English Українське

Facebook YouTube Суперкниги

Вхід
для передплатників

Ввести код абонемента

Рубрики, Форуми

Тексти шкільної літератури

Григір Тютюнник. Вогник далеко в степу

Нас прийняли до училища разом: трьох Василiв  -  Василя  Силку,  Василя

Обору, Василя Кiбкала  -  i  мене.  Мене-то  звати  Павлом,  а  прозивають

Павлентi м. Ну, та я, правда, сам i винен.

   Василiв узяли з першого ж дня, а, мене забракували: сказали, що  малий.

Хлопцiв одразу й перевдягли. Видали ©м новенькi хаковi пiлотки,  новенькi,

теж хаковi, гiмнастерки з натороченими товстою бiлою  ниткою  кишенями  на

грудях (не по двi, як у вiйськових, а по однiй), штани,  черевики,  широкi

брезентовi паски пiдперезуватися, навiть  шкарпеток,  про  якi  ми  тiльки

чули, по двi пари. До того всього, сказали,  видадуть  перегодом  ще  сiрi

шинелi з солдатського сукна i шапки.

   А я в чiм прийшов - не буду казати, в чiм, бо це не весело, - у  тiм  i

зостався.

   Хлопцi радiли, обмацували один на одному одiж, упiзнавали один одного i

не впiзнавали, розчервонiлися всi, пiлотки набакир... А Василь  Силка,  як

оглянув себе в  новому,  ляснув  у  долонi,  крутнувся  на  однiй  нозi  й

вигукнув: - як лоша заiржав:

   - Чи це я, чи не я? Чи нова копiйка?!

   Я теж  обмацував  ©х  i  теж  пробував  усмiхатися,  та,  мабуть,  лише

косоротився, i пiд оком сiпалося. Менi коли погано, то пiд оком сiпа ться.

   Дорогою до села Василi втiшали мене, що, мовляв, на той рiк приймуть  i

тебе, що ©хня форма до того року вже приноситься, а в мене буде  нова,  що

вони однак будуть зi мною товаришувати - разом красти солому вночi з поля,

бити пеньки в лузi, грати у два голоси на балалайках вечорами в недiлю,  а

я на бубнi вибиватиму. Я тодi  на  бубнi  саморобному,  з  собачо©  шкури,

вибивав пiд Василевi балалайки: в  мене-бо  слуху  нема ,  ото  тiльки  на

бубнi. До того вони мене довтiшали, що я мало не розкис був. Ну, вдержався

якось.

   А вдома... Краще б я не приходив додому.

   - Ну, що, Павлику? Що виходив? - спитала тiтка Ялосовета,  тiльки-но  я

переступив порiг, i дивилася  на  мене  з  такою  надi ю,  що  менi  знову

засiпалося пiд оком.

   - Не взяли. Малий, сказали, - ледве вимовив я: так у горлi лоскотало.

   Вона сiла на вичовганий пiл з двома ненакритими подушками в узголов'© i

заплакала.

   - Та й що ж тепер? - Тiтка дивилася  на  мене  крiзь  сльози  нещасними

очима, - Як же тепер, га?

   - Не знаю... На роботу пiду.

   - В чому? Подивися на себе.  А  ©сти  що?  Хлiба  намолотили  тiльки  в

державу i то не хватило до плану.  -  I  знову  заплакала,  затуливши  очi

долонею.

   Вона любила плакати.

   Я тихенько вийшов з хати, знайшов у сiнях мотузок i подався  на  берег,

до рiчки: може, де вiльшеня або вербеня сухе трапиться - треба ж якось  ©©

втiшити, щоб хоч уночi не плакала.

   Тiтка Ялосовета менi мачуха. Вона пiшла за мого тата  "на  дитину",  як

менi було дев'ять рокiв, i прожила з ним до вiйни рiвно мiсяць, а зi  мною

оце вже шостий рiк мучиться. Я-бо нiколи й  разу  не  назвав  ©©  матiр'ю,

якось язик не поверта ться. Якби хоч тато був... А вона обижа ться, дума ,

що то я нарошне, на зло. Нiчого, знайду ось вiльшечку  -  переплаче.  Вона

радi , як   чим топити. Спробуй ©© ще знайти, ту вiльшечку!.. Казав уже ©й

раз: iдiть замiж, а я й сам  якось.  Плаче.  Ну,  хай  як  хоче.  Я  ж  не

заставлю. Та ще й пiвхати нема, зосталася тiльки хатина, а бiльшу половину

одiрвало бомбою. У нас у пiвсела нема  хат  -  такий  сильний  був  бiй...

