Уклін тобі, Кобзарю!

(літературно-музична композиція)

І частина

Святково прибраний зал. Посередині сцени – портрет Т. Шевченка, прикрашений вишитим рушником. Під портретом – слова:
І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній новій,
Не забудьте пом’янути,
Незлим тихим словом.

Голос із мікрофона:

Благословен той день і час,
Коли прослалась килимами
Земля, яку сходив Тарас
Малими босими ногами,
Земля, яку скропив Тарас
Дрібними росами-сльозами.

Виходять двоє ведучих, стоять на авансцені.

Ведучий: Він був сином мужика і став володарем у царстві духу. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.

Ведуча: Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій. Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду… Доля не пошкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя.

Ведучий: Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і все розквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори.

Ведуча: Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко.


Ведучі виходять. З’являється читець.

Читець: Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами…

Продовжує пісню ансамбль. Тим часом виходить Перебендя з хлопчиком-поводирем. Вони мовчки йдуть через сцену, стають перед портретом.

Читець: Перебендя старий, сліпий, –

Хто його не знає?
Він усюди вештається
Та й на кобзі грає.
А хто грає, того знають
І дякують люди:
Він їм тугу розганяє,
Хоть сам світом нудить.
Попідтинню сіромаха
І днює, й ночує;
Нема йому в світі хати;
Недоля жартує
Над старою головою,
А йому байдуже;
Сяде собі, заспіває:
″ Ой не шуми, луже!″

Перебендя сідає на ослінчик і співає ″ Ой не шуми, луже ″ .

Лілея (виходить у довгій білій сорочці з розпущеним волоссям)

Лілея:

За що мене, як росла я,
Люде не любили?
За що мене, як виросла,
Молодую вбили?
За що вони тепер мене
В палатах вітають,
Царівною називають,
Очей не спускають
З мого цвіту? Дивуються,
Не знають, де діти!
Скажи мені, мій братику,
Королевий Цвіте!..
…Брате мій, з тобою
Ми давно кохаємось,
А я й не сказала,
Як я була людиною,
Як я мордувалась.
Молодого, короткого
Не дали дожити
Люди віку. Я умерла
Зимою під тином,
А весною процвіла я
Цвітом на долині,
Цвітом білим, як сніг, білим!
Аж гай звеселила.
Зимою люди… Боже мій!
В хату не пустили.
А весною, мов на диво,
На мене дивились.
А дівчата заквітчались
І почали звати
Лілеєю-снігоцвітом,
І я процвітати
Стала в гаї, і в теплиці,
І в білих палатах,
Скажи ж мені, мій братику
Королевий Цвіте:
Нащо мене Бог поставив
Цвітом на сім світі?
Щоб людей я веселила,
Тих самих, що вбили
Мене й матір?.. Милосердний,
Святий Боже, милий!..

Катерина (проходить сценою з дитиною на руках і тихо говорить сама до себе).

Катерина:

Мій батечку, мій братику!
Ти хоч не цурайся!
Наймичкою тобі стану…
З другою кохайся…
З цілим світом… Я забуду,
Що колись кохалась,
Що од тебе сина мала,
Покриткою стала.
Покриткою… Який сором!
І за що я гину!
Покинь мене, забудь мене,
Та не кидай сина.
Ось де воно, подивися!
Де ж ти? Заховався?
Утік! Нема! Сина, сина
Батько одцурався!
Боже ти мій!.. Дитя моє1
Де дінусь з тобою?
Москалики!голубчики!
Візьміть за собою…
Не цурайтесь, лебедики:
Воно сиротина;
Возьміть його та оддайте
Старшому за сина
Возьміть його… бо покину
Як батько покинув, –
Бодай його не кидала
Лихая година!
Гріхом тебе на світ Божий
Мати породила;
Виростай же на сміх людям!
На шлях положила.
Оставайся шукать батька!
А я вже шукала…

Наймичка виходить (жінка-селянка у стилізованому під старовину вбранні).

