English Українське

Facebook YouTube Суперкниги

Вхід
для передплатників

Ввести код абонемента

Рубрики, Форуми

Тексти шкільної літератури

Марія

 

Марія сиділа на приспі й шептала:
— Бодай дівки ніколи на світ не родилиси; як суки, валяютьси; одні закопані в
землю, а другі по шинках з козаками. І нащо воно родитьси на світ божий? І
дурне, і пусте, ще і з вінком на голові.
Вона саме закопала свої дві доньці в потайничок у льоху, як у селі зчинили крик,
що йдуть уже свіжі козаки.
Чого тоті козаки хочуть, чого шукають? Її стодоли пусті, комора без дверей,
порожня, хата — гола, а замки від скринь ржавіють попід ноги. Не хотіла на них у
хаті ждати. Облупана, обдерта тота її хата.
Сиділа на приспі і нагадувала все минуле. Сперла голову до стіни, сиве волосся
вилискувало до сонця, як чепець із блискучого плуга; чорні очі відсували чоло
вгору. Воно морщилося, тікало під залізний чепець від тих великих, нещасних
очей, які шукали на дні душі скарбів її цілого життя.
Далеко під горами ревіли гармати, палали села, а чорний дим розтягався змієм по
синьому небі і шукав щілин у блакиті, щоби десь там обмитися від крові і
спузи[1].
За її плечима дрижали вікна за кожним гарматним громом. А може, там і її сини,
може, вже закуталися в білий рантух снігу і кров біжить із них і малює червоні
квіти.
Вона їх родила міцних і здорових, як ковбки[2]; чим була грубіла, тим більше
робила, по кожній дитині була все краща й веселіша; а молока — то мала такого,
що могла дітей не плекати, а купати. І чоловіка мала дужого й милого, і маєток.
То як, бувало, жнуть на ниві цілу ніч, як дзвонять до сну дітям серпами, що
позаду них понакривані спали, то чого їй тоді було треба або чого боялася? Хіба,
щоб звізда не впала дітям на голову; але вона була жвава така, що і звізду ймила
би на кінчик серпа.
А як нажали копу, то спочивали. Молодий чоловік цілував її, а вона сміхом
зганяла з нічлігу птахи. Аж як їх тіні досягали кінця ниви, а місяць заходив, то
лягали коло дітей, а рано сонце будило їх разом з дітьми. Вона їх провадила до
кернички і сполікувала росу з голов, а найстарший двигав для батька воду в
збанятку. Чоловік лишався в полі, а вона йшла з ними додому: одно на руках, а
двоє коло запаски. А по дорозі гралася ними, як дівка биндами. Любувала й
голубила їх. Хіба ж часу жалує? Моцна й здорова, все скоро зробить. Діти росли
всі, ні одно не слабувало. Пішли до школи. Ходила за ними по всіх містах, носила
на плечах колачі й білі сорочки, ноги ніколи не боліли її. А як у Львові заперли
їх до арешту за бунт, то сіла на колію, а та колія так бігла й летіла до синів,
мовби там у машині, напереді, горіло її серце. Між тими панями-мамами почула
себе в перший раз у житті рівною зі всіми панами й тішилася, що сини поставили
її в однім ряді з ними. А на вакації з'їздилися товариші її синів з усіх усюдів,
хата начеб ширшала, двором ставала. Співали, розмовляли, читали книжки, ласкаві
до простого народу, і нарід до них прилип, коло них цвів: збирався їх розумом

Введіть ваш абонентський код, щоб читати далі :

0 коментарів :