Нiчого, нарубаю дров, зваримо щось ©сти, а далi воно покаже. Не  плакатиме

ж вона з ложкою в руках!

   Над рiчкою вечорi ,  прохолоднiша   на  нiч.  Заграва  од  захiд  сонця

поринула аж до дна i звiдти свiтить. На лататтi  мiсцинами  густо  бiлiють

лiлi©, вони схожi на згра© бiлих ча нят, що сiли на воду.  Тут  я  витягав

дерево з нашо© хати надбито©. Дверi плавали майже цiлi i обаполи. А  вiкон

- нi однiсiнького i в трiсках не знай шлося... Пiймаю обапiл, ухоплюся  за

нього руками i правлю до берега, вибиваючи ногами. Зубами цокочу, губи  не

зведу - така холодна вода була. А тiтка Ялосовета бере те, що я до  берега

приправив, та у двiр носить. Я тодi з мiсяць кашляв:  простудився.  На  те

лiто, як ми не неврожай, може, доточимо хату. А зараз треба знайти  якийсь

сухостiй та вечерю зварити. Нiчого, переплаче...

   Другого дня ми пiшли в училище  вдвох  з  тiткою  Ялосоветою.  Я-то  не

наважився б, а - вона.

   Зайшли просто до директора.

   Директор був у  кабiнетi  сам.  Стояв  бiля  вiкна  спиною  до  дверей,

невисокий, щупленький, з блискучим лакованим  цiпком  у  руцi,  дивився  в

училищний двiр - звiдти лунали рiзноголосi команди шикуватися "по  ранжиру

в колону по чотири". Було перше вересня.  Коли  ми  ввiйшли  i  стали  при

порозi, директор озирнувся. Вiн був у  всьому  вiйськовому,  з  портупеями

через плече, тiльки без погонiв: на гiмнастерцi  два  ордени,  а  решта  -

планочки.  Подивився  на  тiтку   Ялосовету,   потiм   на   мене.   Якийсь

захололо-уважний подив був у його сiрих опуклих очах.

   - Що ви хотiли? - спитав вiн.

   Тiтка Ялосовета одразу заплакала, почала розказува  ти,  що  хату  нашу

"викинуло бомбою в рiчку", що живемо ми в тiй хатi, як у  норi,  одягатися

нi в вiщо, ©сти теж не дуже... А я стояв, дивився у  пiдлогу  i  тримав  у

спiтнiлiй руцi згорнутi в  дудочку  документи:  заяву,  метричну  довiдку,

табель за п'ятий клас i автобiографiю. Менi  було  нiяково  вiд  того,  що

тiтка Ялосовета розказувала все про нас - хоч воно й  правда  -  та  ще  й

пiдхвалю  мене:

   - Вiн слухняненький, роботящий, не дивiться, що такий  ото  малий.  Вiн

пiдросте. I вчиться ловко, самi  ловкi  оцiнки.  Якби  було  за  чим  далi

учитися, то хiба я його привела б оце... А то таке, наче збуваю дитину...

   -   Скiльки   тобi   рокiв?   -   спитав   директор,   перевiвши   свiй

уважно-здивований погляд з тiтки Ялосовети на мене.

   Я подав йому документи.  Вiн  пробiг  ©х  очима  i  посмiхнувся.  Тiтка

Ялосовета дивилася на нього благально.

   - Те що малий, нiчого. - Директор обмiряв мене поглядом, а я  боявся  i

дихнути. Стояв i не дихав. - Ми йому пiдставку зробимо,  щоб  до  верстата

дiставав. Але ж йому нема ще й п'ятнадцяти рокiв...

   - Та скiльки ж там - без одного мiсяця не п'ятнадцять.

   Директор  ще  раз  переглянув  табель,  заяву  (я   написав   ©©   дуже

калiграфiчне, майже намалював) i раптом запитав:

   - А що в тебе за iм'я - Павлентiй?

   Тiтка Ялосовета теж глянула на мене здивовано.

   - Чого вiн Павлентiй? Павлом його звати. Павло Трохимович...

   Я втупився собi в босi ноги в пилюцi пiсля  дороги  i  чув,  як  дрiбнi

голочки пошпигують менi вуха, у щоки, шию - все горить. Стукнуло ж отаке в

голову - Павлентiй!

   А було так. Покликала мене одного разу баба Прониха, сусiдка наша,  щоб

я ©й листа вiд дочки прочитав. У не© в  Донбасi  дочка  живе,  Ольга.  Ну,

прочитав усе, ще й число знизу, i пiдпис: "Ольгея Павловна Пронь".

