Ми тебе не забули, Тарасе!

Ведуча 1.

Провісником воль,

Великий титане!

Справдились думи твої.

Приймай данину

Любові і шани

Од  вольних синів

Нової сім’ї.

Покоління поколінню

Про тебе розкаже,

І твоя, Кобзар, слава

Не вмре, не поляже.

Звучить пісня  ,,Думи мої, думи”.

Ведуча 1.

Шевченків Кобзар… Це Біблія українського народу, якій судилося бути безсмертною, бо сам народ визнав її своєю книгою. Народ, який має такого поета, як Шевченко, і таку вічну книгу. Як ,,Кобзар“, – безсмертний. У творах поетах переплелися долі кріпачок з долею неньки – України, боротьба гайдамаків та козаків із боротьбою народу за щастя і волю. Духовну велич і красу підніс на найвищу височінь, чим збагатив увесь світ. У багатьох оселях наших земляків сьогодні побачиш портрет Шевченка, заквітчаний вишитим рушником. А на столі, поряд із хлібом, лежить книга його поезії – ,,Кобзар” .

От і ми з вами сьогодні зібралися, щоб перегорнути сторінку життя Шевченка.

Саме таким травневим днем було перенесено останки мощів Т.Г. Шевченка.

Ведуча 2.

ШЕВЧЕНКО – це гордість нашої нації і світової культури. Великий поет понад усе любив свою Україну.

Я так її, я так люблю,

Мою Україну убогу,

Що прокляну святого Бога,

За неї душу погублю.

Пісня „ Ти шляхом правди і добра …”

Учень 1. Іде весна, іде весна,

Мов квітка розвилася,

І спогад нам несе вона

Про віщого Тараса.

Учень 2. Що більше сотні тому    літ

Умер в чужій країні.

Та славний він на цілий світ,

Його всі знають нині.

Учень 3. Багато зла перетерпів,

Зазнав лихої долі,

Малим зостався без батьків

І вівці пас у полі.

Учень 4. Крутою, тернистою була його життєва дорога. У кріпацькій хатині, де він народився, над ним тяжіли тисячі нещасть, тисячі напастей. Чи могли захистити  від біди замучені недолею батько – нетяга чи мати – кріпачка, яку „ ще молодою  у могилу нужда та праця положила ”.

Учень 5.  Безрадісне, рясно зрошене слізьми дитинство протупотіло босоніж колючою стернею в голоді, холоді і в хворобах. Жадібно вбирало чуле до людських страждань Тарасове серце розповіді-легенди старого дідуся про героїчне і стареньке  минуле рідного краю, думи кобзарів.

Сценка

Тарас розмахує прутиком  як шаблею

Тарас. Ти пан Дешкевич ? Ти з народу знущався. А тепер просиш прощення? (Рубає голову. Звертається до іншого).

Тарас. Ти пан Висоцький? Онімів від страху? Одержуй кару. (Рубає голову і тому. Дивиться на найбільшого будяка).

Тарас. О, який чорний будячище, аж світ затьмарює. Та це їхній цар. Просить! Не хочеш? Зараз злетить з пліч твоя голова, як голка. (Рубає голову).

Оксана. Тарасе, що ти робиш?

Тарас. Який я Тарас? Я – гайдамака!

Оксана. Що ж там робиш?

Тарас. Не заважай! Бач – панам голови рубаю.

Оксана. І я ! І я !

Тарас. Ну, добре, хай і ти будеш гайдамачка. На рушницю, стріляй.

(Оксана цілиться в будяк).

Оксана. Бух.

Вірш „Ми вкупочці колись росли”

Ведуча. Та дівчина, Оксана Коваленко, друг його дитинства, милий провісток серед слізного життя. Очі її світили, як дві зорі на сумному небі, кликали його думки, отерплу душу з убого горища маляра, в степи під високе небо.

Вірш „Сестрі”

Сценка.

Оксана. Чом же ти плачеш? Ох, дурненький Тарасе. Давай я сльози витру. Не сумуй, Тарасику, адже кажуть, найкраще від усіх ти читаєш, ще й ,кажуть, малюєш. От виростеш і будеш малярем. Еге ж?

Тарас.  Еге ж, Малярем!

Оксана.  І ти розмалюєш нашу хату.

Тарас.  Еге ж. А всі кажуть , що я ледащо і ні на що не здатний. Ні, я не ледащо. Я буду – таки малярем.

Оксана.  Авжеж будеш! А що ти ледащо, то правда. Дивись, де твої ягнята. Ой, бідні ягняточка, що чабан у них такий – вони ж  питочки хочуть! Жени їх до води!

Оксана і Тарас вибігають.

Ведуча.  Ріс Тарас розумною, допитливою дитиною, хотів усе знати. Наслухавшись розповідей про те, що залізні стопи підпирають небо, він загорівся бажанням подивитися на них і пішов шукати. Але зустрілися добрі люди і повернули малого додому.

Ведучий.  Змалку в малої дитини прокинувся талант художника. Це було незвичайне дитяче захоплення. Вугіллям, крейдою чи олівцем він малював скрізь, де тільки міг: на стінах, дверях, папері. Ходив від села до села в пошуках учителя. Але важке було то навчання. Дяки-вчителі примушували носити воду, рубати дрова, робити все що завгодно, але не малювати. Так сталося , що пан Енгельгард все ж таки відсилає Шевченка на навчання до Петербурга.

Учень 1. Застав при малюванні раз

В саду його Сошенко,

Поміг, щоб вільним став Тарас,

Щоб вчитись став Шевченко.

Учень 2. Його пізнали малярі,

Хвалили вдале діло.

Але злякалися царі:

Він вірші пише сміло!

Учень 3. Бо в віршах тих розповідав,

Як добре вільним бути,

Яка невільникам біда,

Як гнобить ворог лютий.

Учень 4. Які степи, який Дніпро

І українські люди.

Як переможе ще добро

І весело всім буде.

Учень 5. Злякавсь, що пісня голосна,

Московський цар поганий,

Тараса в чужину погнав,

Закув його в кайдани.

Учень 6. Та ще й писати заказав

Московський цар  лукавий,

А все ж таки Тарас писав,

Ховав вірші в халяві.

Учень 7. І так в пустелі, в чужині,

У самоті томився.

Писав про рідний край вірші

І Богу все молився.

Ведуча.  На засланні поет дуже страждав, бо хотів жити на Україні. Кліматичні умови теж не підходили для організму, тому він часто хворів. На землі тій, на півострові Мангишлак, важко було щось зростити. Але Шевченко заклав там сад, який згодом було оголошено Заповідником Шевченка.

Учень 8. Як проминуло 10 літ,

Вернувся він на волю.

Та невеселий був той світ,

Ридало серце з болю.

Учень 9. Замовкло серце Кобзаря

У чужині холодній,

Та слово ясне, мов зоря,

Нам світить до сьогодні.

Учень 10. Сповнить Тараса заповіт

Ніхто з нас не забуде,

І хоч минула сотня літ,

Він завжди з нами буде.

Пісня. „ Заповіт”.

Учень 11. Він перший за свою любов

Тяжкі дістав кайдани,

Але до скону їй служив

Без зради, без омани.

Усе знесла й перемогла

Його любов і сила,

Того великого вогню

І смерть не погасила.

Учень 12.  Ми чуємо тебе , Кобзарю, крізь століття,

І голос твій нам душі окриля.

Встає в новій красі, забувши лихоліття,

Твоя, Тарасе, звільнена земля.

 

Авторство, на жаль, не встановлено

Джерело: http://dubanevychi.info