Тексти шкільної літератури
Закоханий чорт
ОЛЕКСА СТОРОЖЕНКО
ЗАКОХАНИЙ ЧОРТ
І
Тільки й бачив я рідний край, поки ріс, а там, як оддали у службу, так і пішов, не по своїй волі, блукати по світу, як те перекотиполе, що вітер носить по степах: котишся, котишся, поки не зупинить тебе доля або не притопче лихо.
Хоч і лучалось мені деколи навідуваться у рідну Україну, так чи довго ж то спочинеш під теплим її крилом?.. І знов на край світа мандруєш до чорта з рогами! Зате ж літ у шість, а може, й більше, як із Курської губерні уїдеш у Харківську, то так тобі стане легенько, мов на крилах тебе підняло!.. Та з сього боку Харкова ще не так: з Липець наша Україна теперечки якось Московщиною дивиться - намість шинків проклята кабащина, постоялі двори на московський звичай; скрізь по дорозі тягнуться московські однокінні телеги, одна до другої попричеплювані як фіги на личку; куди не глянь - усе пилипони[1] з рудими бородами, у лаптях, аж занудить, на них дивлячись. Так, бачите, з сього боку, кажу, ще не так, а от як перехопишся через річку Харків, то хто б не сказав, що се божа сторона!..
Тут зараз починається отой великий бір, що висоні сосни аж хмару підпирають. Оце ж вам і Основа, дй батько наш Квітка збив собі з своїх повістей такий мідний човен, що до віку вічного буде плавать по плюгавій річці Леті. Отут же і вольна; сюди ж то харківські міщани і народ, ударивши лихом об землю, сходяться одвести душу і задавить горе свого бездолля. Отут побачили б ви у неділю і по празниках, скільки збирається народу! Верстов на п’ять, а може, і більш, уподовж дороги ґуля міщанство: дівчата у стрічках, у стьожках, молодиці у парчевих очіпках, у кармазинах, у глазеті; а козацтво у брилях, у чуйках фабричного сукна, шовковими поясами підперізувані; а скільки ще того лакейства у фраках та у сюртуках - мов та німота! Інші збились біля музики, садять гопака, вибивають тропака, аж лихо сміється; другі посідали купками, снідають, кружляють горілку, теревені гнуть, співають, регочуться, аж луна округи йде. їдеш було, дивишся-дивишся та й не втерпиш: вилізеш з тарантаса і підійдеш до якого-небудь товариства. “Хліб та сіль, люди добрі!” скажеш. “Спасибі, - одкажуть і просять: - Сідайте, не погребуйте хлібом божим!” Сядеш було до гурту, вип’єш корячок горілки, з’їси шматок сала, побалакаєш і свого додаси веселого слова. Боже милий, як же то вони дякують!.. Станеш прощаться, то так і загомонять: “Пошли вам, господи, усякого щастя, за те, що простих людей не цураєтесь!” Буває й таке, що яка-небудь молодиця, червона як маківка, схопиться, обійме та й поцілує на прощання. “Се, - каже, - щоб не скоро забули нашу хліб-сіль!” Сміху такого наробить вража молодиця - так усі і покотяться, ухопившись за животи. Що-то за втішні та швидкі тії харківські молодиці - нехай їм легенько ікнеться!
Проїхавши кілька верстов бором, станеш підніматься на гору. Тут вже темна соснина почина мішаться з дубом, липою, клениною, усе стає густіше, густіше; дерево переплелось вітами - як те волосся; орішник, глод, шипшина позростались, стоять, як добра огорожа. Чим дальш їдеш, тим краща врода: пішли і долинки з прогалинами, як рута, зеленими, і яри з проваллям, що як глянеш, то у голові закрутиться. Мій боже милий! що за ліс! Якого нема тут дерева! І високих, величезних, і старих, скорчених, похнюпих, що вже віку свого доживають. Інше, зламане хуртиною і опалене блискавкою, стоїть собі край дороги, як чернець; там трухлявий пень схилився, як той старець з торбою. Куди не глянь - все тебе чарує, привітає, усе тобі всміхається. Здається, сама рідна наша Україна вийшла тобі назустріч: то спогляне на тебе гарячим сонцем, то притулиться пахучим холодком із темного лісу, то промовить піснею, то озветься соловейком, жайворонком, то неначе грається з тобою: затурчить у вухо горлицею, залоскоче тихесенько вітерцем. Так тобі весело, так легенько, мов у раю!.. Душа мліє, серце труситься, токотить, буцім що до тебе промовляє; не розбереш, що воно розказує, а слухаєш - не наслухаєшся, як не наслухається мати своєї дитини, бо та мова солодша для неї од медової речі найрозумнішої людини.