   "Ач, - зрадiла i запишалася Прониха. - Поки тут на  свинарнику  робила,

то iнакше, як Ольга Пронька, нi хто не звав. А попала мiж  люди  -  Ольгея

Павловна!.."

  Потiм, коли я писав заяву до училища, то й собi по думав, що це ж  i  я

йду мiж люди. I утнув не Павло, а - Павлентiй.

   - Ну, що ж, Павле... Трохимовичу, - сказав директор. -  Беру  тебе  пiд

свою вiдповiдальнiсть. Будеш у нас вiдмiнником.

   Вiн  прорипiв  до  столу  протезом  у  хромовому  офiцерському  чоботi,

пiдтягуючи його за цiпком,  написав  щось  червоним  олiвцем  на  заявi  i

простягнув ©© менi. Вiд нього пахло пiдсмаженими  на  сонцi  портупеями  i

"Казбеком".

   - Вiддаси завiдуючому складом, отут у дворi, у пiдвалi вiн, скажеш,  що

я просив знайти тобi найменший розмiр форми. Тiльки дивись,  дисциплiна  у

нас сувора, майже вiйськова. Щоб не  просився  назад.  Приходь  завтра  на

заняття у п'яту групу. Будеш у найбiдовiшiй... п'ятiй групi.

  Тiтка Ялосовета вклонилася йому низько i сказала крiзь сльози:

   - Спасибi вам, чоловiче добрий! Директор глянув на не© суворо, подив  у

його очах зробився ще холоднiший.

   - Облиште це! - I додав лагiднiше: -  .Це  ж  не  мо   власне  училище,

жiнко.

   Дорогою до складу я сказав тiтцi сердито:

   - Чого ви ото?! Кланятися, заходилися...

   - Ти розумний!  -  теж  розсердилася  вона.  -  Треба  ж  людинi  якось

подякувати? - I одразу пересердилася, сказала з полегкiстю:  -  Ну,  слава

богу!

   Навiть  найменша   форма   була   менi   завеликою:   гiмнастерка,   як

пiдперезавсь, стала на спинi халабудою, штани були кругом широкi й  довшi,

нiж треба, десь на пiвчвертi, то довелося вбрати  халошi  у  шкарпетки.  А

черевики i пiлотка пiдiйшли.

   - Нiчого, нiчого, - приказувала тiтка Ялосовета, обсмикуючи мене з усiх

бокiв, i я чув, як вона пробувала матерiю на пучку. - Мiцненьке...  Пiдемо

до дiда Кравця, вiн попiдшива . - I спиталася у завскладом: - А як  тут  у

вас, чоловiче, годують? Тричi?

   Завскладом, побитий на обличчi деiнде вiспою, з бистрими очима,  весело

сказав:

   - Тричi, молодице. I все, хоч  i  рiдке...  зате  гаряче...  Та  сiмсот

грамiв хлiба щодня. Це не шуточка, це -  як  шахтарям  пайка,  трошки  там

менша.

   Додому ми йшли швидко, бо  тiтка  Ялосовета  вiдпросилася  у  бригадира

тiльки до обiду. Пiд Писаревим лiсом молотила молотарка.  Над  нею  стояла

проти сонця хмарка пилюки з половою. Ясний, прозорий день був.

   - Ач, як сонячно! - сказала тiтка Ялосовета i по-молодому збила  хустку

на плечi. - А красивий директор. Такий якийсь... Наче й наш, наче й не наш

- культурний.

   - Кажу ж: iдiть замiж. Так нi...

   Тiтка Ялосовета тихо якось так засмiялася, зiтхнула.

   - Дурненький ти ще, а вже совiту ш, -  сказала  необидно.  -  Всi  люди

красивi, як добрi. - Iшла вона легко, свiтилася. I одно поглядала на  мене

збоку.

   - А в черевиках ти повищав. Такий - наче пiдрiс на  очах.  Ну,  звiсно,

пiдбори ж...

   - Нiчого, ось вивчуся, - купимо i вам черевики, - сказав  я.  Так  було

менi на душi щасливо, що аж по пробував у головi: "мамо", - нi, не вийшло.

То  йшов  мовчки.  Форма  шелестiла  вiд  ходи,  аж  порипувала,   на   че

накрохмалена. "Нiчого, приноситься", - думав я. Полiз до  нашивно©  кишенi

на грудях, намацав пальцями новий олiвець. Купили у книгарнi  за  двадцять

копiйок, бо там же у розкладi на завтра написано: "Креслення..."

