Сценарій літературного вечорадо 189 р. з дня народження Т.Г.Шевченка

“Шевченкове слово у серці мойому

Воно життєдайна джерельна вода”

Зал святково прибраний. В центрі на журнальному столику стоїть “Кобзар” на вишитому рушнику.

Голос читця.  З високих круч

Де синь небес прозорий

Вливається в Дніпровскі водограї,-

На бурю схожий

Гнівний і суворий

Стоїть Тарас і дивиться на нас.

За землю й волю

В ратному двобої

Ти з нами йшов кайдани рвать з людей,

Благословляв, Кобзарю нашу зброю –

Єси безсмертний, гордий Прометей!

Звучить пісня “Реве та стогне Дніпр широкий”.

Ведуча. Є дні, що минають і непомітно і зникають без сліду. Нічого не залишають по собі, нічого не знаменують собою. Але є день, що ніколи не минає, що завжди з нами. Бо він увібрав у себе безсмертне дихання душі. Бо він такий великий і незбагненний як життєдайний дощ, як весняний вітер, як щедре сонце.

Україна у долі своїй має такий день – 9 березня.

З минулого віку і до наших часу, і далі - в майбутнє, у нові віки. День який явив світові Шевченка – великого сина великого народу.

Читець.

Коли міняли честь неначе крам,

А правду – совість кидали за грати, -

В серцях людей Ви спорудили храм,

Якому там повік-віків стояти.

Коли брехня сідала на престол,

Мовчало все від заходу до сходу, -

Ви осінили праведним хрестом

Безсмертне слово рідного народу.

Вогонь запалений Тарасом,

У нашім серці не погас –

Він став над простором і часом

Він будить нас, він кличе нас!

Ведучий. Уже для багатьох поколінь українців і не тільки українців – Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике і вічне – невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з буттям рідної держави продовжується нею, вбираючи в себе нові дні й новий досвід народу, відгукуючись на нові болі та думи, стаючи до нових скрижалей долі. 

Читець.  Шевченко говорить

На вас я кинув свого слова тінь - 

На вас і сотню ваших поколінь!

 На вас і сотню ваших поколінь!

Я вас навчив, де ваші шлях і ціль,

Сказав, що людства ви не ржа – а сіль.

Я мовив вам, що вічна боротьба

Це – ваші доля, завдання й судьба.

Я дав вам шал завзяття, блиск зіниць,

Дав вашим воїнам відвагу й міць.

В душі вщепив ненависть і любов,

Розбурхав в жилах кров.

Зітріть із душ до братовбивства гін,

За це ж вам Божий суд і мій проклін!

Вам спис і меч і ніж мій

Ви викуйте новітню зброю з них!

Сил не щадіть! Вперед все йдіть!

З моїм йдіть Словом у крутіж століть!

Ведуча. З безмежного болю і з неосяжної любові народжені його слова.

18 квітня 1840 року в Петербурзі з’являється друком перша збірка поета під назвою “Кобзар”. До книжки ввійшло вісім творів: “Думи мої, думи мої...”, “Перебендя”, “Катерина”, “Тополя”, “Думка” (“Нащо мені чорні брови...”), “До Основ’яненка”, “Іван підкова”, “Тарасова ніч”. Попри цензуру і викреслення в “Катерині”, вірші “До Основ’яненка” та поемі “Тарасова ніч”, це була велика духовна перемога поета над мовчанням, яке немилосердною перемогою стояло на шляху до творчого самоздійснення. Шевченко створив книгу - духовного войовника, якому довірив боротьбу за людські душі, що заціпеніли в бездіяльній самотності.

Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду.

А ще, може, й славу...

Ведучий. Слово, яке лише плаче, в скорботі й зажурі колише спогади, а не окрилює дух, не наповнює людину і націю енергією самоздійснення, - для поета мертве.

Шевченкове слово відтворює історичну подію, факт. такими естетичними засобами, щоб спочатку зруйнувати стереотипи їхнього сприйняття, а потім цю подію чи факт подати в новій інтерпретації.

Ведуча. Шевченко славить провідників свого народу за їхню жертовність, мудрість і силу духу, за віру в незалежну Україну і водночас дорікає за розбрат і невиправдані компроміси, за поразки, які призвели до національного безсилля, політичної пасивності.

Гетьмани, гетьмани, якби то ви встали,

Встали, подивились на той Чигирин,

Що ви будували, де ви панували!

Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали

Козацької слави убогих руїн.

Ведучий. Поет ридає, згадуючи “діла незабутні дідів наших”. Це “тяжкі діла”, бо проливали вони кров свою, свого народу “за Москву і Варшаву” і передали синам “свої кайдани, свою славу!”

Ведуча. Велика любов покладає великі обов’язки і дає великі права. І той, у кого тяжкі муки душі зродили слова палкої любові до своєї багатостраждальної вітчизни, той мав право говорити їй і найгіркіші слова болю, гніву і сорому. Адже одна тільки любов, одні лиш слова любові – не були б правдою і до правди не запровадили б. А він був покликаний сказати “святую правду на землі ”, те нове слово, той “новий голос ”, про який він молив “святую праведную матір”:

Пошли мені святеє слово,

Святої правди голос новий!

І слово розумом святим

І оживи і просвіти!

Ведучий. Це огненне слово Шевченко явив з України і воно було водночас: словом любові до України, словом ненависті до її ворогів, словом нетерпимості і гніву супроти “злозачатих”, негідних синів самої України.

Це велике триєдине слово Шевченка в Україні “святилось”, жило і множилось у серці народу, воно множилось і розросталось у словах спадкоємців Шевченкового духу – Івана Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської і ще багатьох, багатьох...

Читець.

Поет живе. Ми слухаєм його:

Ми чуєм заповіт його священний –

Учитися, кохати край стражденний,

І не цуратись рідного, свого:

І всі ми, скільки є, в душі своїй

Клялись тих дум не зраджувати зроду.

І справдимо ми заповіт святий, -

Поет живе в серцях свого народу!..

(В.Самійленко)                 

Ведуча. Шевченкова поезія давно стала найважливішим і нетлінним складником духовного єства українського народу. Шевченко – це не тільки те, що вивчають, а й те чим живуть. У чому черпають сили і надії. У глибини майбутнього слав Шевченко свої непохитні заповіти синам рідної землі, і серед цих заповітів перший і останній:

Свою Україну любіть,

Любіть її... Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Ведучий. Хай же й сьогодні, і в наступні роки розбудови української держави обпікає промерзлі наші душі огнем словесним Шевченко, хай воскресає він, пророк народу нашого, повсякчасно у наших благородних помислах і державних ділах. Бо ж ради усіх нас, і мертвих, і живих, і ненароджених земляків його і в Україні і не в Україні, він благав у Господа:

Читець.

Ридаю,

Молю ридаючи, пошли,

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило.

І на Україні понеслось,

І на Україні святилось,

Те слово, Божеє кадило,

Кадило істини. Амінь.

 

Авторство, на жаль, не встановлено

Джерело: http://lib.ukrsd.com.ua