II
Од’їхавши од Харкова верстов двадцять, ліс почина рідіти. З високої гори вже видко село Мерехву, з церквами, дзвіницями, садками і левадами - геть-геть розкинулось по долині. За селом блищать течії, затоки й озера Мжі. Потекла вона уліво проміж кущів верболозу і вільхи, а напроти гладко стелиться з могилами широкий степ.
Сивіє старенький, як море, мріє-мріє, поки не зійдеться з небом, а небо з землею. Гуляйте очі, гуляйте думи, як колись гуляло по сьому степу вольне козацтво.
Проїхавши Мерехву і перебравшись через плеса Мжі, виїдеш на торговий шлях, що йде у Крим. Протоптала сей шлях ще татарва, як колись ходила на наше безголов’я під Москву, палити городи і забирати у неволю хрещений люд. Скільки оком кинеш - скрізь по дорозі, як гадюка, сунуться хури: назустріч везуть шльонку, кожі, сіль, рибу; скриплять татарські гарби, запряжені буйволами і верблюдами. Із Харкова везуть усякий крам, машини, паровики, їдуть купці у Крим, у Бердянське, їдуть пани і туди, і відтіль, женуть табуни, гурти, отари, іде народ на заробітки у степи ік морю. Літом весело й глянуть на сей шлях, а побачили б ви весною або увосени, що тут діється... крий боже, яке лихо! Замордована скотина по саме черево грузне у багні; народ бичується, топиться по балках, по перетічках. Бодай і не згадувать!.. Отут би простягти залізну колію! Потекла б по ній золота річка живущої і зцілющої води.
Дуже ще бідуєш, їдучи по сьому шляху “на обивательських”. Розкажу вам, якого раз набрався я лиха, здавшись на “одкритий лист”. Із Мерехви на почтарських, ще згодя, добіг я до Таранівки. Прямо у волосне правленіє ввійшов - так гарно: посередині стіл, зеленим сукном засланий, як у суді, і патрет висить. Дивлюсь - нема нікого; тільки якийсь каліка, скорчившись, сидить біля скрині, себто стереже громадські гроші.
- Є коні? - питаю.
- Нема, - схопившись, одвітив каліка.
- А писар де?
- На селі.
- Коли б покликать.
- Зараз збігаю.
Пошкандивав, сердешний. Через яку там годину іде писар повагом. Ще молодий, шапка набакир, у китайчастій черкесці і в опойкових чоботях.
- А чого вам треба? - спитав він, доходячи до мене.
- Коней, голубчику.
- А подорожня, чи пак одкритий лист, є?
Подав я йому одкритий лист, він подививсь, зараз і прогони вищитав - такий спритний! - і ще накинув кілька верстов залишніх. Видно, що був уже за Харковом: і головою мота, як москаль, щоб патли не лізли йому у вічі, і випинається, і палець засовує за гаплик.
- Ану лишень, - гукнув писар на каліку, сховавши у кишені гроші, - бігай за десятником, та швидше!
Знов пошкандибав каліка; нескоро веде того десятника.
- Тройку коней! - грізно крикнув писар на його та аж почервонів зі зла.
- Не позакладало, - каже десятник, - тільки що коні пасуться в степу!
- Так що, що в степу? Піймайте та й ведіть.
- Ще треба знайти, куди вони позабігали, ті бісові коні, та тоді вже ловить...
- Так іди та й шукай; а тутечки, опріч ляпаса, нічого не знайдеш.
Зник десятник, як на той світ провалився. Уже я й село обійшов, і у тарантасі добре виспався, а коней нема. Надвечір вже пригнали двох шкапок з лошатами.