   I от я стою у п'ятiй сво©й групi, в найостаннiшiй шерензi. Вона зветься

"шкентель". Лунають команди "рiвняйсь!" i "струнко!".  То  майстри,  пiсля

того, як старости - майстрам, доповiдають директоровi, хто  , кого нема  i

чому. Тi, що  попереду,  правофланговi,  крутять  головами,  роблячи  ними

"равняння на середину", i стовпiють пiд команду "струнко!", а  заднi  ряди

гудуть, хихикають, штовхаються - нiкому до них нема  дiла.  А  найдужче  у

нашiй групi, бо в нас, хоч навча мося ми вже п'ятий  день,  i  досi  нема 

майстра. Хлопцi кажуть по-всякому: однi - що не  знайшли  ще,  iншi  -  що

майстри-то  , але нiхто з них не хоче брати нашу групу. Тому решта дев'ять

груп, якi з майстрами, - i "механiки", i "столяри", - вже були на практицi

в емтеесi  в  столярнi,  а  нас  ведуть  щодня  пiсля  снiданку  в  старий

двоповерховий будинок - учбовий корпус -  на  "теорiю".  Класи  там  малi,

сидiти тiсно i душно, а писати зовсiм нiяк, хiба що боком, i то пiдбива мо

один одному. Класи тi  називаються  "аудиторiями".  Були  вже  у  нас  два

полiтзаняття, креслення, фiзика, технологiя металiв  (це  просто  те,  якi

бувають метали та що з них роблять) i диктант з росiйсько© мови.

   Команду  нами староста на прiзвище Гришуха, худощокий, суворий  з  лиця

дитбудинкiвець, з рудим пушком на верхнiй  губi.  Майже  вся  наша  група-

дитбудинкiвцi. ©х двадцять три - i всi один за одного, дивляться  прямо  й

смiливо i називають нас сiмох селюкiв або "кугутами", або  "макухою",  але

не сердито, а так, наче заради розваги, чи що.  Пiдiйде  котрийсь,  вiзьме

пальцями за гудзик на гiмнастерцi, крутить i дивиться у вiчi:

   "Садок  , кугуте? Принеси груш. А я за тебе заступатись буду. Нема?  Що

ж ти тодi за кугут?" Мене не займають. Один почав був щось про  "жратуху",

щоб я принiс чогось iз дому попо©сти, але Гришуха сказав  йому:  "Ша,  вiн

наш". Видно, вiн зна  нашi автобiографi©. Менi чужо в цiй п'ятiй  групi  i

холодно всерединi, тремтить  там  щось,  хоч  он  як  сонечко  свiтить,  i

горобцiв на деревах навколо плацу - як  попелу:  цвiрiнчать,  грiються  на

теплi. Вийти б тихенько з оцього "шкентеля" та поза спинами, поза спинами,

наче менi кудись треба. А там завернути за Нарбуд - i додому. Iшов би  оце

шляхом понад стовпами до села... Молотарка в полi гуде,  од  паровика  дим

стелиться i пахне теплим, ворони по стернi походжають,  Хетезе  коло  лiсу

просянище  оре...  Зайшов  би  в  лiс,  напився  води  з  джерела,  попо©в

грушок-падалиць... Вони зараз листям прикиданi. Накри ш листок  долонею  -

щось тверденьке. Як не патрон, то грушка, м'яка, коричнева всерединi, сама

тане в ротi. А завтра принiс би оцю форму, поки нова... Нi, ти ба! Сам  он

як просився, у директора був... Павлентiй! А тепер  назад  рачки...  Тепер

уже стiй! I я зводжуся навшпиньки, щоб побачити сво©х Василiв. Усi вони  в

першiй, найдорослiшiй i найграмотнiшiй групi - "механiки  ceгe[1]  машин".

Не видно Василiв. Однаковi пiлотки, однаковi стрижецi потилицi.

   Незабаром групи, починаючи з першо©, одна  за  одною,  стро вим  кроком

рущили з плацу до ©дальнi. Попереду - майстри, збоку, прикомандуючи: "Раз!

Два!.. Лiвой!" - крокували старости. Iшли напружено, як  дерев'янi,  сiкли

ногами дорогу, вибиваючи пiдошвами такти пiд  отi  "рраз-два!".  Директор,

викладачi, замполiт вiддавали кожнiй групi честь i  ледь  посмiхалися  при

цьому.

   А наша п'ята зосталася на плацу. I  стояли  ми  вже  не  строем,  а  як

попало.

   - Альо! Чого сто©мо? - загули дитбудинкiвцi.

   - Гришухо! Веди на рубон[2]!

   Староста, який стояв спиною до нас,  обернувся  i  повiльно  просвистiв

з-пiд тонко© губи в рудому пушку:

   -Тссiхо!

