Сценарій

Тарас Шевченко – великий син свого народу

Звучить мелодія пісні "По діброві вітер віє". На сцені, під тополею, сидять два хлопчики-пастушки.

Хлопчик: Тарасе, сонце заходить! Женімо отару в село!

Тарас: Я заночую тут. Мене й так ніхто не чекає. Мачуха ненавидить, щовечора битий...

Хлопчик: А вівці?

Тарас: Жени й моїх овець, а у селі вони й самі дорогу до двору знайдуть.

Хлопчик: А вечеряти? Ти ж голодний...

Тарас: Вечеря! Була вечеря, коли мати жила. Тепер мене годують штовханцями... А тоді, тоді кожен вечір був святом! А ще як навесні вишні зацвітуть, як сядемо вечеряти надворі, як соловейко защебече-защебече! Катерина вечерю подає, а мама на нас дивиться і посміхається...

Садок вишневий коло хати.

 Хрущі над вишнями гудуть.

Плугатарі з плугами йдуть.

Співають ідучи дівчата.

А матері вечерять ждуть...

(Замовкає, а через хвилину продовжує):

А спали ми під відкритим небом, на подвір'ї, а над ними роїлися зорі, і тато казав, що десь там сяє і моя зірка... (Плаче).

Хлопчик: Не плач, Тарасе. Послухай, я тобі велику таємницю від­крию, тільки нікому не розказуй, бо біда тобі ж самому буде!

Тарас: Ну, яка в тебе може бути таємниця?

Хлопчик: У мене сестричка народилася, то я вночі підслухав, як ба-ба-повитуха пророчила матері про долю малої. Вона, знаєш, перш, ніж увійти до хати, де має дитина народитися, у вікно дивиться і в ньому бачить тієї дитини долю.

Тарас: Нема в мене долі. А про твою сестричку мені й не цікаво слуха­ти. Яка тут може бути таємниця?

Хлопчик: Є, є таємниця! Баба й про твою долю матері розповіла. Ка­же, що як глянула колись у ваше вікно, мало не зомліла. Сидить, каже, кругом стола повно панів, а між панством - мужик стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це, де не візьмись, щось таке, як цар у короні, та як не схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию.

Тарас: А далі що?

Хлопчик: А далі баба розповідати побоялася. Казала, що ти неабияка дитина. Казала, що уже народився такий, що волю в панів одніме... Каза­ла, що. може, це якраз ти...

Тарас: Волю? В царя відібрати, а людям дати?! Ех, якби я мав таку силу! Моя мама від тяжкої панщини померла, батька по місяцеві дома нема, бо все його кудись пан посилає, все кудись відправляє... А в хаті злидні несказанні...

Хлопчик: Женімо, Тарасе, отару! Поночіє...

Тарас: Не пожену. Заночую отут під зорями в полі. Може, хоч мама присниться або козаки. Козаки мені часто сняться, особливо один, ста­резний і сивоусий.

Хлопчик: Тоді добраніч, Тарасику! Я тобі вранці хліба принесу!

(Тарас вкладається під тополею, вкривається свиткою, засинає. З глибини сцени виринає старезний запорожець. У руках у нього дві великі книги. За­порожець сідає коло Тараса, гладить його по голові і сам до себе промовляє):

Було колись - в Україні

Ревіли гармати:

Було колись - запорожці

Вміли панувати.

Панували, добували

І славу, і волю:

Минулося - осталися

Могили на полі.

(Тарас прокидається, здивовано дивиться на козака, котрий наче не помічає хлопчикового здивування і продовжує):

Не вернуться сподівані.                   Смійся, лютий враже!

Не вернеться воля.                         Та не дуже, бо все гине, -

Не вернуться запорожці.                 Слава не поляже.

Не встануть гетьмани.                     Не поляже, а розкаже.

Не покриють Україну                     Що діялось в світі.

