English Українське

Facebook YouTube Суперкниги

Вхід
для передплатників

Ввести код абонемента

Рубрики, Форуми

Тексти шкільної літератури

Степан Васильченко. Олив'яний перстень

   I

   Вимандрувало на село їх троє.

   Перший - Валер'ян Лiщина, син учителя. Iз  себе  такий,  невеличкий  на

зрiст,  хоч  має  вже  чотирнадцять  рокiв,  худорлявий,  гостроносенький,

русявий, чуб довгий, пiдстрижений iззаду, як у професора. Блузка на  ньому

- з латками, пояс нижче живота; черевики на ногах батьковi, великi; вiн їх

носить, як сам каже, "до останньої каплi кровi". Всi його знали  в  школi:

завжди в нього як не ячмiнь на оцi, то чиряк на шиї. Проте ходить  вiн  iз

такою пихою, що люди мимохiть спиняються i дивляться  на  нього.  Особливо

коли вiн iде з редакторським портфелем пiд рукою.  Як  же:  вiдповiдальний

редактор шкiльної стiнгазети. Правда, бачили його i  в  iншому  виглядi  -

коли вiн сидiв,  в  три  погибелi  зiгнувшись,  на  бруднiй  пiдлозi  коло

шахматної дошки, завожений, розхристаний, з блискучими  од  азарту  очима,

часом iз булькою пiд носом, завжди готовий дряпатися  нiгтями  за  нечисту

гру.  Проте,  вставши,  зразу  набирав  свого  звичайного  вигляду   всiма

поважаного,  енергiйного  й  працьовитого  редактора  популярної  в  школi

стiнгазети.

   Другий - Вiтя Барановський - син  трамвайного  робiтника;  в  кишенi  в

нього завсiди буває  повно  лампочок,  патронiв,  кускiв  проводу,  часами

обценьки, гвiздки. Де вiн усе теє добуває - iз делiкатностi нiхто  про  те

не допитується. До навчання хлопець явно  ледачий,  приходить  у  клас  на

другу, часом на третю лекцiю; очi затуманенi, вигляд загадковий, сидить  у

класi - нiчого не чує й не бачить, думає  про  щось  своє.  На  перемiнках

кашляє баском i  дуже  боляче  штовхається.  Дiвчата  стиха  кидають  йому

сердито: "Вiтька - босяк", - не сердиться. Коли  ж  у  школi  вiдбуваються

святковi вечiрки, Вiтя зразу виходить на перше мiсце: без  нього  нiщо  не

зробиться - вiн i столяр, i слюсар, i головний монтер, i декоратор. Працює

захоплено з ранку до ночi не ївши, не пивши.  Iз  себе  хлопець  рослявий,

рокiв п'ятнадцяти-шiстнадцяти.

   Третiй - Кость Ясiнський - бiженець iз Холмщини; документiв у  нього  -

нiяких, i скiльки йому рокiв - нiхто не знає. Може, п'ятнадцять, а може, й

сiмнадцять - хлопець високий, стрункий, на  губi  уже  нiби  щось  темнiти

починає. Чепурний коло себе, хоч ходить убеханий  у  якiсь  наросвiтянськi

мiшки. Дзеркальце в  нього,  гребiнчик,  чуб  носить  з  продiлом.  Тихий,

лагiдний, усякому догiдливий, до науки здатний. Одно тiльки смiшне було  в

ньому: дуже вже чемний до  дiвчат.  На  лекцiях  пише  їм  "летучки".  Має

грубенький у палiтурцi зшиток своїх вiршiв, читає їх дiвчатам. "Дiвчур"  -

дражнили його в школi.

   Дiвчур, волочур,

   дiвки штани подеруть,

   iз вулицi проженуть...

   II

   Над Києвом спадав курний вечiр. Цiлий день пекло, як огнем, сонце, i  в

мiстi стояла неймовiрна задуха. До того скрiзь робили на  вулицях  ремонт:

чистили каналiзацiйнi  труби,  лагодили  трамвайнi  лiнiї,  штукатурили  й

фарбували будинки. Кипiли по вулицях казани з смолою, i  сморiд  не  давав

дихати, а курява, що увесь день хмарою стояла над улицями, густа  й  їдка,

рiзала очi, налазила в нiс, хрускотiла на зубах.  Широкi  вулицi  великого

мiста, що по них ранiш плавом плив усякий люд, тепер  спорожнiли:  снували

по них тiльки тоненькi людськi течiї, як тi,  що  попересихали  од  спеки,

багатоводi колись рiки.

   Коли над мiстом упали вечiрнi  тiнi,  з  будинку  української  трудової

школи поважно вийшов на улицю Валя й, заклавши руки за спину, помалу пiшов

улицею в напрямi до кiно. Коло  кiно  свiтився  синiй  лiхтар  i  визирали

страхiтнi на стiнi пики.

   Мов десь за синiм склом в акварiумi рибки, мляво  товпилася  до  дверей

невелика  купка  людей.  Лiщина  спинився  коло  кiно  i  став  розглядати

сьогоднiшню програму.

   Щось ляснуло його по плечу.

   --Здоров, Валю!

   Лiщина  зирнув  на  нього  сердито,  далi,   впiзнавши   Вiтю,   зрадiв

надзвичайно: товаришi не бачились з того  часу,  як  у  школi  закiнчилось

навчання.