- А третя? - питаю.
- Ще не піймали, - озвавсь десятник, - там таке прудке звіря, бодай воно здохло, що ніяк його не наздоженеш.
Аж ось ведуть того прудкого і ломакою підганяють; бачите, втомилось, сердешне, утікаючи. Стали запрягать, пораються, як мокре горить; розгледілись - і того нема, і другого; і знов погнали каліку за віжками, за черезсідельником, - да так аж до захід сонця додержали. Рушили- ледве коні везуть; не схаменулись, як і ніч. Погонич повертає то у той бік, то в другий - загубив, гаспидів син, дорогу, - лає і коней, і хто їде, і ніч, і степ.
- Куди тебе нечиста мати носить? - питаю погонича, - дорога пряма, як стріла, а ти крутишся, як муха в окропі?
- Коли ж нічого не бачу, - каже погонич і віжки кинув, - у мене куряча сліпота.
Що тут робить? Увесь степ покарбований дорогами; не втрапиш своєї, то казна-куди ще заїдеш; думаю собі: “Хоч би доїхать до трахтира, що недалечко од Таранівки”. Нічого робити: сам сів за машталіра і потихеньку, підтюпцем благополучно доплентались до того трахтира.
III
Хазяйка сього заїзного двору, велика цокотуха, була добре мені знайома - ще змалку її знав. Давно не бачились, а тільки ввійшов у хату, зараз пізнала.
- Чи живі, чи здорові? - спитав я, протираючи очі і розглядаючись.
- Слава богу! - одвітила хазяйка, - старіємось потрошки. Ось подивіться на мою Олесю - матір переросла! (хазяйка глянула на чорнявеньку дівчину). А се сліпенький дід (хазяйка показала на столітнього дідугана, що сидів на покуті, схиливши бідолашну свою голову на груди). Колись співав по ярмарках, а тепереньки тілько луна ходить по світу од його пісень: увесь голос виспівав і бандуру потрощив.
Гарна дівчина Олеся, така повна, миловидна, - а я дивився на діда. Зроду такого не бачив: біле волосся, густе, як ліс, прикривало йому високе чоло, брови насунулись на самі очі, а широка борода аж до пояса доходила. Отак узяв би пензель та й списав вам Сатурна.
- Відкіль, старий? - спитав я діда, сідаючи біля його.
- Хто його зна? - обізвалась хазяйка. - Увесь свій вік вештається по світу... Жив колись за Берекою, та давно ж: теперечки вже забув і свій хутір, і свою хату.
- Ні, не забув, - обізвався дід, - не забув!..
- Куди ж тепер ідеш? - спитав я діда.
- У Павлоград.
- Що ж там будеш робить, співати, чи що?
- Та ні, кажу вам, - перехопила хазяйка, - він тепер йе співа, він тільки розказує!
- Що ж він розказує?
- Що з ним діялось на світі, як козаки бились з ляха? ми, з татарами, про відьом, про чортів!.. Він увесь світ виходив: був у Чорноморії, у Глухові, за Києвом був... А чи не наставить вам самовару?
- Настав, паніматочко!
- От і добре! Старенького напоїте гарячим, то він вам за те що-небудь розкаже.
- Чи довго вже волочишся по світу? - спитав я дідугана, як ми зостались одні.
- Довго, дуже довго, - одказав старий, важко зітхнувши, - я ще оженився у очаківську зиму. Ми тоді жили на запорозьких землях вольними козаками. Як же зруйнували кіш, то наш посьолок з землями достався якомусь пану. Не схотів я зоставаться панським, запріг коня, узяв жінку з дітьми - дівчину по восьмому годку і хлопчика-годовичка - та й помандрували у Чорноморію. Од Тора довелось простувати степом, як море - ні хуторця, ні землянки. Той рік була засуха, і якого лиха ми не одвідали: кінь без паші і водопою здох - і ми пішли пішки; що було з нами запасу - поїли, тільки й живились корінням. Не пройшли й десяти днів, як поховали дочку й сина, а там з нудьги та голоду занедужала й жінка: я ніс її на своїх руках, поки не оддала душі богу... По Чорноморії я вештався тридцять п’ять літ; бився з черкесом, плавав по Чорному морю; а там потягло мене знов у рідну сторону: схотілось ще побачить батьківську хату і поклонитись батьківській і матчиній могилі. Прийшов - й не пізнав нашого хутора: де була наша хата, там розкинувся панський сад; а де було кладовище, там стояв шинок. Вийшов я на вигон, глянув на слободу і округи, згадав молодий вік, батька, матір, жінку, дітей - заплакав та й пішов собі світ за очима. От уже тридцять літ, як тут вештаюсь, а три-тридцять, як живу, - а бреше вона, батьківської хати не забув. Було як заспіваю, то мені здавалось, що я сиджу біля своєї хати і мене слухають батько, мати, жінка й діти!..