Наймичка:

Ой тумане, тумане, −
Мій латаний талане!
Чому мене не сховаєш
Отут серед лану?
Чому мене не задавиш,
У землю не вдавиш?
Чому мені злої долі,
Чом віку не збавиш?
Ні, не дави, туманочку!
Сховай тілько в полі, −
Щоб ніхто не знав, не бачив
Моєї недолі…
Я не одна – єсть у мене…
І батько, і мати…
Єсть у мене, туманочку,
Туманочку, брате!
Дитя моє! Мій синочку,
Нехрещений сину,
Не я тебе хреститиму
На лиху годину!
Чужі люди хреститимуть,
Я не буду знати,
Як і зовуть… Дитя моє!
Я була багата…
Не лай мене, молитимусь,
Із самого неба
Долю виплачу сльозами
І пошлю до тебе.

…А я ледве додибала
До вашої хати,
Не хотілось на чужині
Одній умирати!
Коли б Марка діждатися…
Так щось тяжко стало!

Заходить Марко

Слава… слава Богу!..

Ходи сюди, не лякайся…
…Марку! Подивися,
Подивися ти на мене!
Бач, як я змарніла?
Я не Ганна, не наймичка,
Я…
Прости мене! Я каралась
Весь вік в чужій хаті…
Прости мене, мій синочку
Я… я твоя мати…

Марко сідає біля матері, схиляє голову на її плече. Сідає під портретом.

Виходить Сова (в одязі жебрачки). Іде сценою, здіймає руки вгору.

Сова: Скалічені старі руки

До Бога здіймала,
Свою долю проклинала,
Сина вимовляла…
То од того жалю одходила
І мовчки журилась
Та на шлях той, на далекий,
Крізь сльози дивилась…
Та й стала питати:
«Чи не чув хто, чи не бачив
Москаля-солдата,
Мого сина?..»
А уночі розхристана
І простоволоса
Селом ходить – то співає,
То страшно голосить.
Люди лаяли…
Бо, бачте,
Спать їм не давала
Та кропиву під їх тином
Та бур’ян топтала…
Діти бігали з паліччям
Удень за вдовою
По вулицях та, сміючись,
Дражнили Совою…

Виходить Мар’яна-Тополя. Співає «Віють вітри, віють буйні».

Мар’яна:  Хоче мене мати заміж дати.

Плаче. Входить мати.

Мати: Чого плачеш, моя доню?

Мар’яна: Матусенько, голубонько!
Не губіть ви мою долю!
Оддай мене, моя мамо,
Та не за старого,
Оддай мене, моє серце,
Та за молодого.

Мати: Дочко моя, Мар’яно,
Оддам тебе за пана,
За старшого, багатого,
За сотника Івана.

Мар’яна: Умру, серце-мамо,
За сотником Іваном.

Мати: Не вмреш, будеш панувати,
Будеш діток годувати.

Мар’яна: Не хочу я панувати.
Не піду я, мамо!
Рушниками, що придбала,
Спусти мене в яму.
Нехай попи заспівають,
А дружки поплачуть:
Легше мені в труні лежать,
Ніж його побачить.
Піду в найми, піду в люди,
А за сотником не буду.

Виходять. Знову входить Мар’яна і співає.

Мар’яна: Плавай, плавай, лебедонько,

По синьому морю,
Рости, рости, тополенько,
Все вгору та вгору!
Рости, тонка та висока,
До самої хмари,
Спитай Бога, чи діжду я
Чи діжду я пари?

Сідають під портретом.

З’являється дівчина-причинна.

Причинна: Така її доля… О Боже мій милий!