   - А я думав, що тебе давно вже i в Києвi немає, - сказав Вiтя. -  Ти  ж

збирав екскурсiю на село?

   Обличчя в Лiщини охмурнiло, стало скучне, невеселе.

   - Збирав, - сумовито промовив вiн, - та з нашими учнями хiба органiзуєш

що путнє. Комiсiї, маршрути, плани, а до дiла прийшлось - так один - "менi

зараз не можна", другий - "мене не пускають удома", а iншi тiльки  пустили

з школи, порозбiгались, що й з свiчкою їх не знайдеш. Та так i розвалилась

справа. Ех... Я вже не раз думав собi: пiду я сам. Що менi таке?

   У Валi блиснули очi:

   - Вiтька! - ляснув вiн несподiвано товариша  по  плечу.  -  Скiльки  ще

зосталось канiкул?

   Вiтька подумав:

   - Та ще бiльше мiсяця, - а що хiба?

   - Знаєш що, Вiтю, махнiмо удвох.

   - Куди? - засмiявся Вiтя.

   - В мандрiвку, на села, слово честi - давай! Ну,  чого  ми  тут  будемо

паритися в цьому Києвi? Що ми тут побачимо? Лiто зiйде швидко, а чим  його

згадаєш? А там, лiс, поле...

   Гаряче, заповзято, як ранiш  агiтував  школярiв,  Валя  почав  умовляти

товариша.

   Вiтька щось думав своє. В його уважнiше щурились очi, живiшала усмiшка,

в очах блиснув лiнивий огник.

   - Хiба от що, - перебив вiн Валю, - чи не махнути у гостi  до  Бондарiв

на Полтавщину... У них, казали, пасiка є, - хоч меду наїмося.

   Валя, швидко глянувши на нього, хвилинку подумав i ляснув у долонi:

   - А справдi! Вони ж колись кликали до себе... Як я забув!

   Вiдразу, як живi, встали перед очима Бондарi - Василь i  Настя:  вiн  у

доморобнiй свитi, у великих чоботях, на головi у  його  селянська  патлата

шапка, через плече полотняна шанька для книжок. Привiтне  його  обличчя  в

ластовиннях осмiхається миролюбною усмiшкою: "Та й за вiщо ви завелися? От

люди!" А поруч Настя: сiрi очi пiд чорними дугами  все  нiби  щось  хочуть

сказати, все  нiби  з  тебе  смiються.  Перед  нею  вертиться  дзигою  оте

шалапутне Мазурченя, взялось у боки, копилить губу - дражниться:

   Одчепись, препоганий,

   ти ж менi не рiвня:

   що ти швець, вражий мнець,

   а я Бондарiвна.

   Так усi й звуть її у школi - Бондарiвна. Почали пригадувати, як  Василь

завжди не втерпить, щоб не пiдняти, коли побачить долi, "святий  хлiбець";

обдує на йому порох, у кишеню ховає: "оддам  чиїйсь  коровi,  щоб  з'їла".

Пригадували, як вiн завiряв,  що  в  Києвi  день  коротший,  нiж  у  селi:

"Гур-гур - i немає дня".

   - Iдем, Вiтько! Єй-бо, iдем! Ну, руку?

   Лiщина простягнув руку.

   - Лясь! Лясь! -

   Погодились.

  - Пiдем.

   - Ну от, - зiтхнув з полегшенням Валя i далi вже переходить до дiла:

   - Де живуть Бондарi - ти знаєш?

   - Десь у Лубенському повiтi... В Лубенському чи в Лохвицькому.

   - От тобi й маєш! Треба знати докладно - в якому селi, в якiй окрузi.

   - Стiй, - зразу пригадав Вiтя, - Кость, здається, Ясiнський  листується

з ними. В нього можна довiдатись про адресу. Ходiмо зараз до нього.

   У Валi блиснула ще одна нова думка:

   - Може, i його умовимо з нами. Правда?

   - А цей пiде! - певно чогось промовив Вiтя. - Неодмiнно пiде!

   - I як воно гарно все виходить! - говорив весело Лiщина.

   Швидко вхопив за рукав товариша.

   - Ходiмо!

   I хлопцi бiгцем подалися вiд кiно по курнiй вулицi.

   III

   В дитбудинку на краю мiста дiти вже полягали спати. Тiснота  та  духота

повигонили дiтей з  похмурого  помешкання,  повкладались  на  верандi,  на

морiжку в дворi.

   - Костю! Костю!

   Хтось будив Костя, стягуючи одiяло:

   - Вставай, он до тебе прийшли.

   - Га? Хто? Що? Та одчепiться од мене! Чого  їм?  -  спросоння  змагався

Кость.

   - Дiло, кажуть, пильне, вставай! Кость незадоволений встав iз постелi:

   - Де вони?

   Показали: в кiнцi двору, в тiнях, стояли двоє якихось силуетiв.  Лiнива

постать Костя, скуйовджена, в однiй бiлизнi, похилиталась туди.  Пiдiйшов,

хмурячись i позiхаючи, протер очi, придивляється:

   - Хто тут такий? - А далi впiзнавши: - А-а-а! Здрастуйте! Чого це ви?

