English Українське

Facebook YouTube Суперкниги

Вхід
для передплатників

Ввести код абонемента

Рубрики, Форуми

Тексти шкільної літератури

Iван Багряний. Тигролови

 

 

 

 

 

   ЧАСТИНА ПЕРША

 

   Роздiл перший

 

   ДРАКОН

 

   ...Вирячивши вогненнi очi, дихаючи полум'ям i димом,  потрясаючи  ревом

пустелi i нетра i вогненним хвостом замiтаючи слiд, летiв дракон.

   Не з китайських казок  i  не  з  пагод  Тiбету  -  вiн  знявся  десь  з

громохкого центру країни "чудес", вилетiв з чорного пекла землi  людоловiв

i гнав над просторами... Над безмежжям Уралу... Через хащi Сибiру... Через

грiзний, понурий Байкал... Через дикi кряжi Зайбакалля...  Через  Становий

хребет, - звивався над ним межи скель i шпилiв...  Високо  в  небi,  сiючи

iскри й сморiд, летiв i летiв у безмежнiй ночi.

   ...Палахкотiв над проваллями... Звивався над  прiрвами...  Пролiтав  iз

свистом спiраллю над диким бескиддям i нагло зникав десь у надрах землi  -

занурювався, як вогненноокий  хробак,  зi  скреготом  i  хряском  у  груди

скелястих гiр, свердлив їх з  блискавичною  швидкiстю,  розсипаючи  iскри.

Зникав... I раптом вилiтав  з-пiд  землi  далеко,  мов  пекельна  потвора,

потрясаючи реготом  нiч.  Пряв  вогненними  очима,  зойкав  несамовито  i,

вихаючи хвостом, як комета, летiв i летiв...

   I розступалися скелi, маючи  тiнями.  I  розбiгалися  злякано  сосни  й

смереки, кидаючись урозтiч. Заскочений нагло сохатий  (лось)  прикипав  на

галявинi, спаралiзований  жахом,  а  далi  зривався  й,  ламаючи  ноги  та

обдираючи шкiру, гнав скiльки духу у безвiсть.

 

   I гнали у безвiсть луни, мов духи  гiрськi,  -  розлiтались  по  горах,

стрибали в провалля, ховалися в нетрях... За ними летiв дракон.

   То не фiктивна потвора з наївних  китайських  казок  i  не  легендарний

дракон Далай-лами. Нi, то реальний, то єдино реальний,  справжнiй  дракон,

найбiльший i найстрашнiший з усiх драконiв. Анi Микита Кожум'яка, анi  сам

Юрiй Переможець не в силi б його подолати. На сталевих лапах, з  вогненним

черевом, з залiзною пащею жахкотiв вiн, немов щойно вилетiв з пекла.

   Шiстдесят коробок-вагонiв  -  шiстдесят  суглобiв  у  дракона.  Спереду

вогненноока голова - велетенський двоокий  циклоп  -  надпотужний  паротяг

"Й.С." (Йосиф Сталiн). Ззаду - такий же надпотужний паротяг "Ф.Д." (Фелiкс

Дзержинський). На тендерi прожектор - довгий вогненний хвiст. Бiля кожного

вагона - щетина багнетiв.  Наїжився  ними  дракон,  мов  їжак...  Нi,  мов

дракон! I гнався зi скреготом.

 

   Шiстдесят суглобiв у дракона - то шiстдесят рудих домовин, i в кожнiй з

них повно проглинених жертв, повно живих мертвякiв. Крiзь загратованi дiри

дивилися тоскно грона мерехтливих очей, - дивились крiзь темряву  десь  на

утрачений свiт, десь туди, де лишилась країна, осяяна сонцем, де  лишилась

Вiтчизна, озвучена смiхом дитинства i юностi  рано  одтятої,  де  лишилася

мати... родина... дружина... Мерехтiли грона очей i летiли десь у  темряву

чорну, у прiрву. Ними натоптане  черево  вщерть  у  дракона.  I  тягне  їх

циклопiчний "Й. С.", i пiдпихає їх демон "Ф.Д.".

   В цiлому ж - то є е т а п , то є "ешелон смертi", - етапний ешелон ОГПУ

- НКВД.

   Дракон.

   I мчить вiн без зупинки,  хряскотить  залiзними  лапами,  несе  в  собi

приречених, безнадiйних, змордованих, - хоче замчати їх у безвiсть, щоб не

знав нiхто де i куди, - за тридев'ять земель, на край свiту,  мчить  їх  у

небуття. I нема того Кожум'яки... I нiхто-нiхто їх не визволить i  вже  не

врятує, i нiхто навiть нiчого не знатиме й не почує про них.  Нiч.  Чорна,

безмежна нiч.

