповісти
За все, що перетерпів мій народ!
Ведуча: Треба почувати твердий грунт під ногами й мати виняткову внутрішню силу, щоб прокладати мільйонам знедолених новий шлях проти течії. У Шевченка не було й хвилини впевненості у своєму майбутньому. І все ж таки він безоглядно вступив у бій.
Ведучий: Справді, на 47 років його життя випало 24 кріпацькі роки під рабовласницьким доглядом, 10 каторжних років солдатчини - під доглядом фельдфебеля, 4 останні роки - на поруках і під опікою жандармів. Тільки 9 років волі - учнем Академії мистецтв у Петербурзі і три літа пекучих дум на рідній землі.
Ведуча: Він ненавидів чужинців-окупантів і землячків-зрадників. Саме тому і Петро І, і Катерина II й правлячі при Шевченкові російські царі були для нього осоружними, ненависними й огидними. Дослідник творчості Кобзаря П. Зайцев наголошував, що Шевченко бив існуючий лад та його правителів так безжалісно, люто, "наосліп, як б'ють на селі конокрадів". Не міг поет простити й українцям, що схилилися, привикли до ярма, покірно ходили на каторжні роботи і на війни заради Росії. Обкипіли кров'ю слова поета:
"Якби-то, - думаю. - якби
Не похилилися раби...
То не стояло б над Невою
Оцих осквернених палат!"
Ведучий: Не міг простити Шевченко Богданові Хмельницькому Переяславської ради, тих цупких обіймів "старшого брата'", в які гетьман так необачно кинув українців, неначе запродав у рабство. У радянські часи окремі вірші про Б. Хмельницького були вилучені з "Кобзарів". Мало хто й чув поезію "Якби-то ти, Богдане п'яний", а саме в цьому творі Кобзар зумів дуже тонко передати й розпач самого Хмельницького, якби той ожив і побачив поневолену Україну.
(Хлопець читає поезію "Якби-то ти, Богдане п'яний").
Ведуча: Проклинав Богдана Хмельницького устами України Шевченко й у вірші "Розрита могила". Та й образ розритої могили став символом пограбованої України, яку й зараз маємо. І символ цей не видуманий Кобзарем. Київський намісник: граф Голіцин наказав Археологічній комісії з допомогою війська розкопувати українські кургани скіфської та козацької доби, оскверняти святині нації. Як тут не згадати слова Романа І ваничука з "Орди": "Розкопують, ірабують, витрушують українське добро уже не із комор, скарбниць, шпихлірів, а з самої землі, щоб нічого в ній не зосталося, щоб ненависний завойовникові український народ навіть тоді, коли розпадеться імперія і світ забуде про її моторошну, дияволом дану власть, ходив по світу жебраючи, мов погорілець".
(Дівчина читає вірш “Розрита могила”).
Ведучий:Шевченко був державником, старався розбудити свідомість нації, допомогти їй збагнути, що без України навіть найталановитіші не позбудуться статуса малороса і раба. Актуально звучать слова поета:
В своїй хаті своя й правда.
І сила, і воля.
Ведуча:Шевченка знали, поважали, з ним дружили графи й князі. Він міг мати прекрасну кар'єру, якби забув про Україну і не плакав над її долею та не закликав націю спам'ятатися і поламати ярма неволі. Але Кобзар свідомо вибрав мученицький шлях і українську Голгофу.
(Учениця читає вірш С.Пушкіна "Тарас Шевченко").
Міг граф Орлов з ними жити так. як друг,
Міг мати він маєток і посаду.
Лиш "Подорож з Москви у Петербург"
Чи щось подібне мав би написати.
А він утер з чола холодний піт
І не укляк в поклоні на коліна.
То й загримів на цілих десять літ
За друзів і "Три літа" про Вкраїну.
А міг же нанести легенький лак
На "край потьомкинський".
Підфарбувати її хмари...
А те сказати, що підвів Гулак,
Що дихає вороже Костомаров.
Не був би там. де спека і мороз.
Де Косарал і де каспійська піна.
І був би в нас Тарасик-малорос.
А так явивсь Шевченко-Українець!
А так явивсь Художник і Кобзар!
Його бояться й нині держиморди.
І що Орлов?! щo сьогодні цар?
Що відомство всесильне Бенкендорфа?
Немов джапак! Неначе той осот.
Що вліз в город...
Піди, візьми і викинь!
Бо мати г! І с ще наш народ.
Що розбудив його Тарас Великий!
Ведучий:Він був свідомий своєї боротьби і своєї жертовності, адже обстоював Україну навіть перед самим Богом, ризикуючи втратити безсмертя власної душі:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю.
Ведучий: При арешті кирило-мефодіївських братчиків на їх тілі недарма шукали витатуйованої булави, адже це був символ Гетьманщини, символ державності, символ волі. Татуювання не знайшли. Булаву Шевченкові соратники носили в серці.
Ведуча: А ми? Святі та божі, тільки відблиск
Не німбів над напруженим чолом.