   - Ходiмо далi, щось скажемо, - промовили тi таємничо, як змовцi.

   Через город повели пiд тополю, що над кручею. Кость плутався  ногами  в

городинi, в бур'янах, насилу поспiвав за ними.  Посiдали  над  яром.  Валя

почав розповiдати. Кость слухав, чухаючись, не маючи сили продерти очей.

   - Заждiть... Як же... Гм... Та куди ж ви, власне, думаєте мандрувати? -

Зо сну Кость ще негаразд розумiв, про що мова.

   - Та кажу ж - до Бондаря на Полтавщину. Десь у  глибинi  заспаних  очей

блиснула в Костя iскра.

   - Та це ви справдi чи так тiльки? - одкашлявшись, радiсно промовив вiн.

   - Як "так тiльки"? Справдi! - рiшуче обоє разом промовили товаришi.

   - До Бондарiв?

   - До Бондарiв!

   - На Полтавщину?

   - На Полтавщину!

   - За двiстi верстов? Пiшки?

   - Та хай буде хоч i триста - що нам! Не дiйдемо?..

   - Слухайте: єй-бо, ви дурите!..

   Сон iз Костя як рукою змило.

   - Ото ж бо! Нащо нам тебе дурити!

   Кость зразу загоготiв, зареготав, аж луна пiшла  ярами:  незважаючи  на

свiй поважний вiк, як сидiв, вiн перекинувся головою вниз, покотився в яр,

став там дубала, подригав ногами.

   Обоє товаришi чекали, смiючись, поки Кость переказиться.

   Трохи втихомирений, вiн вилiз на гору.

   Згода!

   Посiдали тiснiше. Радились гаряче, стиха. Постановили  вирушити  завтра

зранку. Питання вирiшали швидко одно за другим. I що брати в дорогу, i  як

казати вдома, i де збиратися, i кудою йти.

   Сидiли недовго. Швидко розiйшлися, щоб приготуватись  в  дорогу.  Кость

вертався в бурсу повною ходою, рiшучий i  бадьорий.  Хто  ще  не  спав  iз

бурсакiв, чули, як Кость гукав услiд своїм гостям:

   - Товаришi! Не забудьте взяти з собою посвiдчення!

   Кость лiг на постiль, та вже спати було годi. Стояла,  як  жива,  перед

очима Настя, причувався її голос. Колись у школi на перервi вiн улучив був

часинку, став iз нею коло  стiни  на  розмову.  Прохав  у  неї  на  спомин

хусточку. "Дивись, який швидкий, - так зараз i  дай!"  -  одказала  Настя.

Потiм озирнулась навкруги, пригнулась ближче й стиха промовила:  "Зароби".

Брязнула намистом i швиденько од його наспiвуючи:

   Що твоє листячко вода знесла...

   IV

   Ще не спала роса на травi, а вже три  тiнi  стрибали  по  шляху  аж  за

Дарницею: по боках двi довшi, а всерединi коротенька, енергiйна,  од  якої

стирчали, як у самоварi, редакторськi ушi. Кость нiс за  плечима  клуночок

iз харчами, у Вiтi вiддувався в кишенi наган ("на той випадок, як нападуть

бандити"). Лiщина нiс пiд рукою здоровенний редакторський портфель.

   Повертались назад, кланялись:

   - Прощай, Київ!

   - Та невже оце ми таки йдемо?! - сам собi не йняв вiри Кость.

   - Менi теж аж не вiриться чогось, - признався Вiтя.

   Як казати правду, то  й  усiм  їм  не  вiрилось.  Коли  ж  розгорнулось

широке-широке степове море, як безмежний килим, що витканий  рiзнобарвними

картами, та коли розiслалися неба голубi далi,  як  писаного,  пiшли,  мов

човнами попливли, по хлiбах кучерявi хвилi - зеленi, та срiбнi, та золотi,

мандрiвникам почало здаватись, що в ту глибiнь їх  силомiць  тягне.  Тягне

так, як ото буває, коли попадеш у прудку течiю: тобi боязко, ти  б  уже  й

вернувся, а течiя несе тебе далi й далi. Було i радiсно, i боязко.

   Iшли  весело,  аж  пiдстрибували.   Спiвали,   гомонiли   безперестану,

незчулися, як i вечорiти стало.

   - Гей, товаришi, час i про ночiвлю подумати - сонце заходить!

   - Успiємо ще!

   А тим часом сонце крадькома наниз - тиць, як у скриню, та й сховалось.

   Стало хмуро. Подув, де не взявся, вiтрець холодком, отьмарилась  золота

пшениця, сумно так зашумiла-зашумiла. Раптом чогось стало страшно.

   - Хлопцi, що ми собi думаєм? Нiч заходить!..

   Швиденько  звернули  до  села  по   вузенькiй   дорозi,   що   споришем

позаростала.

   Темнiє все швидше й швидше. Вгорi блиснули зорi, мов  сердитi  чиїсь  у

темрявi очi: "А що це за люди? Звiдки? Чого?" Жито зразу виросло, як лiс.

   Iдуть мовчки, аж спотикаються, серце б'ється дедалi дужче.

   Аж ось земля стала пухкенька, пiд ногами хрустить м'яке бадилля.