   I вiдсахуються смереки, кидаючись врозтiч. А дракон пожирає  очима  все

перед себе i мете услiд вогненним хвостом - фосфорить ним  по  шпалах,  по

нетрях, обмацує слiд за собою, - чи не тiкає хто?

 

   Iнодi бахкає пострiл... другий...  То  вартовому  ввижається  зрада  чи

втеча, i вiн несамовито, пронизливо кричить i стрiляє навмання у метушливi

тiнi смерек i стовпiв.

   I хоч нiхто при такому скаженому летi не змiг би зiскочити живий, i хоч

нiхто при такiй охоронi та при таких запорах не змiг  би  видертись  геть,

але... Вартовий мусить бути пильний,  "бдiтєльний".  То-бо  є  його  "дєло

чєстi, дєло слави", то-бо його "дєло доблєстi i гєройства".

   А може, йому самому  страшно,  може,  йому  моторошно  на  хвостi  цiєї

диявольської комети, i вiн пiдбадьорює себе пвстрiлами  у  чорну  зрадливу

нiч, в фосфоричнi блиски позаду, в веремiю рухливих тiней i плям.

   Утiкають кiлометри - десятки... сотнi... тисячi... Утiкають назад лiси,

i пустелi, i пасма гiр,  i  безлiч  рiк  та  тьмяних  озер.  Пролiтають  з

грюкотом мости, семафори, тунелi, - все утiкає назад. А дракон все  летить

i летить - у невiдоме, вперед, у  чорну  сибiрську  нiч,  на  край  свiту.

Перетинає меридiани. Описує гiгантську параболу  десь  по  сорок  дев'ятiй

паралелi, карбує її вогненним приском, гейби комета. Б'є  по  чорнiй  iмлi

вогненним хвостом, зiхо-дить їдучим димом та смородом i реве, реве...

 

   Так не ходить жоден експрес, так ходить лише цей етап,  цей  дивовижний

ешелон смертi, - спецешелон ОГПУ - НКВД.  Вiн  -  один  з  багатьох  таких

ешелонiв; женуть вони отак божевiльним темпом через глуху пiч i  крiзь  ще

глухiший Сибiр, оповитi таємницею...  Не  просто  таємницею,  а  таємницею

державною оповитi вони. Обставленi  багнетами,  устаткованi  прожекторами,

женуть вони десь у таємницю  ж,  непроглядну,  як  сам  Сибiр  чи  як  тая

сибiрськая нiч.

   Фантастичнi  i  реальнi,  дивовижнi  аксесуари  нерозшифрованої  жаскої

легенди - таємничої легенди про зникнення душ.

 

   На окремих пунктах ешелон зупиняється. На мить, на коротку  мить.  Тодi

по нiм бiжать аргати, бiжать по дахах, перестрибуючи з вагона на вагон,  i

стукають палками в залiзо - чи не проломлено де?! Чи  немає  диверсiй?!  I

так само бiжать аргати по  боках  ешелону,  перестукуючи  стiни  -  чи  не

зрушена дошка десь?! Чи не замiрився ворог з нутра  на  державу,  закон  i

порядок, рятуючись вiд того закону втечею!?

 

   Бо ж "дєло слави, дєло  чєстi",  дiло  їхньої  "доблєстi  i  гєройства"

довезти цей етап до призначення, - до тiєї прiрви, що десь утворилася i що

її вiд рокiв уже вигачують людськими кiстками та душами i не  можуть  нiяк

загатити.

   I тодi ж так само вздовж ешелону пробiгає начальник етапу. Вiн  вибiгає

десь вiд "Й.С." i, задерши голову, стурбовано мчить очима  вiд  вагона  до

вагона, - чогось шукає. Так вiн довго жене попри низку понурих, герметично

закритих, рудих коробок, тих, що кожен з них "на сорок чєлавєк iлi  восемь

лашадєй", i нарештi коло середнього вагона зупиняється. Вiдсапується якусь

мить. А тодi, задерши голову до загратованої дiри, владно  гукає  в  гроно

мерехтливих очей i блiдих облич, що поприлипали, мов паперовi, до грат.

 

   - Многогрiшний!!

 

   Обличчя зникають.  Гроно  мерехтливих  крапок  розсипається.  Натомiсть

з'являється одна пара таких же самих, з  глибини  вагона  наближається  до

грат, а голос понуро, нiби з могили, вiдповiдає:

 

   - Я...

   - Звать!?.

   Павза. I повiльно, тяжко й так само понуро:

   - Григорiй!..

   Начальник якусь мить мовчки вдивляється в двi мерехтливi цятки.  Потiм,

заспокоєний, обертається i йде назад.