   Мабуть, його побоювалися i дитбудинкiвцi, бо замовкли одразу.

   I раптом хтось вигукнув:

   - Бра'! Майстра ведуть!

   Iз двору училища, куди вмаршировувала остання, десята, група,  iшов  до

нас директор, швидко пiдтягаючи лiву  ногу  за  лакованим  цiпком.  Поруч,

ледве  встигаючи  за  директором,  дрiботiв  якийсь  дiдусик.  Вiн  був  у

ремiсницькiй формi, новiй-новiсiнькiй i настовбурченiй  Ще  гiрше,  нiж  у

мене; передня пола гiмнастерки сягала  йому  нижче  колiн  i,  йдучи,  вiн

пiдбивав ©© ними, як фартушину; брезентова ремiняка, з нiкельованою бляхою

"РУ", була заперезана аж пiд грудьми; штани мели  пилюгу,  i  з-пiд  одноi

халошi за кожним крочком викидався вперед довгий шнурок вiд черевика. Коли

вiн, щось  кажучи  директоровi  на  ходу,  повернувся  до  нас  боком,  ми

побачили... Нi, вiн не був  горбатий,  але  такий  сутулуватий,  наче  пiд

гiмнастеркою за плечима у нього висiв баян...  Руками  дiдусик  розмахував

по-стройовому, дуже кумедно, як пiдлiток, що вда  вiйськового в строю.

   Ми занiмiли. Ми перестали дихати, як  я  у  директоровому  кабiнетi.  А

Гришуха викинув убiк праву руку i скомандував:

   - У двi шеренги - становись!"

   Деки ми розштовхували один одного, щоб бути в першому ряду, директор  i

майстер пiдiйшли. I не встигли ми ще вирiвнятися, нi зробити "рiвняння  на

середину" пiд команду Гришухи, як майстер уперся кiнчиками пальцiв собi  у

праве вухо, випнув груди наскiльки те дозволяв "баян"  на  його  спинi,  i

бадьорим тоненьким голоском крикнув:

   - Здрастуйте, товаришi- ремiсники п'ято© групи! - i  усмiхнувся  зовсiм

беззубим ротом.

   Якби вiн хоч ногами, перед тим,  як  узятися  пiд  козирок,  нiчого  не

робив, а то клацнув розшнурованим черевиком об зашнурований  так  хвацько,

що ледь не збив самого себе, i шнурок простягнувся збоку.

   - Здрав'я желаем, товарищ майстер! - урозлад, весело крикнули ми.

   Майстер прибрав руку вiд вуха i, смiючись старечим смiхом,  хрипкенько,

сказав:

   - Ну, от ми й зустрiлися! - Вiн нахилився, наставив на нас свiй  "баян"

i почав зашнуровувати черевик.

   Директор теж усмiхався. Потiм посуровiшав i подав команду "вiльно".

   - Товаришi ремiсники, - сказав вiн, пiдождавши, поки дiдусик упорався з

черевиком, i випростався. - Нарештi ми знайшли для  вашо©  групи  майстра.

Федiр Демидович Снiп -  слюсар-iнструментальник  найвищого  розряду.  Крiм

того, вiн ще i слюсар-лекальщик, тобто  вмi   робити  з  металу  все:  вiд

молотка до найдрiбнiшого годинникового  механiзму.  Пiд  час  вiйни  Федiр

Демидович був слюсарем-зброярем на заводi i  робив  для  фронту  кулемети.

Зараз Федiр Двмвдрвич пенсiонep. Але, зваживши на  наше  велике  прохання,

вiн погодився взяти i вивчити вашу групу. He прошу, а наказую, -  директор

виразно пiдняв палець, - наказую шанувати його золотi руки,  його  похилий

вiк i звання робiтника-вчителя. Багато  хто  з  вашо©  групи  подали  менi

заяви, у яких просять переводу в механiки. Ця група вже вибрана, товаришi,

з тих, хто мав вищу, иiж у вас шести- i семикласну освiту. До того ж скажу

вам по секрету: хто такий механiк? За два роки вони вивчать, два  трактори

- ХТЗ i "Унiверсал" та два комбайни - "Сталiнець" i "Комунар", от  i  все.

Ми розiшлемо ©х по емтеесах у райони нашо© областi. A  ви...  У  вас  буде

освiта i спецiальнiсть заводських iнтелiгентiв-iнструментальникiв! Вас  ми

направимо у мiста, на великi  заводи.  Ваше  майбутн   -  завтрашнiй  день

робiтничого класу, завидне майбутн , хлопцi! I  ще  одне:  майстер  -  ваш

учитель i батько, всi ви перед ним рiвнi, як  рiвнi  перед  батьками,  хоч

бiльшiсть iз вас, - директор опустив очi i притишив голос, - можливо, й не

пам'ята  сво©х батькiв...