   Кость спинився, злякано:

   - Хлопцi, та це ж ми по грядках чешемо! Як хто побачить - по шиї надає!

Всi спинились.

   - Ще подумають, що злодiї або бандити.

   - Заждiть, хлопцi, - надумав Валя, - давайте йти спокiйно,  смiливо,  а

щоб не подумали люди в селi, що ми якiсь бандити, - заспiваймо.

   Всi зразу погодилися, завели тремтячими од страху голосами:

   Ты кресть-янин, я рабочий...

   Аж ось зразу  зашумiла  недалеко  гудина,  загавкав  собацюга.  За  ним

недалеко другий, далi третiй, четвертий... Зчинився в селi собачий лемент.

Чуб угору полiз у хлопцiв, i що далi було, вже вони не пам'ятають,  -  мов

од села вихором дунуло, i їх, як пiр'я, понесло назад; летiли через  межi,

через воду, через колючки. Опам'ятались десь у полi, коли вже не було чути

собак. Ноги в усiх горiли, нiби вони пробiгли через жарке пожарище.

   Далi пiшли навмання. Щось виринуло перед очима - високе, як башта.

   Зблизька  здавалося  -  стояв  якийсь  велетенський  жук,  розчепiривши

навхрест ноги. Млин. Посiдали пiд млином.

   Вiтя почав сердито бубонiти.

   - Що таке? - спитав Кость.

   - Додому треба йти, от що! - рiшуче промовив перегодя Вiтя.

   - Чого? - похмуро  обiзвався  Кость.  -  Все  одно  доведеться  в  полi

ночувати, а тут принаймнi хоч затишок.

   Сидiли, зiтхали.

   - От тобi й клуня з сiном, i кожуха дасть дядько  вкритись,  i  молочка

зараз iз-пiд корови, - бурчав Вiтя.

   - Та годi тобi, не бубони... Вертаться, так i вернемось. Дiждемось  хоч

свiту! - Валi було чогось страшно.

   Сидiли мовчки. Далi один шапку пiд голову, за ним другi. Поснули...

   - ...Ну, вставайте, хлопцi, та будемо йти додому. Намандрували  вже,  -

будив товаришiв Кость, похмурий i сердитий.

   Вже  припiкало  сонце.  Хлопцi  почали   потягатись   протираючи   очi.

Повилазили з-пiд млина, обтрушуються, Стали на шпилi, глянули: де  тi  всi

подiвалися нiчнi страхiття, - внизу стояло у вербах село, як  викупане,  а

далi теж безкрає море золотих ланiв, i далечiнь, що так i тягне до себе  в

глибину. А сонце тепле, ласкаве, нiби умовляє: "То чого ви злякалися! Край

тут - гляньте, який веселий, люди добрi, тут не загинете!"

   Подивився Кость навкруги, звiв тоскнi очi на товаришiв, почав благати:

   - Ходiмо, хлопцi, далi! Уже ж скiльки пройшли! Це ж  буде  сором  людям

хвалитись.

   На душi в усiх справдi було якось важко, скучно й трохи соромно.

   Вагались недовго:

   - Ходiм! Гайда!

   - Тепер, щоб не було, - не вертаться!

   Кожний нiби переплив уперше Днiпро. Виплив на середину: хочеш не хочеш,

страшно чи нi, а вже треба пливти до того далекого берега.

   V

   Iдуть день, iдуть другий.

   Перед  очима  мрiють  села,   хутори,   перелiски,   ставки,   вiтряки,

розстеляється поле, поле - то срiбне, то зелене, то  золоте,  а  над  усiм

небо чисте, як барвiнок, синє, i далечiнь,  як  дим.  Пили  свiжу  воду  з

колодязя, купували молоко в баби, ночували, де  прийдеться.  В  дядька  на

горищi, в дяка в садку, в школi. Скрiзь цiкаве,  нове.  Хоч  би  й  школа:

мала-малюсiнька, ще не бачили такої зроду. В класi стеля  низенька,  вiкна

маленькi, мутнi, i всього чотири парти. Довгi, нефарбованi, грубо  сокирою

витесанi. Все таке убоге, а теж i собi: i Ленiн, i Шевченко, i  "куточок",

i  "хай  живе".  Учителька  молоденька.  На  всьому  помiтно  -  енергiйно

змагається iз злиднями молодiсть.

   Ночуючи, розпитували шлях далi, запасались харчами. Першi два днi  йшли

весело, спiвали, боролись. Потiм почали  сваритись.  Так,  нi  за  що.  За

дрiбницi. Далi й сваритись перестали, iдуть мовчки.

   А сонце парить, а сонце пече. День у день.

   Ось насилу-насилу ноги тягнуть. Забули, який день у дорозi, - п'ятий чи

шостий. Все поплуталось.

   ...Вечорiє. Тiльки  що  сунуться  по  шляху  довгi-довгi  тiнi,  третя,

коротка, кульгає далеко позаду.

   - Валя, та йди швидше, а то завидна в селi не будемо! - сердито кричить

Вiтя.

   - Я не можу! - стомлений i сердитий долiтає голос редактора. -  У  мене

виразка на нозi.

   - Доведеться i цю нiч ночувати в полi. От морока!