Червоні жупани!                            Чия правда, чия кривда

Обідрана, сиротою                         І чиї ми діти.

Понад Дніпром плаче:                    Наша пісня, наша дума

Тяжко-важко сиротині.                    Не вмре, не загине...

А ніхто не бачить...                        От де, люди, наша слава,

Тільки ворог, що сміється...             Слава України!

(Пригортає Тараса і наче показує хлопчика глядачам, продовжуючи):

Без золота, без каменю. Без хитрої мови. А голосна та правдива. Як Господа слово...

Тарас: Ви знову прийшли? Ви мені принесли ці грубезні книги? Козак: Коли б волею якоїсь казкової сили наш народ постав перед необхідністю з-поміж уcix людських книг вибрати дві, то мав би узяти Біблію та "Кобзар". Без першої він був би неповноцінний морально, без другої - немислимий і недолугий як народ, "Кобзар" - це Євангеліє від Тараса.

Тарас: Від Тараса? Але мій дідусь ніколи не читав Євангелія від Тара­са. Читав від Івана, Луки, Матвія, Марка...

Козак: Євангеліє від Тараса напишеш ти!

Тарас: Я? Але ж яне апостол! Я - кріпак. Я - сирота, козаче, і в мене нема нікого-нікого, хто б вивів мене в люди...

Козак: Нікого? В тебе є Україна. У тебе є Бог. У тебе є народ. Це багато, хлопчику, дуже багато. Україна стане твоєю Голгофою, воля - твоїм хрестом. Ти будеш розіп'ятий за свою Вітчизну і воскреснеш через неї... Сила твого слова, Тарасику, буде божественною. Цим словом ти врятуєш народ від німоти. Кожне твоє слово підтримуватиме волю, наше національне небо.

(Разом з Тарасом козак виходить. Появляються ведучі, бажано хло­пець і дівчина).

Ведучий: Цілий світ задивлений на Канів.

Дивне місто - що не говори.

Скільки чути - шириться осанна

З висоти Чернечої гори.

День у день - хурделиця чи спека –

З різних сіл, з містечок і країн

Йдуть до неї люди, наче в Мекку,

Йдуть з усього світу на поклін.

Йдуть, хоч стежка стелеться терново.

Йдуть і йдуть - без ліку і числа,

Щоб вогнем Тарасового слова

Очищати душі і тіла.

Ведуча: Земле Шевченкова, земле Франкова.

Ниво, засіяна щастям-добром.

Вічна твоя соловейкова мова,

Вічна розмова Дністра із Дніпром.

(Звучить пісня "Реве та стогне Дніпр широкий")

Ведучий: Щовесни, коли тануть сніги

І на рясті засяє веселка,

Повні сил і живої снаги.

Ми вшановуєм пам'ять Шевченка.

Ведуча: Живими в пам'яті встають

Ярема. Гонта, Гамалія,

І Катерина, і Марія –

В людськії серця проклали путь.

(На сцені з'являється Шевченкова Катерина з немовлям на руках. Во­на бідно одягнена, розгублена, виснажена морально. Треба, щоб учени­ця, яка виконуватиме цю роль, вміла артистично не тільки словами, а й мімікою, жестами, поведінкою на сцені відтворити трагедію становища героїні. Катерина сідає й колише немовля).

Ведучий: "Той, хто відстоює права жінки, той відстоює права дитини, інакше кажучи, відстоює майбутнє".                     Віктор Гюго.

(Якусь мить звучить ніжно-трагічна музика без слів)

Ведуча: "Такого полум'яного культу материнства, такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу. Нещасний в особистому житті, Т.Г.Шевченко найвищу і найчисті­шу красу світу бачив у жінці, у матері".                  Максим Рильський.

(Тим часом Катерина встає і підходить до краю сцени, тривожно і пиль­но до чогось прислуховуючись, з якимось просвітлення вдивляючись вдаль. Ні офіцера, ні солдатів на сцені не буде, тому все мусить глибоко психологічно обіграти сама акторка).