 

   Двi цятки наближаються до грат i миготять, проводжаючи.  Блiде  обличчя

прикипає до залiза. А голос, виходячи десь  з  нутра,  десь  з  пекельного

клекоту серця, вибухає крiзь зцiпленi зуби:

 

   - Бережеш-ш-ш?!. С-с-собака!..

 

   I знову люто, розпачливо:

 

   - Бережеш-ш-ш?!?

 

   Другий голос десь з глибини вагона глухо, насмiшкувато:

   - Оттак!.. Ти, браток, як генерал! Великої честi доскочив. Сам  великий

начальник не їсть i не спить - все прибiгає з поклоном...

   Третiй понурий голос, потiшаючи:

 

   - Нiчого... Одбудеш всi свої двадцять п'ять - станеш маршалом.  Ех-х!..

- i раптом вибухає зливою страшних, нестерпних прокльонiв, -  в  закон,  в

свiт, пекло i в самiсiньке небо...

 

   Ешелон зривається i летить далi.

 

   В грюкотi колiс зринає пiсня, важка, бурлацька. I наростає, наростає...

   Вона починається з одного голосу - з  того  голосу,  що  говорив  "Я...

Григорiй!..". Понурий i  глибокий,  вiн  починає  пiсню,  нiби  вiддираючи

стьожку вiд серця:

   "Та забiлiли снiжки... Забiлiли бiлi... Ще й дiбровонька..."

   Кiнчаючи рядок, мелодiя завмирає, губиться  в  грохотi  колiс,  ось-ось

загубиться. Тодi другий голос, як  побратим,  враз  пiдхоплює  її,  мiцно,

дерзко:

 

   "Ще й дiбровонька!.."

 

   I разом з першим на повнi груди:

 

   "Та й заболiло тiло бурлацькеє бiле... ще й голiвонька..."

   Два голоси - два друзi. До них долучається третiй.  Пiсня  б'ється,  як

птах у домовинi. А далi, вириваючись геть з тiєї домовини, з  того  черева

драконового, покриваючи грюкiт i вищання колiс, тая  пiсня  в  три  голоси

здiймається на крила, вилiтає назовнi i летить слiдом, шугає i б'є крильми

над спиною дракона.

   Вартовий оскаженiло б'є колбою в стiну вагона:

   - Адставiть пєснi!!!

 

   I гатить колбою рушницi щосили, пересипає грюкiт фантастичною лайкою:

   - Ад-стт-а-вi-i-iть!!.

 

   "...Ще й голiвонька... та нiхто не заплаче по бiлому тiлу..."

   Вартовий перестає бити у стiнку, не в силi обiрвати пiсню. Мелодiя  все

бiльше стає потужною, кипить, вирує...

 

   Поїзд летить зi скреготом i гулом, i, може, то не пiсня вже,  може,  то

йому в цiм вирi скреготу i шалу мерещиться вже колись чуте, а може, колись

i самим спiване; може,  то  поїзд  свистить  i  гуде,  може,  грюкотять  i

клекочуть колеса; може, то вiтер  сибiрський  гуде  стоголосо...  Вартовий

обiйняв рушницю i так стоїть, важко спершись спиною об стiнку...

 

   "Та тiльки заплаче, тiльки заридає товариш його... товариш його..."

   Хмари їдучого диму  лоскочуть  нiздрi,  душать  за  горло;  диявольским

реготом реве "Й.С.".

   "Ой, брате мiй, брате, - товаришу рiдний... може, я й умру... Може, я й

умру..."

   Повiнь незмiряної туги, чи гнiву, а чи понурого  смутку...  В'ється  та

пiсня над драконом, стелиться над торами, б'є крилом пiд колесами.  А  вiн

її рiже, вiн  її  чавить,  вiн  її  роздирає  на  шмаття,  замiтає  рештки

вогненним хвостом i летить, летить.

   А за ним тягнуться двi кривавi,  двi  безконечнi  смужки,  -  миготять,

вилискують... Двi  жилки  висотанi  з  пiснi,  нi,  з  серця  висотанi,  -

простяглися аж ген-ген i тягнуться слiдом. З вiтчизни втраченої  тягнуться

слiдом за тим серцем, висотуються з нього, набряклi кров'ю;  напнулись  до

безкраю i нiяк не можуть урватись.

   "...Може, я й умру... може,  я  й  у  мру...Та  зроби  ж  менi,  брате,

товаришу рiдний, з клен-древа труну..."

 

   Поїзд вривався в тунелi i скажено просовгувався  крiзь  них,  як  набiй

крiзь люфу гармати, намагаючись зiтерти пiсню i кривавий слiд за собою, та

не одставала пiсня i не уривалися кривавi жилки.

Введіть ваш абонентський код, щоб читати далі :

7 коментарів :