А ми колись відповімо за підлість.
Свою і нашу, кожен й загалом.
І вже не буде милості й пощади
Тим, хто спосібен був на тиху зраду.
На себелюбство, на безвідповідальність,
На юдництво, на ницість, на здихальність.
(Розігрується сцена з містерії "Великий льох" - розділ "Три душі” Ведучий виконує роль читця).
Вчитель: (читає вірш П.Гірника)
Запитують мене у класі діти:
- Скажіть, письменник скільки заробля? –
... Відкіль оця хвороба - все на світі
Ще змалечку підбити до рубля?! ...
Урок. Шевченко. Не згаса вовіки
Освячене кріпацтвом визнання.
Цікавитесь, який мав заробіток?
Отримав десять років заслання.
Його вінець — над золоті корони.
Задосить було муки і покар.
Писати й малювати заборона –
Оце його був другий гонорар.
Не каявся. Писав у казематах.
Відрікся від щедрот і нагород.
І не заважав на цензорів пихатих –
Яка цензура викреслить народ?.
А допити, а вічні протоколи?
Священна будь, невтолена жаго!
Невже і ви не чусте ніколи.
Як плаче слово голосом його?
А він згорів. І так бува не часто.
За гроші промовчав би - і живи.
Шевченко і сьогодні наш сучасник.
Бо з його болю починались ви.
Політика, освячена царями, -
Понівеч, зрадь, купи чи задуши! ...
Його життя написане сльозами,
Що запеклися кров'ю на душі.
У кожний звук, у кожний тон у слові
Крізь чорноту минущних лихоліть
Услухайтесь! Почуйте в його мові
Те, що лікує, плаче й попелить.
Почуйте серцем голос несхололий.
Вдивітеся у змучене лине.
Ви рідну мову чуєте у школі.
А чим йому заплатите за це?
Ведучий:"Він був сином мужика - і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком - і став велетнем у царстві людської культури.
Він був самоуком - і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.
Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій.
Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду, а віри в Бога у зневіру і песимізм.
Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя.
Найкращий й найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті -невмирущу силу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори.
Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко".
Іван Франко
Ведуча:Росія, яка живилася не лише матеріальними цінностями колонізованих народів, але й привласнювала їхні кращі уми, як це сталося, наприклад, з талантами українців М.Гоголя, М.Глинки, В.Короленка, боялася Шевченка й мертвого. Скульптор М.Микешин, автор пам'ятника на честь тисячоліття Росії, вніс прізвище Кобзаря у список осіб, яких треба було зобразити на монументі, а потім навіть звернувся до царя з листом, в якому обгрунтував свій вибір Шевченкової кандидатури, що це геніальна людина. Але цар викреслив прізвище Шевченка з списку і висловив догану скульптору за "неуместность подобного непосредственного его обращения к царю".
Ведучий: Завірюха стугоніла, вила,
А мороз гострив свій білий ніж,
А Земля, од ляку задубіла,
На вітрах крутилася скоріш.
Щулились дороги, мерзли хмари,
В сіру безвість зносило міста,
А дуби стругалися на мари,
На труну, на віко, на хреста.
Ведуча: Петербурзьким шляхом по коліна
Грузнувши в заметах, боса йшла
Зморена, полатана Вкраїна.
Муку притуливши до чола.
Хурдерляє хуга хуртовинна.
Засипає очі вщерть.
І біжить до сина Україна
Одганяти знавіснілу смерть.
Ведучий: Цілу ніч надворі вис хуга.
Плаче, деренчить в віконнім склі.
Ні дружини, ні дітей, ні друга –
Тільки гілка вишні на столі.
Ведуча: Доля не дала Шевченкові сімейного щастя, родинного тепла, взаємної любові. Не було в поета навіть хатинки - останньої мрії. Він мріяв про люблячу дружину, діток, про садочок біля власної хати над, Дніпром, та не судилося, не судилося, не судилося,.. За свое життя Кобзар закохувався багато разів. Любили й Шевченка, але кожного разу щось ставало на перешкоді одруженню. Оксанку Коваленко розлучили з Тарасиком-крінаком обставини. Вирвавшись на волю, Тарас не скоро повернувся у рідне село, а коли приїхав. Оксана вже була одруженою жінкою. Побратися з Феодосією Кошицівною не дозволив батько дівчини. Варвара Рєпніна кохала Тараса, та він мав княжну лише за друга. На засланні зустрілася Шевченкові вродлива Забаржада, дитя іншої нації, інших законів, і знову про шлюб не могло бути й мови. Обдарована Катерина Піунова була ще надто молода, щоб оцінити велич того, хто сватався до неї, а Ликера Полусмак за убогістю свого духа не збагнула, кого втрачає. Були ще й інші освічені, розумні жінки-дворянки: Закревська, Ускова, але їх зв'язував шлюб із законними чоловіками. Була ще Харитина Довгополенківна, та любила вона не Шевченка. Так і не вдалося Тарасові стояти під вінцем у церкві з подругою на все життя.