За що ж Ти караєш її молоду?
За те, що так щиро вона полюбила
Козацькії очі! Прости сироту!
Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки,
Одна, як та пташка в далекім краю.
Пошли ж Ти їй долю, − вона молоденька,
Бо люди чужії її засміють.
Чи винна ж голубка, що голуба любить?
Чи винен той голуб, що сокіл убив?
Сумує, воркує, білим світом нудить,
Літає, шукає, − дума – заблудив.
Щаслива голубка: високо літає,
Полине до Бога – милого питать.
Кого ж сиротина, кого запитає,
І хто їй розкаже, і хто теє знає,
Де милий ночує:
Чи в темному гаї,
Чи в бистрім Дунаю коня напува?
Чи, може, з другою, другую кохає,
Її, чорнобриву, уже забува?
Якби-то далися орлинії крила, −
За синім би морем милого знайшла,
Живого б любила, другу б задушила,
А до неживого у яму б лягла.
Не так серце любить, щоб з ким поділиться,
Не так воно хоче, як Бог нам дає:
Воно жить не хоче, не хоче журиться.
«Журись», − каже думка,
Жалю завдає.
О Боже мій милий!
Така Твоя воля,
Таке її щастя, така її доля!..

Сідає під портретом.

Виходить мати (молода усміхнена жінка з дитиною на руках).

Мати: У нашім раї на землі,
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Буває, іноді дивлюся,
Дивуюсь дивом, і печаль
Охватить душу; стане жаль
Мені її, і зажурюся,
І перед нею помолюся,
Мов перед образом святим
Тієї Матері святої,
Що в мир наш бога принесла…
Тепер їй любо, любо жити.
Вона серед ночі встає,
І стереже добро своє,
І дожидає того світу,
Щоб знов на його надивитись,
Наговориться. – «Це моє!
Моє!» − І дивиться на його,
І молиться за його Богу,
І йде на вулицю гулять
Гордіше самої цариці.
Щоб людям, бачте, показать
Своє добро. «А подивіться!
Моє найкраще над всіми!» −
І ненароком інший гляне…
І їй здається, все село
Весь день дивилося на його.
Що тільки й дива там було,
А більше не було нічого.
Щасливая!..

Сідає під портретом.

Входять козаки.

Козак-1:  Україно, Україно, серце моє, ненько,
Як згадаю твою долю, заплаче серденько.
Була колись гетьманщина,
Та вже не вернеться,
Було колись – панували,
Та більше не будем!
Тої слави козацької
Повік не забудем!

Козак-2: Слава не поляже,
Не поляже, а розкаже,
Що діялось на світі,
Чия правда, чия кривда,
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люди, наша слава,
Слава України!
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як Господа слово.

Ідуть до гурту.

З’являється група невільників у кайданах.

Невільник: О милий Боже України!
Не дай пропасти на чужині,
В неволі вольним козакам!
І сором тут, і сором там –
Вставать з чужої домовини,
На суд Твій праведний прийти,
В залізо руки принести
І перед всіми у кайданах

Стать козакові…

Невільники стають у гурт.

Голос із мікрофона:  Думи мої, думи мої,

Ви мої єдині!
Не кидайте хоч ви мене
При лихій годині!

Звучить останній куплет пісні «Думи мої». Під портретом Шевченка стоять герої його творів і сумно слухають його пісню.

Завіса

ІІ частина

Голос із мікрофона: В похилій хаті край села,

Над ставом, чистим і прозорим,
Життя Тарасику дала
Кріпачка-мати, вбита горем.

Входять малий Тарас і його мати.

Мати: Як гірко, як нестерпно жаль,

Що долі нам нема з тобою!
Ми вбогі, змучені раби,
Не маєм радісної днини,
Нам вік доводиться терпіть,
Не розгинать своєї спини.
Промовиш слово – і нагай
Над головою люто свисне,
І так усюди – з краю в край
Панує рабство ненависне.
Росте неправда на землі
Згорьованій, сльозами злитій.
О любі діточки малі,
Одні залишитесь на світі!
Ну хто замінить вам мене,
Рожеві квіти нещасливі,
Коли безжальна смерть зітне
Мене на довгій панській ниві?