Катерина:  А москалі їй назустріч, Як один, верхами... (Читає, обігруючи всі моменти, до слів: "Бодай його не кидала Лихая година!").

Ведучий: Біга Катря боса лісом,

Біга та голосить;

То проклина свого Івана,

То плаче, то просить.

Вибігає на возлісся;

Кругом подивилась

Та в яр... біжить... серед ставу

Мовчки опинилась.

"Прийми. Боже, мою душу,

А ти -моє тіло!"

Шубовсь вводу!..

Попід льодом

Геть загуркотіло.

Ведуча: Чорнобрива Катерина

Найшла, що шукала.

Дунув вітер понад ставом -

І сліду не стало.

(Звучить пісня "Така її доля").

Ведучий: У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Буває, іноді дивлюся,

Дивуюсь дивом, і печаль

Охватить душу; стане жаль

Мені її, і зажурюся,

І перед нею помолюся,

Мов перед образом святим

Тієї матері святої,

Що в мир наш Бога принесла...

Ведуча: Не поет - бо це ж до болю мало.

Не трибун - бо це лиш рупор мас.

І вже менш за все - "Кобзар Тарас",

Він, ким зайнялось і запалало.

Скорше - бунт майбутніх рас,

Полум'я, на котрім тьма розтала.

Вибух крові, що зарокотала

Карою за довгу ніч образ...

Ведучий:  Пророцтво слів і символічна сила

Понять неволя, рабство і клеймо.

Вкраїна вся - осквернена могила.

Народ - буй-тур. запряджений в ярмо.

Кістки козацькі під столичним містом.

Копита знавіснілих диких орд.

Та хтось, нарешті, мусить відповісти

За все, що перетерпів мій народ!

Ведуча: Треба почувати твердий грунт під ногами й мати виняткову внутрішню силу, щоб прокладати мільйонам знедолених новий шлях про­ти течії. У Шевченка не було й хвилини впевненості у своєму майбутньо­му. І все ж таки він безоглядно вступив у бій.

Ведучий: Справді, на 47 років його життя випало 24 кріпацькі роки під рабовласницьким доглядом, 10 каторжних років солдатчини - під доглядом фельдфебеля, 4 останні роки - на поруках і під опікою жандар­мів. Тільки 9 років волі - учнем Академії мистецтв у Петербурзі і три літа пекучих дум на рідній землі.

Ведуча: Він ненавидів чужинців-окупантів і землячків-зрадників. Саме тому і Петро І, і Катерина II й правлячі при Шевченкові російські царі були для нього осоружними, ненависними й огидними. Дослідник творчості Кобзаря П. Зайцев наголошував, що Шевченко бив існуючий лад та його правителів так безжалісно, люто, "наосліп, як б'ють на селі конокрадів". Не міг поет простити й українцям, що схилилися, привикли до ярма, покірно ходили на каторжні роботи і на війни заради Росії. Обкипіли кров'ю слова поета:

"Якби-то, - думаю. - якби

Не похилилися раби...

То не стояло б над Невою

Оцих осквернених палат!"

Ведучий: Не міг простити Шевченко Богданові Хмельницькому Пе­реяславської ради, тих цупких обіймів "старшого брата'", в які гетьман так необачно кинув українців, неначе запродав у рабство. У радянські часи окремі вірші про Б. Хмельницького були вилучені з "Кобзарів". Ма­ло хто й чув поезію "Якби-то ти, Богдане п'яний", а саме в цьому творі Кобзар зумів дуже тонко передати й розпач самого Хмельницького, якби той ожив і побачив поневолену Україну.

(Хлопець читає поезію "Якби-то ти, Богдане п'яний").