   Вiн глянув на майстра - той кивав головою  i  швидким  чiпким  поглядом

черкав по кожному обличчю в строю.  Дивно,  але  навiть  дитбудинкiвцi  не

витримували його погляду: скiльки було в майстрових  очах  яко©сь  гостро©

прицiленостi i старечого суму.

   До ©дальнi ми йшли, чiтко вибиваючи крок i з гордо пiднятими  головами:

тепер i в нас   майстер! I будемо ми не якимись  там  сеге  механiками,  а

заводськими iнтелiгентами у великих мiстах!

   Снiдала вся трупа за трьома столами, по десятеро за одним. Перед кожним

уже лежала пайка хлiба по двiстi грамiв i стояла залiзна тарiлка вiвсяного

супу - ми звали його "суп i-го-го".

   Майстер теж сидiв з нами, за першим  столом,  причепившись  на  кра чок

довгого ослона, хоч для майстрiв був окремий стiл у  кутку  тiсно©,  як  i

учбовий корпус, ©дальнi. Вiн ©в, поклавши пiлотку, як i всi  ми,  собi  нa

колiна; ©в по-старечому - швидко кутуляв трохи виставленими вперед  зубами

i пiдборiддям.

   Потiм подали друге  -  чай  в  алюмiнi вих  кухлях.  Десять  кухлiв  на

алюмiнi вiй тацi на кожен стiл. Ми зацокотiли ложками,  мiшаючи  рудуватий

окрiп - хто мiшав держачком, хто черпачком. Кухля просто так, пальцями, не

вдержиш, то подiставали з колiн пiлотки  i  -  пiлотками.  Чай  був  дужче

несолодкий, нiж солодкий: пийнеш раз - наче з цукром, пийнеш удруге - наче

нi. I в цiй чайовiй тишi - тiльки губи дмуть  у  кухлi  -  майстер  раптом

голосно сказав,  пiднявши  кухоль  високо  над  столом  i  теж  обгорнутий

пiлоткою.

   - Чай, дiтки, треба мiшати в обидва боки: спершу налiво, потiм  направо

- тодi вiн буде солодший.

   Наша i ще двi групи, що сидiли за iншими столами, засмiялися. Майстри -

теж. А кухарi за "амбразурою" мовчали.

   Ми дивилися на iншi столи переможно: ось який у нас майстер,  дарма  що

маленький i старенький

   Снiданок ми нiколи не ©ли з хл©бом. Що б там не подавали, суп чи  кашу,

хлiб залишався цiлий. I вже коли ось-ось мала пролунати команда "встати!",

ми пускали по руках солянку з сiрою крупною сiллю, кожен брав з не©  пучку

солi i трусив нею пайку, потiм удавлював дрiбки великим пальцем у м'якушку

i ховав хлiб до кишенi. Цей винахiд сподобався усьому училищу,  бо  нi  до

снiданку, нi в снiданок нам не хотiлося ©сти дужче, нiж пiсля снiданку.

   Дорогу вiд училища до МТС, де нашi майстернi, ми проходили з пiснями, -

аптеку, заготзерно, сушарку, базар - все з пiснями. Далi  було  пустирище,

за ним - МТС. Тут ми вже йшли мовчки i не в ногу.

   Вируша мо з училищного двору п'ятьма колонами. Майстри - на  два  кроки

попереду кожно© групи, старости - збоку.

   - Заспiвуй! - лунають команди.

   I почина ться.... якесь мiсиво з пiсень,  вихор  якийсь,  бо  в  кожно©

групи - своя пiсня. У першо© - "Смуглянка", у друго© - "Ох,  да  вспомним,

братцы, вы кубанцы", у третьо© - "В степи под  Херсоном",  у  четверто©  -

"Скакав козак через долину", у нас - "Дальневосточная"... Решта п'ять груп

лишилися на "теорiю", у них теж   сво© пiснi.

   I от щоранку, вiд восьмо© до  дев'ято©  години,  коли  групи  йдуть  на

практику,  наш  маленький  райцентрик,  наполовину  розбитий   бомбами   i

снарядами, гуде пiснями. Назустрiч нам, брукiвкою, теж  стро м,  iдуть  на

свою практику - у кравецькi майстернi  -  дiвчата  з  сорокового  училища,

"сороконiжки", - тi, що зосталися  пiд  вiйну  сиротами,  ©х  назбирали  з

багатьох районiв. Зодягненi вони в чорнi або синi плаття  до  поясочкiв  з

блискучими  вузькими  бляшками  "РУ-40"  i  в  чорнi   берети   з   бiлими

молоточками, як i в нас на пiлотках. Чорнявi, бiлявi, блiденькi,  тонкi...