Тарас: …Наша бідна, старенька біла хата з потемнілою солом’яною покрівлею і чорним димарем, а біля хати на причілку яблуня з червонобокими яблуками, а навколо яблуні квітник, улюбленець моєї незабутньої сестри, моєї ніжної няньки! А біля воріт стоїть стара гілляста верба із засохлим верховіттям, а за вербою стоїть клуня, оточена стогами жита, пшениці і різного всякого хліба; а за клунею, по косогору, іде вже сад.

Ансамбль дівчат (бажано бандуристок) виконує пісню «Садок вишневий коло хати» (сл. Т. Шевченка, муз. Я. Степового)

Тарас:  В тім гаю,

У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло… Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.
Там матір добрую мою
Ще молодою – у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дітьми
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині!.. А ми
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята.

Малий Тарас і Мати виходять.

На авансцені з’являється молодий Тарас у чорному сюртуку, білій сорочці, з краваткою.

Тарас: Тяжко-важко в світі жити

Сироті без роду:
Нема куди прихилиться –
Хоч згори та в воду!..
В того доля ходить полем –
Колоски збирає;
А моя десь, ледащиця,
За морем блукає…

Ансамбль виконує пісню «Лелеченьки» (сл.. Д. Павличка, муз. О. Білаша). Тарас слухає замислившись.

Тарас: Єсть на світі доля…

А хто її знає?
Єсть на світі воля,
А хто її має?
Єсть люде на світі –
Сріблом-злотом сяють,
Здається, панують,
А долі не знають, −
Ні долі, ні волі!
Возьміть срібло-злото
Та будьте багаті,
А я візьму сльози –
Лихо виливати;
Затоплю недолю
Дрібними сльозами,
Затопчу неволю
Босими ногами!
Тоді я веселий,
Тоді я багатий,
Як буде серденько
По волі гуляти!

Тарас виходить. Хор виконує пісню «Реве та стогне Дніпр широкий» (сл.. Т. Шевченка, муз. В. Косенка).

Входить Шевченко уже старший, у вишитій сорочці. Довкола нього збирається гурт селян з серпами, граблями, косами. Кожен щось хоче сказати поетові.

Дід: Тяжка наша доля в кріпацькому ярмі, Тарасе!

Селянин: Пани-кати…латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають, бо нічим обуть княжат недорослих!

Дівчина:  А он розпинають вдову за подушне… а сина кують… Єдиного сина, єдину дитину, єдину надію у військо оддають!

Жінка:  А онде під тином опухла дитина, голоднеє мре, а мати пшеницю на панщині жне…

Дід:  Чи Бог бачить із-за хмари наші сльози, наше горе?
Молода селянка: Чи довго ще на сім світі катам панувати?

Шевченко: (замислено). Пани, пани! Схаменіться! Будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших…

Хор виконує 3-й і 14-й куплети «Пісні про великого Кобзаря». Під її звуки Шевченко виходить на авансцену і читає уривки з поеми « І мертвим, і живим…»

Від слів : «Нема на світі України…»
До слів : «З святими горами Дніпро».

Селянин з гурту:   Ех, Тарасе, не доведуть тебе до добра такі вірші.

Шевченко:  А що мені буде?

Селянин:  У москалі оддадуть…

Шевченко: Нехай!

З’являються жандарми і заарештовують Шевченка. Селяни бідкаються, сумно хитають головами і поступово розходяться.

З’являється слідчий, сідає за стіл, покритий зеленим сукном. Шевченко стоїть, біля нього з обох боків жандарми.

Слідчий: У вірші під назвою «Сон» зухвало описується його імператорська величність і государня імператриця. Ви своєю просторічною мовою зневажаєте її величність, у своїх крамольних віршах виливаєте всю свою жовч. Як це там… не можу пригадати… Смеркалося…огонь…огнем…

Шевченко: Я нагадаю!
Смеркалося… огонь огнем
Кругом запалало, −
Аж злякавсь я… «Ура! ура!
Ура!» − закричали.

Слідчий: Припинити!

Чути барабанний бій. На його фоні слідчий читає наказ.