Ведуча: Проклинав Богдана Хмельницького устами України Шевчен­ко й у вірші "Розрита могила". Та й образ розритої могили став символом пограбованої України, яку й зараз маємо. І символ цей не видуманий Кобзарем. Київський намісник: граф Голіцин наказав Археологічній ко­місії з допомогою війська розкопувати українські кургани скіфської та козацької доби, оскверняти святині нації. Як тут не згадати слова Романа І ваничука з "Орди": "Розкопують, ірабують, витрушують українське добро уже не із комор, скарбниць, шпихлірів, а з самої землі, щоб нічого в ній не зосталося, щоб ненависний завойовникові український народ навіть тоді, коли розпадеться імперія і світ забуде про її моторошну, дияволом дану власть, ходив по світу жебраючи, мов погорілець".

(Дівчина читає вірш “Розрита могила”).

Ведучий:Шевченко був державником, старався розбудити свідомість нації, допомогти їй збагнути, що без України навіть найталановитіші не позбудуться статуса малороса і раба. Актуально звучать слова поета:

В своїй хаті своя й правда.

І сила, і воля.

Ведуча:Шевченка знали, поважали, з ним дружили графи й князі. Він міг мати прекрасну кар'єру, якби забув про Україну і не плакав над її долею та не закликав націю спам'ятатися і поламати ярма неволі. Але Кобзар свідомо вибрав мученицький шлях і українську Голгофу.

(Учениця читає вірш С.Пушкіна "Тарас Шевченко").

Міг граф Орлов з ними жити так. як друг,

Міг мати він маєток і посаду.

Лиш "Подорож з Москви у Петербург"

Чи щось подібне мав би написати.

А він утер з чола холодний піт

І не укляк в поклоні на коліна.

То й загримів на цілих десять літ

За друзів і "Три літа" про Вкраїну.

А міг же нанести легенький лак

На "край потьомкинський".

Підфарбувати її хмари...

А те сказати, що підвів Гулак,

Що дихає вороже Костомаров.

Не був би там. де спека і мороз.

Де Косарал і де каспійська піна.

І був би в нас Тарасик-малорос.

А так явивсь Шевченко-Українець!

А так явивсь Художник і Кобзар!

Його бояться й нині держиморди.

І що Орлов?! щo сьогодні цар?

Що відомство всесильне Бенкендорфа?

Немов джапак! Неначе той осот.

Що вліз в город...

Піди, візьми і викинь!

Бо мати г! І с ще наш народ.

Що розбудив його Тарас Великий!

Ведучий:Він був свідомий своєї боротьби і своєї жертовності, адже обстоював Україну навіть перед самим Богом, ризикуючи втратити без­смертя власної душі:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю.

Ведучий: При арешті кирило-мефодіївських братчиків на їх тілі не­дарма шукали витатуйованої булави, адже це був символ Гетьманщини, символ державності, символ волі. Татуювання не знайшли. Булаву Шевченкові соратники носили в серці.

Ведуча: А ми? Святі та божі, тільки відблиск

Не німбів над напруженим чолом.

А ми колись відповімо за підлість.

Свою і нашу, кожен й загалом.

І вже не буде милості й пощади

Тим, хто спосібен був на тиху зраду.

На себелюбство, на безвідповідальність,

На юдництво, на ницість, на здихальність.

(Розігрується сцена з містерії "Великий льох" - розділ "Три душі” Ведучий виконує роль читця).

Вчитель: (читає вірш П.Гірника)

Запитують мене у класі діти:

- Скажіть, письменник скільки заробля? –

... Відкіль оця хвороба - все на світі

Ще змалечку підбити до рубля?! ...

Урок. Шевченко. Не згаса вовіки

Освячене кріпацтвом визнання.

Цікавитесь, який мав заробіток?

Отримав десять років заслання.

Його вінець — над золоті корони.

Задосить було муки і покар.

Писати й малювати заборона –

Оце його був другий гонорар.

Не каявся. Писав у казематах.

Відрікся від щедрот і нагород.

І не заважав на цензорів пихатих –

Яка цензура викреслить народ?.