Небагато слів ув оповіданні діда, а скільки ж то лиха!.. І не хотів він розжалобить мене, а глибоко уразив серце, важко засмутив душу. Довгу низку лиха нанизала злая доля!
Хазяйка не дала мені з старим добре й розговориться - принесла чашки і знов заторохтіла: то про Троїцький ярмарок, то які панночки повиходили заміж, які ще позоставались, налічила з десяток померших і присікалась до діда, чом він не розказує:
- Як же мені розказувати, - сердито обізвався дід, - коли не даєте й рота роззявить: скрегочете, мов сорока на вербі!..
- Мовчатиму, їй же богу, мовчатиму, - перебила хазяйка, - тільки розкажіть, будьте ласкаві, про закоханого чорта.
- Добре, добре, розкажу, - чом не розказать?
Дід з великим смаком пив чай, заїдаючи харківськими бубликами, а там, як вихилив ще дві чашки з ромом, то аж помолодшав.
- От тепер, - каже, - якось сили добув; здається, якби була бандура, то ще б і заспівав!..
IV
Старий підняв голову і ще твердим голосом так почав:
- Дід мій був запорожець. Де йому на віку не довелось бувати, чого не бачити! Удався він високий, здоровий та ще в додаток був і великий характерник: знався з відьмами, з чортами, нічого на світі не боявсь - правдивий був запорожець! Уже немолодим прийшов він на Береку, одруживсь і збудував собі хату. Жив він трохи не сто год і до смерті добре чув, бачив, а деколи сяде на коня і охляп поїде у Харків. Ото ж під старість у довгий зимній вечір, як стане оповідать, що з ним діялось, то і смієшся й плачеш, а часом і чуприна полізе догори. Ось як він розказував про того закоханого чорта.
Раз у схватці з татарами убили під дідом коня. Жаль йому того коня, як рідного брата: одно - надежний був, а друге - такого не знайти і на Запоріжжі. От дід і пішов у слободи пошукать лицарського коня. Тоді не так, як тепер: скрізь була пустиня - і діду довелось простувать по степах навмання, питаючи дороги то у сонця, то у звізд. Через кілька днів дід трохи притомивсь, вже й торба з запасом стулилась: останній сухар доїв. Зблизившись ік Донцю, де починаються пущі, дід зайшов у таку гущину, що не продереться: морське дерево так і хвиська, а тут і ніч насунулась. Сів він собі під кущем підождати, поки зійде місяць, та й задрімав. Аж чує крізь сон - неначе хто його тягне; прокинувся, дивиться - повний місяць уже височенько, і вітру нема, а дерева так і гнуться усе в одну сторону, і його самого неначе яка невідома сила туди ж тягне. Став приглядуваться - аж недалечко стоїть високий козак у кармазиновім жупані, в чорних оксамитових штанях і жовтих чоботях... такий з нього чуприндир, що кращого не знайти й у коші! Стоїть проти місяця і руками розмахує, неначе кого до себе манить; і як махне рукою, то аж дерево до його нахиляється і мого діда неначе хто у потилицю штовха. “Що воно за біс, - подумав дід, - чи не характерник...” Хотів вже був до його обізваться, коли чує - щось гепнуло за деревами та так іскрами кругом і обсипало. Дивиться - із-за кущів вийшла височенька дівчина, що кращої і у сні не побачиш. Несміливо підійшла вона до козака, згорнувши на грудях руки.