(Дівчина читає поезію І.Драча):
Я тебе чекала роки й роки.
Райдугу снувала з рукава
На твої задумані мороки, і
На твої огрознені слова.
Я тебе в Закревській поманила,
Я душею билась в Рєпніній.
А в засланні крила розкрилила
В Забаржаді. смілій і тонкій.
Ні мотиль-актриса Піунова.
Ні Ликери голуба мана
Цвітом не зронилася в грозову
Душу вільну, збурену до дна.
Я б тобі схилилася на груди.
Замість терну розсівала мак.
Та мені зв'язали руки люди.
"Хай страждає. - кажуть, - треба так".
Хай у ньому сльози доспівають
В ненависть, в покару, у вогні
І мене, знеславлену, пускають,
Щоб ридали вірші по мені.
Я - Оксана, вічна твоя рана.
Журна вишня в золотих роях,
Я твоя надія і омана.
Іскра нероздмухана твоя.
Ведучий: (читає уривок вірша В. Коротича)
Я - Шевченко. Я вмер.
Я лежу на порозі майстерні,
І у мене в очах
Застигають блакитні вогні.
Я замовкнув сьогодні навік -
Академік із черні. -
І уперше в житті
Стало дуже спокійно мені.
Не заб'є мене нар.
На фельдфебеля
рисами схожий.
Не скарає фельдфебель.
Подібний лицем до царів.
В каземати, у карцер
Ніхто заточити не зможе.
У реестрах солдатських
Закреслять ім'я писарі.
В потаємних архівах
Убік відкладуть мою справу,
І мене відспівають
Серйозні кудлаті попи.
На могилі моїй
Проростуть те небачені трави
Та предивні квітки.
Де нектар солоніший ропи.
Я - пост.
Я - Шевченко.
Є пісня у серці моєму.
Недоспівана пісня.
Що ляже у і ній і серця.
Що на гімни обернеться.
Стане рядками в поеми.
Що ніколи не згине.
Ніколи не дійде кінця.
(Звучить "Заповіт" як пісня-гімн).
Ведуча: То була дивовижна зоря:
На убогу і світом забуту.
Щоб її до життя повернути.
Бог послав Кобзаря.
Йому доля судилась, як міт
-За пророцтво життям заплатити.
Потім знов для нащадків ожити.
Дивувати оновлений світ.
Ведучий: Іпонині, коли у наш край
Гість далекий часом завітає. -
"Хто живий тут?" - юрбу запитає, -
Все принишкло, хоч тут умирай,
"Ми живі!" - наче гідність сама.
Його постать вітає.
Ми живі! Цілий вік, сотню літ
Проти хвилі несем його ім’я.
Проти вітру кидаєм насіння.
А під косу кидаємо цвіт...
І співаєм його "Заповіт"
В поколіннях, у всіх поколіннях.
Ведуча: Чернечу гору зеленить трава,
І оживає Канівська могила...
Безсила смерть, коли живуть слова,
І вічно житиме його поезій сила.
Ведучий: Шануйте коми кожної пір'їну
В розкриллях білих ста його томів.
Що зносили до сонця Україну.
Яку лиш він до слова розумів.
Він був поетом волі в час неволі.
Поетом доброти в засиллі зла.
Була у нього незвичайна доля.
Та доля Україною була.
(Дівчина читає вірш Т.Г.Шевченка "Доля").
Ведуча: Жива
Душа поетова святая,
Жива в святих своїх речах,
І ми, читая, оживаєм,
І чуєм Бога в небесах.
(Спочатку тихо, а потім все голосніше звучить пісня "Думи мої, думи мої").
Авторство, на жаль, не встановлено
За матеріалами: http://vlachentsy.com.ua/



Найважливіше
з теорії детективу!
Знайомтеся з цікавими статтями і доповнюйте рубрику своїми теоріями та практичними історіями. Чекаємо на ваші листи за адресою: lit-jur-dnipro-zav.proza@kas-ua.com
ОГОЛОШЕННЯ
До уваги передплатників!
Друкована та електронна версії журналу «Дніпро» виходять щомісячно!
Передплатити журнали можна:
на сайті:
www.dnipro-ukr.com.ua;
за телефоном:
(044) 454-12-80;
у відділеннях «Укрпошти».

ЦИТАТА ДНЯ
«Текст – це лише пікнік, на який автор приносить слова, а читачі – сенс»
(Цвєтан Тодоров)

УВАГА!!!
Пропонуємо всім охочим узяти участь у написанні літературно-критичних статей про нобелівських лауреатів.
Чекаємо на ваші роботи про Томаса Еліота до 31 липня 2016 року.
Найкращу статтю буде опубліковано на сторінках журналу.
Роботи надсилайте за адресою: lit-jur-dnipro-zav.proza@kas-ua.com (із позначкою "Нобелівка").