А допити, а вічні протоколи?

Священна будь, невтолена жаго!

Невже і ви не чусте ніколи.

Як плаче слово голосом його?

А він згорів. І так бува не часто.

За гроші промовчав би - і живи.

Шевченко і сьогодні наш сучасник.

Бо з його болю починались ви.

Політика, освячена царями, -

Понівеч, зрадь, купи чи задуши! ...

Його життя написане сльозами,

Що запеклися кров'ю на душі.

У кожний звук, у кожний тон у слові

Крізь чорноту минущних лихоліть

Услухайтесь! Почуйте в його мові

Те, що лікує, плаче й попелить.

Почуйте серцем голос несхололий.

Вдивітеся у змучене лине.

Ви рідну мову чуєте у школі.

А чим йому заплатите за це?

Ведучий:"Він був сином мужика - і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком - і став велетнем у царстві людської культури.

Він був самоуком - і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.

Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій.

Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу, ані його любові до людей в нена­висть і погорду, а віри в Бога у зневіру і песимізм.

Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя.

Найкращий й найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті -невмирущу силу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сер­дець все наново збуджуватимуть його твори.

Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко".

Іван Франко

Ведуча:Росія, яка живилася не лише матеріальними цінностями колонізованих народів, але й привласнювала їхні кращі уми, як це сталося, наприклад, з талантами українців М.Гоголя, М.Глинки, В.Короленка, боялася Шевченка й мертвого. Скульптор М.Микешин, автор пам'ятника на честь тисячоліття Росії, вніс прізвище Кобзаря у список осіб, яких треба було зобразити на монументі, а потім навіть звернувся до царя з листом, в якому обгрунтував свій вибір Шевченкової кандидатури, що це геніальна людина. Але цар викреслив прізвище Шевченка з списку і висловив догану скульптору за "неуместность подобного непосредственного его обращения к царю".

Ведучий:  Завірюха стугоніла, вила,

А мороз гострив свій білий ніж,

А Земля, од ляку задубіла,

На вітрах крутилася скоріш.

Щулились дороги, мерзли хмари,

В сіру безвість зносило міста,

А дуби стругалися на мари,

На труну, на віко, на хреста.

Ведуча:  Петербурзьким шляхом по коліна

Грузнувши в заметах, боса йшла

Зморена, полатана Вкраїна.

Муку притуливши до чола.

Хурдерляє хуга хуртовинна.

Засипає очі вщерть.

І біжить до сина Україна

Одганяти знавіснілу смерть.

Ведучий: Цілу ніч надворі вис хуга.

Плаче, деренчить в віконнім склі.

Ні дружини, ні дітей, ні друга –

Тільки гілка вишні на столі.

Ведуча: Доля не дала Шевченкові сімейного щастя, родинного тепла, взаємної любові. Не було в поета навіть хатинки - останньої мрії. Він мріяв про люблячу дружину, діток, про садочок біля власної хати над, Дніпром, та не судилося, не судилося, не судилося,.. За свое життя Кобзар закохувався багато разів. Любили й Шевченка, але кожного разу щось ставало на перешкоді одруженню. Оксанку Коваленко розлучили з Тарасиком-крінаком обставини. Вирвавшись на волю, Тарас не скоро повернувся у рідне село, а коли приїхав. Оксана вже була одруженою жінкою. Побратися з Феодосією Кошицівною не дозволив батько дівчини. Варвара Рєпніна кохала Тараса, та він мав княжну лише за друга. На засланні зустрілася Шевченкові вродлива Забаржада, дитя іншої нації, інших законів, і знову про шлюб не могло бути й мови. Обдарована Катерина Піунова була ще надто молода, щоб оцінити велич того, хто сватався до неї, а Ликера Полусмак за убогістю свого духа не збагнула, кого втрачає. Були ще й інші освічені, розумні жінки-дворянки: Закревська, Ускова, але їх зв'язував шлюб із законними чоловіками. Була ще Харитина Довгополенківна, та любила вона не Шевченка. Так і не вдалося Тарасові стояти під вінцем у церкві з подругою на все життя.