   Недалеко шляху рiденький перелiсок, помiж  деревами  стоїть  у  копицях

сiно. Звернули до гайка; iдуть похмуро, мовчки. Розташувались. Сiно  сухе,

пахуче, а вечiр теплий, земля ще пахтить денним сонцем, цвiрiнчать коники.

Повитрушували з торби, що було,  повечеряли,  напились  iз  криницi  води.

Вмостились пiд копицею.

   Обличчя в усiх помалу стали прояснятися. Простягли натомленi ноги.

   А по синьому небi рядами, як покоси, сунули звiдкiлясь пухкi  зеленястi

хмарки; не хмарки - висушене  лугове  сiно.  В  покосах  горiли  зорi,  як

червонi суницi. Небо - як скошений луг, тiльки що копиць не видно.  Покоси

кудись сунулись, нiби їх вiтром перекидало, i незабаром небо стало чисте -

все зарясiло тими золотими суницями. Одна тiльки запiзнена хмаринка, бiла,

прозора, самотою пливла позаду, як покотиполе. Лiщина  не  зводив  iз  неї

лiнивих очей i перебирав у головi, на що вона похожа: на  морську  медузу?

Нi, на мiтлу? Теж нi. Несподiвано про те ж саме обiзвався Вiтя:

   - Хлопцi, а гляньте на оту хмарку: чисто ж Настина коса,  Бондарiвнина!

- засмiявся вiн. Кость лежав боком - перекинувся. Швидко:

   - Де? Де?

   - I справдi - таки коса!

   - I таки Настина!

   Аж посiдали. Попiдiймали голови.

   - О, гляньте - нiби й обличчя її ховається в косах.

   - Дивiться! I як воно таке робиться!

   - Знаєте що? - вигадував Лiщина. - Це ми десь, певне, вже  близько  вiд

них, то це вона вилетiла нам назустрiч.

   - Кликати вечеряти! Галушок  гарячих  їсти!  Ставало  весело.  Нiби  аж

запахло гарячими галушками.

   А шовкова хвиляста коса  ще  пишнiше  розпускала  в  небi  тi  золотавi

кучерi, що аж сяють на краєчках, ховала в собi зажмурене жартовливе лице i

помалу-помалу  пливла  над  хлопцями,  щоб  гаразд  могли  розгледiти   її

мандрiвники та тлi тихої ночi.

   - Насте, г-о-ов! - гукнув до неба Вiтя.

   - ... асте-о-ов! - одгукнулось у сусiдньому гайку.

   - Чи варила на вечерю галушки?

   - ... алушки... и... и...

   - Єй-бо, менi здається, що ми десь уже близько, - запевняв Кость.

   VI

   Справдi, було вже близько. Ближче навiть, нiж  думали.  Складали  план,

щоб спершу зайти в Лубни, а звiдти вже, розпитавшись, у Липовий Кут.  Коли

ж другого дня зайшли в село й розпиталися, виявилось, що можна було йти  в

Кут навпростець, не заходячи в Лубни. Всього верст за двадцять.  Де  та  й

сила взялася. Аж пританцьовували i про виразки позабували.

   У полi вже почалися жнива. Iдуть мандрованцi та все у  женцiв  питають,

та все питають, чи далеко ще до Кута.

   Їм охоче одповiдають:

   - Верстов дванадцять... Верстов сiм...

   А наостанку:

   - Ось же й вiн! Бачите, з яру липи виглядають: отож вам i Липовий  Кут.

А вам кого там треба?

   Поблизу зацiкавлених стає  бiльше  -  поставали,  дивляться:  що  воно,

мовляв, за люди?

   Аж ось од могили, що гонiв двоє од дороги,  зiрвався  чогось  iз  гурту

женцiв один дядько в  бiлiй  сорочцi.  Кинувши  граблi,  вiн  жене  до  їх

навпростець через стерню що є духу.

   - Чого це вiн?

   А дядько летить, аж спотикається, - махає  рукою,  смiється,  ближче...

ближче...

   - Та це ж Василь! - не своїм голосом, забувши про людей, крикнув Кость.

   - Го-го-го! - луна покотилась за гони.

   То справдi летiв той самий  Василь  Бондар.  Засмажений,  м'язистий,  в

полотнянiй широкiй сорочцi вiн таки скидався тепер на доброго дядька.

   - Валя! Кость! Вiтя! - розставляє вiн широченно руки, мов їх усiх  хоче

обiйняти. Вiтається гаряче, у вiчi зазирає.

   - Та невже це ви? Так нiби це сон. Ну  й  молодцi  -  от  молодцi,  так

молодцi!

   Приглядається до кожного обличчя: змарнiле, засмажене, полуплене,  бiлi

плями на них, як лишаї, губи потрiсканi, ноги у виразках.

   - Єй-бо, аж не вiриться, - протирає очi Валя. - Ану щипни  мене,  Вiтю,

чи це я не сплю?

   Стоять, регочуться. Цiлим табуном звернули iз шляху на стерню.

   Василь розповiдає нашвидку, як їх упiзнали:

   - Побачили першi мати: кажуть: "Це якiсь здалека iдуть люди".  А  Настя

подивилась та й каже менi: "Знаєш, Василю, на кого скидається отой малий?"