- Чого ти мене звав? - спитала дівчина таким голоском, що у мого діда аж серце тьохнуло.
- Питаєш, чого, - промовив козак, - хіба не знаєш, як я тебе кохаю?.. Без тебе мені й пекло не миле!..
- От зачим! - каже дівчина. - Я давно вже се знаю.
- Та ні, - одказав козак, - не за тим... Як тебе побачу, то й сам не знаю, що говорю... Слухай, Одарко, скажи мені, чи хочеш бути моєю?.. Хоч би ти у тисячну долю так мене кохала, як я тебе!..
- Не треба мені твого кохання, не проси й мого, - одрізала дівчина, одвернувшись, - цур тобі, пек тобі!
“Е, - подумав дід, - яка пиха! Зневажає залицяння такого козака!”
- Слухай, Одарко, - знов почав козак, - будь моєю - усе для тебе зроблю, усе, чого тільки не забажа твоя душа!
- Не зробиш того, чого моя душа бажає... - одвітила дівчина, важко зітхнувши.
- Зроблю, єй же єй, зроблю, - каже козак, - заприсягаюсь тобі пеклом, сатаною і Фарнагієм, - щоб мені не згубити ні одної християнської душі, щоб мені провалиться у ополонку після Ордані... от що!
“Як він, гаспидів син, кумедно божиться”, - подумав дід.
- Не віриш? - пита козак.
- Не вірю, - одвітила дівчина.
- Не знаю, як вже мені й заприсягатись, моя голубко! - каже козак та пригорнув до себе дівчину і цмокнув її у щоку...
Як цмокнув, так по усій пущі луна і пішла; дерева заколихались, гілля до гіллі прихилилось, затуркали горлиці, і мого діда нахилило до землі, - якось губи засвербіли, а тут де не взялась жаба, плиг! - і не схаменувсь, як чоломкнув бісову тварюку.
І що б ви думали? Так йому зробилось весело на душі, мов гарну дівчину у ясне око поцілував!
- Ох, - застогнала дівчина, ухопившись за щоку, - як же ти мене опік!.. Так од тебе пеклом і несе. Коли хочеш, - каже, - ізо мною розмовляти, то хіба у воді; а тут ти мене спалиш своїм пекельним коханням.
- Добре, - каже козак, - нумо женихатись у воді.
Дивиться дід - біля їх і сажалка; чи вона була, та він Ті не бачив, чи вона справді уродилась, як кажуть, по щучому велінню! Що се за вража мати! - подумав дід. - Чи вони люди, чи, може, чортяки?”
Сумно йому стало, аж оселедець біля вуха заворушивсь. Далі дивиться - стали роздягаться: дівчина, буцім не своїми руками, зняла кофту, плахту; далі, не соромлячись і сорочку. Як глянув на неї дід, то аж жижки в його затрусились; давно вже минуло, а було як заходиться розказувать, то аж цмока, аж очі йому рогом лізуть - така гарна! Місяць, як скреблом, окотив біле її тіло; уся - як витончена, а довга коса, чорна, як гадюка, так і обвивається круг тонкого стану і аж до повних литок достає. Повернулась з плечей - ще краща; тільки роздивився дід - аж хвостик! Так собі, невеличкий, та, матері його біс, - хвостик! Виходить, що дівчина відьма. Глянув на козака - аж і в того хвіст такий довгий, як у хорта, так їм виграє, як кіт перед мишею. “Еге, так от воно що!” Тут догадався дід, що чортяка та закохався у відьму. Думає собі: “Хай же вам біс!” Хотів був тікать, та не здвигнеться з місця, як до землі приріс; хотів перехреститися, так руки не підійме. Досадно дідові, та нічого робить; припав до землі та й дивиться, що дальш буде. Увійшов чорт з відьмою по пояс у сажалку, і знов стали розмовлять.
- Скажи ж мені, моя голубко, чого бажа твоя душа? - пита чорт.
- Не скажу, - одказала відьма, - не скажу, поки не заприсягнешся пекельним словом - зробить...
- Чи ловто будеш моєю, як обіцяю?
- Десять рік, - каже відьма.
Середня оцінка :
2 коментарів :
написав :