Слідчий: государ імператор височайше звелів: призначити Шевченка рядовим в окремий Оренбурзький корпус з правом вислуги під найсуворіший нагляд із забороною писати і малювати…

Барабанний бій посилюється. Жандарми виводять Шевченка.

 Завіса.

Завіса відкривається. Стіл, на ньому – свічка . Сидить, схилившись, Шевченко-солдат. Піднімає голову. В очах − біль і сум.

Шевченко: Якби я був недолюдком, кровопивцею, то й тоді для мене страшнішої кари не можна було б придумати, як заслати мене в окремий Оренбурзький корпус солдатом. Ось у чому причина моїх нестерпних страждань. І до всього мені ще заборонено малювати… Трибунал під головуванням самого сатани не міг би винести такого холодного, нелюдського вироку.

(Починає писати і говорить до себе).

Лічу в неволі дні і ночі,

І лік забуваю.
О Господи, як то тяжко
Тії дні минають.
А літа пливуть за ними,
Пливуть собі стиха,
Забирають за собою
І добро, і лихо.
Забирають, не вертають
Ніколи нічого.

Шевченко замислюється, потім починає тихо співати «Зоре моя вечірняя» (муз. Я. Степового).

Завіса закривається, а пісню продовжує хор.

ІІІ частина

На сцену виходять ведучі й учасники композиції, напівповертаються до портрета Т. Шевченка.

Д. Павличко. «Молитва»:

1. Отче наш, Тарасе Всемогутній,
Що створив нас генієм своїм,
На моїй землі, як правда, сущий,
Б’ющий у неправду, наче грім.
Ти, як небо, став широкоплечо
Над літами, що упали в грузь;
Віку двадцять першого предтечо,
Я до тебе одного молюсь.

2.Дай нам силу ідолів знімати
З п’єдесталів чорної олжі,
Бурити казарми й каземати,
Де виймають душу із душі.
Не введи у спокушення слави,
Вкинь за це у хижу ненависть,
Мудрості і знамено криваве
Дай нам не соромлячись носить.

3.Поклади нам зорі на зіниці –
Променем туди, де непроглядь.
Хай підносять очі люди ниці,
Хай в незрячих більма погорять.
Мислям нашим дай ясне поліття,
А поетам – спину, що не гнесь.
Дай нам пам’ять на тисячоліття,
Непокору і любов на десь.

4.І не одпусти нам ні на йоту
Борг, забутий в клекотах забав,
Сплатимо його із крові й поту.
Тільки од лукавства нас позбав.
Да святиться слова блискавиця,
Що несе у вічну далечінь
Нашу думу й пісню. Де святиться
Між народами твоє ім’я.
Амінь.

 

Авторство, на жаль, не встановлено

Джерело:  http://www.mavkovychi.org.ua/

Найважливіше
з теорії детективу!

Знайомтеся з цікавими статтями і доповнюйте рубрику своїми теоріями та практичними історіями. Чекаємо на ваші листи за адресою: lit-jur-dnipro-zav.proza@kas-ua.com

Читати журнал "Дніпро" Статті

ОГОЛОШЕННЯ

До уваги передплатників!

Друкована та електронна версії журналу «Дніпро» виходять щомісячно!

Передплатити журнали можна:

на сайті:
www.dnipro-ukr.com.ua;

за телефоном:
(044) 454-12-80;

у відділеннях «Укрпошти».

ЦИТАТА ДНЯ

«Текст – це лише пікнік, на який автор приносить слова, а читачі – сенс»

(Цвєтан Тодоров)

УВАГА!!!

Пропонуємо всім охочим узяти участь у написанні літературно-критичних статей про нобелівських лауреатів.

Чекаємо на ваші роботи про Томаса Еліота до 31 липня 2016 року.

Найкращу статтю буде опубліковано на сторінках журналу.

Роботи надсилайте за адресою: lit-jur-dnipro-zav.proza@kas-ua.com (із позначкою "Нобелівка").