А я кажу: "На кого?" - "На Валю, - каже, - на Лiщину: i картуз насупив  на

очi, i плече вгору пiдiймає". Менi так i вдарило в голову: це  ж  вони  до

нас у гостi.

   Прийшли на ниву.

   Стоять двоє коло нев'язаних снопiв: одна старiша,  висока,  струнка,  в

очiпку. Енергiйне обличчя, сiрi очi у чорних  вiночках  -  мати.  Друга  з

такими ж очима, в жовтiй хустцi, опустила соромливо униз вiї,  зашарiлась,

як мак, швиденько перебирає якесь стебло в в руцi - Настя.

   Мати пильно i привiтно дивилась назустрiч хлопцям  i  ще  здаля  хитала

жалiсно головою; такi вони були марнi, обшарпанi та  чорнi.  Очi  та  зуби

тiльки й блищали.

   Поздоровкались.

   - Приймаєте нас,  тьотю,  на  жнива?  Це  ми  прийшли  до  вас  учитись

працювати. Смiється:

   - Та й добре ж. То це ви аж iз самого Києва пiшки?

   - Пiшки.

   - Нiчого, добрi козаки.

   Перегодя.

   - Ну, козаки, сiдайте ж ви пiд копою та спочиньте з дороги, а ми, дiти,

будемо кiнчати, бо сонечко не стоїть.

   Всi троє взялись до роботи. Проте хлопцям  не  сидiлось,  тi  жнуть  та

в'яжуть, аж шумить, а тi помiж ними крутяться. Мiж роботою - гомiн: "А  як

там Сусанна?" - "А що робить Серьога? I досi "ха-лод-ной во-ди" вигукує по

Києву?" Сусiди раз у раз позирають  на  Бондаришину  ниву:  угадують,  хто

такий, чого.

   Мимо вузенькою дорогою рипить, як стара реля, благенький вiзок з  горою

снопiв, поруч широченно ступає дiд. Вiн ще здаля  кидає  погляд  на  нових

людей. Спинив конячку, висякав носа,  пiшов  од  воза  стернею  до  гурту.

Пiдходить.

   Босий, худорлявий,  голова  сива,  борода  сива,  брови  густi,  чорнi,

суворi. Очi, як у молодого; з-пiд густих брiв жеврiє жарт:

   - З Києва? Я так i знав. А чи умiєте робити, хлопцi? Чи косить та  жать

будете? Робили коли в полi, чи, мо, й серпа в руках не держали?

   - Як прийдуть до вас, дiду Маркiяне, найматися, тодi будете  питати,  -

одказала за хлопцiв Бондариха. Дiд зразу пом'якшав.

   - Та я нiчого, я тiльки так....

   I справдi, хлопцi незабаром побачили, що  дiд  жартує:  очi  сяяли  вже

миролюбно й весело. Почав розпитувати:

   - А що там нового в Києвi? Що пишуть у газетах? Як вам Чемберлен?  Лiга

нацiй? - чеше й не спiткнеться. - А чи правда, що вже вигадали машину,  що

погоду вгадує?..

   I далi:

   - Правду каже Тарас Шевченко: "Якби ви  вчились  так,  як  треба..."  -

продекламував до речi вiршi, далi виймає кисет, крекче й моститься вже  на

снопi сiдати:

   - У мене, знаєте... є така... книжечка...

   - Дiду Маркiяне, гляньте - вiз ваш поїхав! Конячка дiдова, постоявши  в

задумi кiлька хвилин, з власної iнiцiативи  справдi  нап'ялась  i  рушила.

Колiя була глибока, труська, i вiз iз снопами почав похитуватися з  одного

боку на другий. От-от перекинеться. Дiд пiдтяг штани й вiтром - до воза.

   - Бач, бач яка! Ну, i хто тебе в шию жене?

   - Що воно за дiд? - спитав Валя.

   - Це такий дiд, що коли б не коняка, вiн би  до  ночi  тут  гомонiв,  -

промовила Бондариха.

   - Це наш студент кутянський, - додав Василь. - "Я, -  каже,  -  всякому

студентовi докажу". Та ви ще узнаєте його добре,  вiн  такий,  ще  не  раз

прийде. Ще, мо, й набридне.

   ...Вечорiло.

   - Ну, дiти, тепер додому!

   VII

   - А ось i наша хата!

   В темрявi  вирiзались  контури  похиленої  хати  з  низенькою  стрiхою.

Увiйшли в двiр. Попростягались на морiжку. В хатi  свiтла  не  свiтили.  З

дверей вийшла Настя з рядном, на порозi стала.

   - Василю, вiзьми  рядно  та  розстели  пiд  грушею  -  вечеряти  будемо

надворi.

   Кость схопивсь вперед Василя - i втому  забув.  Взяв  iз  рук  у  Настi

рядно:

   - Насте, ти не сердишся, що ми прийшли до  вас?  -  тихо  питає.  Настя

виступила за порiг, стала в тiнь, поважно, як гостинна господиня:

   - Нi, я дуже рада. - I далi, подумавши:  -  Знаєш,  менi  сьогоднi  все

здавалося, що хтось прийде. Все чогось поглядаю на шлях, все поглядаю...

   - А ми вчора вночi бачили на небi твою косу, - не  втерпiв  Кость,  щоб

зразу не похвалитись.