У них теж   "шкентелi", там тупцяють дрiбнi, як оце я. Вони  теж  iдуть  з

пiснями - ми  кажемо:  "пищать",  i,  порiвнявшись  з  ними,  глушимо  ©х,

надриваючи горлянку до охрипу:

   Сто-им на стра-же, всегда-всегда!

   А если ска-жет страна труда:

   Прицелом точным - врага в упор!

   Даль-не-вос-точ-ная, даешь отпор,

   Кра-сно-зна-менная, смелее в бой!

   Смелее в бой!

   Коли ми отак "гряка мо" пiсню, "сороконiжки", iз середини строю  й  тi,

що  на  "шкентелi",  затуляють  вушка  долонями  i  всiм  виглядом  сво©м,

усмiшечками виказують любеньку згоду, що ми, мужчини, таки сильнiшi за них

А дiвчата правофланговi,  вищi,  сягнистi,  вже  схожi  чимось  на  жiнок,

пiдморгують нашим правофланговим - це де бiдовiшi,  а  сором'язливi  -  тi

опускають очi й на щоках у них займаються рум'янцi. Я в цьому  теж  трошки

вже тямлю.

   Спiва мо до пустирища за базаром.  Далi  вийма мо  з  кишень  присоленi

пайки i мовчки ©мо. Староста - теж. А майстри сходяться  в  круг  i  йдуть

гомонять про щось сво . Крiм нашого. Вiн бiжка додався  вiд  колони  дбiк,

згорбився, наставив у небо свiй "баян",  рве  щось  у  .травi  i  похапцем

запиха  у кишенi.  Майстри  з  iнших  груп  стежать  за  його  заняттям  i

посмiхаються...

   У майстернi, куди нас завели "справа по одному", не було нiчого такого:

нi дивовижних верстатiв,  якi  ми  кожен  сам  по  собi  повигадували,  нi

iнструментiв, розкладених по поличках, нi  креслень  та  схем  на  стiнах.

Стояли тiльки зсунутi один до одного п'ять верстакiв з неструганих дощок i

на кожному - шестеро лещат, по тро  з обох бокiв. Бiля них лежали молоток,

зубило, терпуг i товста залiзна плашка.  В  одному  кутку  -  бормашина  з

великим колесом (нею свердлять залiзо), у другому - ручне наждачне точило.

Все це ми бачили  ще  дiтьми,  у  колгоспiвських  кузнях,  i,  може,  тому

похнюпилися усi: отака  майстерня!..   дине,  що  здивувало  нас,  -  купа

снарядних гiльз, рiвненько складених попiд стiною, штук  сто,  а  може,  i

бiльше. Вони дивилися на  нас  пробитими  капсулами...  Верстати  були  не

однаковi: першi два вищi, ще два  нижчi  i  п'ятий,  останнiй,  найнижчий.

Майстер обмiряв нас очима i метушливо, майже бiгцем  розводив  по  мiсцях.

При цьому вiн  брав  кожного  за  плечi  i  легенько  пхав  поперед  себе,

примовляючи: "Сюди, сюди, сюди..." Менi та ще п'ятьом  малорослим  хлопцям

випало мiсце за найнижчим верстаком.

   Розставивши всiх, майстер подрiбушив до свого верстачка, присунутого до

наших упоперек, став за ним i урочисто, як з трибуни, промовив:

   - Товаришi, увага сюди! У-ва-га! Перед вами - вашi робочi мiсця.  Зараз

вони вам ще чужi, але незабаром стануть рiдними...

   Його слухали понуро, зорили у вiкна, за  якими  посеред  емтеесiвського

двору порпалися бiля комбайна "механiки". Майстер перейняв те позиркування

i, швидко червонiючи, тоненьким голосом, що бува  у  дiтей  та  у  старих,

закричав:

   - Не ви-ду-му-ва-ти дурного! Завтра вашi ме-ха-нi-ки  робитимуть  отуто

те ж саме, що й ви сьогоднi. Всi починатимуть з ручок i з пучок! Панiв  не

буде. У-ва-га: тема  сьогоднiшнiх  занять  -  рубка  металу  за  допомогою

мо-лот-ка, - вiн узяв з верстака i пiдняв угору молоток, - i зу-би-ла. Ось

воно. - I показав зубило, тримаючи  його  посерединi  двома  пальцями,  як

цяцьку. Вiн сяяв увесь, показуючи нам зубило в молоток,  жести  його  були

рвучкi, очицi свiтилися, i ми почали слухати його не так з цiкавостi -  що

ми, зроду не бачили молотка й зубила? - як вiд подиву: чого  вiн  так  ото

радi ? А може, ще й те приспоко©ло,  що  механiки  теж  недалеко  вiд  нас

одскочили, раз i ©м цi © майстернi не минути...

