ПЕРЕДАЙМО НАЩАДКАМ НАШ СКАРБ — РІДНУ МОВУ

Найбільша і найдорожче добре - рідна мова

Урок-бесіда

Мета. Показати багатство рідної мови, довести, що рідна мова — це духовна святиня, найбільший і найдорожчий наш скарб.

На дошці вислови про рідну мову.

«Найбільше і найдорожче добро кожного народу — це його мова, ота жива схованка його духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, досвід, почування»

(П. Мирний)

«Як довго ждали ми своєї волі слова, і ось воно співа, бринить.

Бринить-співає наша мова, чарує, тішить і п'янить.

(О.Олесь)

«Мово рідна! Колискрва ти стара і вічно нова.

Ти могутня, рідна мово!

Мово — пісня колискова,

Мово — матері уста.

(І.Багряний)

Питання до бесіди.

1. Мова — душа народу.

2. Мова — наша зброя, якою ми служимо народові.

3. Станьмо на сторожі слова.

«Мужай, прекрасна наша мово серед прекрасних братніх мов!»

(М.Рильський)

Вихователь. Щасливі ми, що народилися і живемо на такій чудовій, багатій, мальовничій землі — в нашій славній Україні. Тут жили наші прадіди, діди, тут живуть наші батьки, тут корінь роду українського, що сягає сивої давнини. І де б ми не були, скрізь відчуваємо поклик рідної землі, хвилюємося аж до сліз, зачувши рідне слово...

Мова — це душа народу. Це проста і разом з тим прав­дива істина. Якщо забувається мова, то народ, який ко­ристувався цією мовою, зникає, але не фізично, а мо­рально.

Учень. Мова! А що таке мова? Народ говорить, що «слово до слова — зложиться мова», а Т.Г. Шевченко ось як про неї пише.

Ну що б, здавалося, слова...

Слова та голос — більш нічого.

А серце б'ється, ожива,

Як їх почує!..

Вихователь. Ну, що б, здавалося, слова... — чуємо з малих літ тихе запитання довіри, здобуте з найбільших глибин. — Слова та голос — більш нічого! А серце б'ється, ожива, як їх почує! — І спрямоване в саму душу світу, священне.

Людина з любов'ю і смаком завжди оздоблювала свою оселю, вирізьблювала візерунки на стінах. Кольо­рам надавали символічного значення. Білий знаменував життєдайне сонце, тож хату білять, щоб в ній було радісно жити. В хаті попід стінами стояли лави, вкриті барвистими ліжниками чи ряднинами. На столі — ска­тертина, а на образах — вишиті рушники. На ліжку — по­кривало, уквітчане візерунками. На стіні — килим, а на жердці, ніби букет польових квітів — одяг. Найбільш за­служеним оберегом у хаті була піч — родинний «вівтар», служителем якого була господиня. Берегиня родинного вогнища. Традиційна сільська піч... «Ця добра щедра піч твоя, що пахла стравами, печеним хлібом, печеними і су­шеними яблуками і сухим насінням, зіллям і корінням», — писав О.Довженко, поступово відходить в історію. Хід цивілізації нестримний та генетична пам'ять завжди по­вертатиме нас до доброго вогню в печі родинної хати, біля якого народжувались і виростали цілі покоління на­ших предків.

В Теребовлянському районі пізніше хати будували комбіновано: знизу споруджували з каменю, зверху — з вальків. Стіни, коли висихали, обмазували глиною і біли­ли.

— Діти, як ви, прослухавши оповідь про хату, розумієте поняття «рідна хата»?

1-й учень.

Ти стоїш не багата й не пишна,

Виглядаючи з саду в луг.

Рясний цвіт обтрусили вишні

На солом'яний твій капелюх.

2-й учень

Ти приймала і щастя, і лихо,

Поважала мій труд і піт,

Із-під сірої, теплої стріхи

Ти дивилась жадібно на світ.

3-й учень.

Відчиняла ти лагідно двері

Для нового життя і добра.

Друзів кликала до вечері,

Рідна хата моя стара.

Учень. Давня українська хата. Високий поріг, на стінах та вікнах барвисті рушники, розмальована піч, скриня. Пахне травами...

Ти була мені, наче мати,

Ти служила мені, як могла.

Кожна кроквочка, кожна лата

Не жаліла для нас тепла.

Учень. Як і кожне східнослов'янське житло, ук­раїнська хата в минулому мала нерухомі меблі, котрі майстрували одночасно з нею: піл, лави, полиці для по­суду, жердки. Рухомих речей було небагато — стіл, осло­ни, скриня, стільці, дитяча колиска.