(Дівчина читає поезію І.Драча):

Я тебе чекала роки й роки.

Райдугу снувала з рукава

На твої задумані мороки, і              

На твої огрознені слова.

Я тебе в Закревській поманила,

Я душею билась в Рєпніній.

А в засланні крила розкрилила

В Забаржаді. смілій і тонкій.

Ні мотиль-актриса Піунова.

Ні Ликери голуба мана

Цвітом не зронилася в грозову

Душу вільну, збурену до дна.

Я б тобі схилилася на груди.

Замість терну розсівала мак.

Та мені зв'язали руки люди.

"Хай страждає. - кажуть, - треба так".

Хай у ньому сльози доспівають

В ненависть, в покару, у вогні

І мене, знеславлену, пускають,

Щоб ридали вірші по мені.

Я - Оксана, вічна твоя рана.

Журна вишня в золотих роях,

Я твоя надія і омана.

Іскра нероздмухана твоя.

Ведучий: (читає уривок вірша В. Коротича)

Я - Шевченко. Я вмер.

Я лежу на порозі майстерні,

І у мене в очах

Застигають блакитні вогні.

Я замовкнув сьогодні навік -

Академік із черні. -

І уперше в житті

Стало дуже спокійно мені.

Не заб'є мене нар.

На фельдфебеля

рисами схожий.

Не скарає фельдфебель.

Подібний лицем до царів.

В каземати, у карцер

Ніхто заточити не зможе.

У реестрах солдатських

Закреслять ім'я писарі.

В потаємних архівах

Убік відкладуть мою справу,

І мене відспівають

Серйозні кудлаті попи.

На могилі моїй

Проростуть те небачені трави

Та предивні квітки.

Де нектар солоніший ропи.

Я - пост.

Я - Шевченко.

Є пісня у серці моєму.

Недоспівана пісня.

Що ляже у і ній і серця.

Що на гімни обернеться.

Стане рядками в поеми.

Що ніколи не згине.

Ніколи не дійде кінця.

(Звучить "Заповіт" як пісня-гімн).

Ведуча: То була дивовижна зоря:

На убогу і світом забуту.

Щоб її до життя повернути.

Бог послав Кобзаря.

Йому доля судилась, як міт

-За пророцтво життям заплатити.

Потім знов для нащадків ожити.

Дивувати оновлений світ.

Ведучий: Іпонині, коли у наш край

Гість далекий часом завітає. -

"Хто живий тут?" - юрбу запитає, -

Все принишкло, хоч тут умирай,

"Ми живі!" - наче гідність сама.

Його постать вітає.

Ми живі! Цілий вік, сотню літ

Проти хвилі несем його ім’я.

Проти вітру кидаєм насіння.

А під косу кидаємо цвіт...

І співаєм його "Заповіт"

В поколіннях, у всіх поколіннях.

Ведуча:   Чернечу гору зеленить трава,

І оживає Канівська могила...

Безсила смерть, коли живуть слова,

І вічно житиме його поезій сила.

Ведучий: Шануйте коми кожної пір'їну

В розкриллях білих ста його томів.

Що зносили до сонця Україну.

Яку лиш він до слова розумів.

Він був поетом волі в час неволі.

Поетом доброти в засиллі зла.

Була у нього незвичайна доля.

Та доля Україною була.

(Дівчина читає вірш Т.Г.Шевченка "Доля").

Ведуча:  Жива

Душа поетова святая,

Жива в святих своїх речах,

І ми, читая, оживаєм,

 І чуєм Бога в небесах.

(Спочатку тихо, а потім все голосніше звучить пісня "Думи мої, думи мої").

Авторство, на жаль, не встановлено

За матеріалами: http://vlachentsy.com.ua/