   - Як же це? - зацiкавилась, аж у  темрявi  зашарiлась  Настя,  мимохiть

одкинула за плече товсту, як праник, косу.

   - Кость! - гукають з гурту. Кость злякано кидає нашвидку Настi:

   - Хай розкажу  пiсля!  -  Хотiв  бiгти,  знову  на  хвилинку  спинився,

пригнувся, стиха:

   - А потiм ти менi приснилася... Далi повернувся:

   - Iду! - I вистрибом через колодку.

   - Го-го-го!

   Замiсть скатертi - на морiжку рядно, миска, дерев'янi ложки. Крiзь вiти

грушi де-не-де просвiчує тоненький ретязьок мiсяця, кладуться мережанi  на

рядно тiнi од вiття. Сiдають круг миски, шумко, весело.

   - Вiтя, де ти там? Вечеряти!

   Вiтя, що гайнув уже скрiзь по двору, до всього приглядаючись,  виходить

iз-за хати, з садка, стиха:

   - Що то у вас пiд хатою?

   - Де?

   - Та отам у садку: якiсь пiрамiдки чи пам'ятники... Василь зареготав.

   - Та то ж наша пасiка!.. То вулики стоять.

   ...Вечеряють.

   ...Кругом у селi тихо. Тiльки в дворi у вдови Бондарихи гомiнка вечеря:

вигуки, смiх - на все село...

   Гостi у Бондарихи з Києва.

   По вечерi пiшли спать у клуню, на сiно. Мати  казала  -  "в  хатi  буде

краще", - так нi! в клуню. Кость перед сном:

   - Ну, хлопцi, завтра ж у поле!

   - Гляди ж, гляди, Василю, побуди нас завтра! Василь тiльки осмiхнувся.

   - Добре.

   Вiтя захрiп одразу. Не пройшло й  хвилини,  ще  всi  гомонiли,  аж  вiн

схопився, замахав руками.

   - Що таке, Вiтю? Вкусило щось? Вiтя пролупався, протер очi, сплюнув:

   - Приверзлося, що опали бджоли. Смiх.

   То всi смiялись, гомонiли,  а  то  одразу  стало  тихо.  Тiльки  носами

висвистують.

   VIII

   Як завжди, перший прокинувся Кость. Глянув туди, де спав Василь: тiльки

ямка на тому мiсцi в сiнi; визирнув iз клунi. - сонце  ген-ген  пiднялося.

Почав будити:

   - Хлопцi! Вставайте, бо вже всi пiшли в поле. Помалу почали ворушитись,

потягались, позiхали. Здавалось, спали одну мить. Озираються: на воротях -

записка. Пише Василь: "Хлiб, сало, огiрки - в хатi  на  лавi.  Снiдайте  й

обiдайте самi. Мати будити не звелiли. Ключ - у ступi. Одпочивайте".

   - Ну, що ж. Так i буде.

   - Ходiмо тим часом викупаємось добре.

   Пiшли до ставка.

   Iдуть селом, розглядають, а село  старе,  бiдне,  стародавнє.  Похиленi

хатки, лiса трухла, дворики в бур'янах,  а  по  дворах  -  терниця,  сани,

мотовило визирає iз-пiд стрiхи - все дерев'яне, ветхе... Не село  -  музей

старовини. Хлопцям чогось пригадались поганськi часи, що про них читали  в

школi. Бракувало тiльки посеред села якогось iдолища, хоч, правду  кажучи,

днище, що стояло коло однiєї хати на призьбi, дуже  його  нагадувало.  Все

змайстроване абияк i аби з чого, дерев'яне, трухляве. Так, нiби люди  жили

тут не цiлi вiки, а тiльки оселилися вчора, щоб як-небудь пережити тиждень

або два. А ось i кооперативна крамничка, що скидається на курник, замкнена

величезним залiзним замком. Сiльрада хилиться з гори, червона зiрочка  над

дверима, така самiтна, мов її буйним вiтром занесло з Києва.

   - Оце так село! Куди воно годиться? - бубонiв Вiтя. - Немов тупим ножем

усе вистругане. Викупались, розiм'ялись. Вернулись до двору. До  дверей  -

замкнутi.

   - Ага! Де вiн казав ключ?

   Кость виймає записку, читає: "У ступi".

   - А що ж воно за ступа?

   - А морока його знає.

   - I ти, Валю, не знаєш?

   - Нi.

   - От так штука! Що ж його робити?

   Ходять кругом хати, у вiкна зазирають.  Видно:  на  лавi  лежить  хлiб,

стоїть горщик i ще щось рушником  накрите.  Хотiли  одчинить  вiкно  -  на

защiпцi.

   - Давайте шибку виймемо, - радив Вiтя.

   - Е, нi, так у гостях робити не годиться, краще пiдождемо.

   Вернулись знову у клуню. Посiдали хто де, позiхають.  А  пiсля  купання

їсти аж-аж...

   - Невже оце нам цiлий день доведеться бути  не  ївши?  Вже,  мабуть,  i

обiдати час.

   - От так оказiя!

   Сидять, нудяться, ковтають слину.