   - А тепер узяли всi у праву руку молоточки. Хто  лiвша  -  у  лiву.  Не

соромтесь. Великий "Лiвша" - читали книжечку? - теж був лiвшею, але  блоху

пiдкував...

   Ми взяли молотки.

   - У свiтi   три, - майстер значущо пiдняв  угору  вказiвний  палець,  -

всього три удари молотком. Перший - кистьовий, коли рука згина ться лише в

кистi. Отак. Усi робимо за мною: раз-i, раз-i, раз-i...

   Ми помахали молотками, самою кистю.

   - Другий удар - лiктьовий, при якому рука згина ться  тiльки  в  лiктi.

Цей удар сильнiший, нiж попереднiй. Спробували: раз-i, раз-i.

   Ми ще помахали молотками.

   -  Третiй,  найсильнiший  удар,  плечовий.   Вiн   вам   поки   що   не

пригодиться... Тепер зубильце. Його тримають" не двома чи трома  пальцями,

а в кулацi, щоб не виприснуло вiд удару  i  не  влучило  у  сусiда.  Взяли

зубильця, обняли всiма пальчиками... Так. Щоб  рубати  метал,  треба  бути

смiливим. Якщо котрийсь iз вас ненароком  влучить  себе  по  пальчику  або

щиколотках - це бува  - не бiйтеся: прикладем подорожничку,  а  бiль  буде

наукою, по чому цiлитися - по зубилу чи по руках. Вiд болю  прибува   ума!

Така теорiя. Переходимо до практики.  Нам  треба  взяти  всiм  по  гiльзi,

розпустити ©х зубилом i молотком уздовж,  одрубати  денця  з  капсулями  i

вiдрихтувати залiзо, щоб воно було рiвне, як аркуш наперу...

   Гiльзи були широкогорлi, але не  дуже  довгi.  Ми  рубали  ©х  надворi,

стоячи навколiшки або сидячи на травi пiд майстернею, бо  майстер  сказав,

що земля - "найкраща маса", бо вiд не© нема вiддачi. Майже в кожного з нас

були вже садна i синцi на пальцях i щиколотках, ми мовчки, крадькома  один

вiд одного лизали  ©х  час  вiд  часу,  пересмiювалися,  якщо  хтось  там,

ударившись, починав сичати вiд болю i  дмухати  на  лiву  руку  А  майстер

метався помiж нами, воркотiв лагiдненькi слова, показував кожному сам,  як

рубати, i роздавав з кишенi прив'ялi, м'якi листки подорожника: видно, ото

вiн подорожник i рвав на пустирищi.

   - Обережнiше, об-бе-реж-но! - вигукував  вiн.  -  Набити  руку-  це  не

означав побити руки... Йоду в нас не ма . Йод пiшов на фронт!

   Потiм вiн теж став  навколiшки,  швидко  розпустив  двi  гiльзи  пiдряд

короткими i, здавалося збоку, легенькими  ударами  молотка  по  зубилу,  i

"баян" за його плечима ворушився, наче в нього пробували мiхи.

   Розрубанi гiльзи ми розгинали спершу об груди,  вчепившись  пальцями  в

гострi кра©, потiм гуцькалися на них  ногами,  а  поправляли  молотком.  I

кожен намагався закiнчити першим.

   Сонце пiдбилося  високо,  в  емтеесiвському  дворi  запахло  розiгрiтим

солiдолом та соляркою, бiля механiчно© майстернi  бухкотiв  i  дуже  курiв

димом двигун - крутив  широкими  й  вужчими  пасами,  якiсь  невiдомi  нам

верстати крiзь прорубанi у стiнi дiри.  За  двором  МТС  починалося  поле,

звiдти дихала суша.

   В такий час на "теорi©" нам уже  хотiлося  обiдати,  а  тут  -  нi.  За

роботою ми забули i про себе, i про ©жу. Згадали про не© лише  тодi,  коли

майстер оголосив  перерву  i  повiв  усiх  до  майстернi  показувати,  якi

iнструменти ми скоро будемо робити сво©ми руками.  Ми  стовпилися  навколо

його верстака.

Введіть ваш абонентський код, щоб читати далі :

3 коментарів :