По всій Україні — від Карпат до Дону — хати в середині, а часто із зовні, прикрашали розписами: «Приходь, бра­те, з діточками, в мене хата з квіточками», або ще «Ой знати, знати пана-господаря: в нього хата з сосни, з ялини, вся мальована».

Учень. Цікава історія вікна в народному житлі. Вікно від око. Вікна склили. Ззовні лиштва віконних рам також щедро оздоблювалась різьбленням і малюванням. Ма­лювання на віконницях, стінах, дверях, а також красивий квітник під вікнами означали, що тут є дівчина на ви­данні.

Вихователь. Олександр Петрович Довженко в оповіданні «Хата» ось як писав про оселю та вікна: «В твої маленькі вікна так приязно заглядало сонце, і со­няшник, і всякі інші квіти, і зілля всілякі пахучі». І досі по­любляють в народі ставити на вікна вазони з гречкою, фуксією, калачиками. Недарма кажуть: вікно — корона дому.

Учень. У жодній хаті не обходилося без стола. Стояв він постійно на покуті, під образами. Крім хліба, накрито­го рушником, на столі нічого не лежало. Особливим гріхом було покласти на стіл шапку. На свята стіл засте­ляли витканими рушниками-килимами. Пригадаймо в колядці: застеляйте столи та все килимами...

Учень. Над полом в свята на жердках вивішували барвистий одяг. Ознакою охайності, працьовитості кожної господині завжди була прибрана хата, а в ній чистий рушник. Не випадково мати повчає доньку че­рез народну пісню, як годити свекрусі:

Тримай хаточ­ку, як у віночку,

І рушничок на кілочку,

Тримай відерця всі чистенькі,

Водиці повнесенькі.

Прийдуть зовиці пити водиці,

Будуть тебе хвалити.

Учень. Майже четверту частину хати займала розма­льована чи оздоблена кахлями піч. Побутує багато прик­мет і прислів'їв, пов'язаних з нею. Наприклад, якщо за­палений вогонь горів ясно, то життя в хаті передба­чається радісне, якщо тьмяно, дим йшов на хату, то не­минуча сварка.

Яка піч — така й господиня. Не мащена в хаті піч — все одно, що невмита дівчина... Прикрашався й сволок. Найчастіше різьбленими знаками. Зазначалася і дата будівництва житла, прізвище майстра. На сволок клали дрібні речі — лубки ниток, веретена, книги, квіти, а та­кож хліб.

Учень.

Ми з нею відомі усюди,

Усе в ній, що треба нам, є.

А хто свою мову забуде,

Той серце забуде своє.

(В.Сасюра)

3. Станьмо на сторожі слова.

Вихователь. Т.Г. Шевченко поставив своє вогненне слово на сторожі «малих отих рабів німих». Важко навіть уявити, якими б ми були без його поетичного слова... Та минули роки, пронеслись бурі, і нам тепер необхідно по­ставити слово на сторожі... самого слова, як літератур­ного, так і говіркового. Ще Максим Рильський сказав:

... Немає

Мудріших, ніж народ, учителів:

У нього кожне слово — це перлина,

Це праця, це натхнення, це людина.

Так, письменники завжди цінували народну мову, вміло використовували говіркові самоцвіти. А коли ми повели з ними «боротьбу», то перейшли здебільшого на російську мову, відмовляючись від літературної мови. Як результат, народ з сукупності яскравих особистостей перетворюється на сіру, безлику масу. — Яка ваша думка про сказане, діти?

Учень. Ми пам'ятаємо слова, сказані письменником О.Гончарем: «Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе».

Учень.

Мово рідна, слово рідне,

Хто вас забуває,

Той у грудях не серденько —

Тільки камінь має.

(С. Воробкевич)

Учень. Ми всі повинні говорити чистою літературною мовою, бо зараз панує тільки суржик, а діалекти «ви­мерли», — кажуть нам. Але нам не треба забувати, при­слухатись до поради поета О.Довгого:

«Не забувайте, звідки ви і хто ви,

Чиїх очей лежить на вас печать.

У світі слів немає випадкових,

Хоча й вони століттями мовчать».

Вихователь. Швидко промине ваше дитинство, шкільні бесіди, розмови. Я була б дуже рада і щаслива, якби із сьогоднішньої розмови ви залишили у своєму серці хоча б одну краплю любові до рідної мови.

«Рідна мово материнська, ти — душа мого народу,

Будь від роду і до роду, рідна мово материнська».

(Д.Кононенко)

 

Авторство, на жаль, не встановлено

Джерело: http://allref.com.ua