   На порозi в клунi виринули двоє малюсiньких хлоп'ят, одно трохи бiльше,

другий зовсiм як качан: обоє в сорочках. Очi як гудзики  -  цiкавi-цiкавi.

Держаться за руки, дивляться.

   - А що, хлопцi, скажете?

   Нiчого хлопцi не казали, тiльки боязко вiдступили. Проте зовсiм  тiкати

не мали охоти.

   - Як вас, хлопцi, зовуть?

  Не  мавши  що  робити,  почали  розмову  з   дiтьми.   Дiти   соромливо

перезираються, мовчать. А очей не зводять i на позицiях стоять твердо.

   Вiтя, щось згадавши, раптово схопився з мiсця, до старшенького:

   - А скажи менi, хлопчику, ти знаєш, що таке ступа? Всi заворушились:  -

ага! ану!

   - Ги! - засмiявся хлопчик, лукаво, спiдлоба позирнувши на киян. Оченята

засвiтились: "Ото, мовляв, найшли дурня, що не знає, що таке ступа".

   Товаришi обступили, всi разом почали допитуватись, лагiдно, улесливо:

   - Скажи, дамо копiйку! Та скажи ж!

   Хлопчики одвертались, червонiли i смiялись-смiялись -  брали  за  жарт.

Напослiдок старший осмiлiв i несподiвано товстим голосом,  виразно,  слово

за словом вичитав, звертаючись до Костя:

   - А ти ж ото на чому сидiв - хiба не на ступi? Кость зирк -  пiд  боком

якесь химерне приладдя, що ранiш не звернув уваги.

   - Та це ж, мабуть, вона й є!

   Обдивляються, шарять у нiй.  Вiтя  витяг  якусь  химерну  залiзячку,  з

одного  кiнця  закручена  в  кiльце,  на   другому   телiпається   залiзна

платiвочка.

   - А це, мабуть, i ключ.

   Знову до хлопчика:

   - А правда ж, що це ключ?

   Хлопець засмiявся дужче:

   - А то ж хiба що?

   Вертять той ключ на всi боки, плечима знизують.

   - Що ж iз ним робити?

   Хлопчик, видимо, зрозумiв, що це за люди, осмiлiв  зовсiм,  i  в  нього

розумно засвiтились оченята.

   - Ось ходiмте, я вам покажу.

   Привiв до хати, до дверей. Указує:

   - Стломляйте в оту дiлку. Нi! Нi! Не тим кiнцем!  -  I  обоє  маленьких

зареготали: "Звiдкiля, мовляв, цi чуднi люди!"

   - Дайте, я вам одчиню.

   Взяло ключ, не достане до дiрки. Командує - пiднiмiть. Пiдставили дране

вiдро.  Хлопчина  стеребився  на  нього,  застромив  ключ,  крутить.  Зуби

зцiпило, очi нахмурило, аж почервонiло. Манiсiнька  ручка  цупко  повертає

ключ.

   - Уже!

   Дверi вiдчинились. Що за диво? Оглядають позубцьований засув,  пробують

замикати i одмикати. Смiються.

   - Ну й справа!

   Посiдали на лавi, снiдають. Малi поставали коло печi знову  не  зводять

допитливих серйозних оченят.

   IX

   Гарячi жнива... Людей у полi, як мурашок. Кияни ще не  бачили  стiльки.

Косарi - рядами, простоволосi, сорочки повипускали; ламають  жито-пшеницю,

як стiну, покоси кладуть. Бiлiють скрiзь  сорочки  пригнутих  женцiв;  над

возами понапинатi холодки, прип'ятi пасуться конi; пiд возами - колиски, в

колисках дiти. А над усiм музика: iрже десь лоша, лунко хтось клепає косу,

гуде далi в степу машина, робiтниками густо  оточена.  Метушня,  руханина.

Все це  нагонить  хвилювання.  Вiє  од  ланiв  силою  великою,  могутньою,

бадьорою. Забули хлопцi про свiй Київ. Самi  собi  здавалися  комашками  в

цьому краєвi серед працi й золотого хлiба.

   ...Хлопцi жнуть жито. Так жнуть, так пильнують, хапаються один  наперед

одного, аж пiт їм очi заливає. Повернуться навкруги - самi  собi  вiри  не

доймають: здається, що вчора були в Києвi, тепер... тепер - на тiм  свiтi.

Озираються, все лiчать нав'язанi снопи. Раз по раз Бондарихи питають:

   - А дивiться,  тiтко,  чи  це  вже  на  снiп  буде,  чи  нi?  Бондираха

осмiхається:

   - Та, мо, й буде.

   - Нi, нi! Там хiба пiвснопа, не бiльше! - невблаганно гукає Настя.

   - Ану, женцi-молодцi! Ану, робiтники! - в жарт  пiдганяє  хлопцiв  брат

Бондарихи, Кирило, що живе з ними на спiльнiй нивi.

   Вiн з рудою борiдкою, з веселими сiрими очима та з русими, як у  Настi,

кучерями. Сам жне, а очi смiються. Все погукує:

   - Ге, ге! А хто ж то з вас,  женцi-молодцi,  стiльки  стебла  за  собою

кидає? - Або: - А хто ж то на ту руку перевесло крутить!

   Пiшов пити воду, по  дорозi  взяв  чийсь  снiп,  струснув  -  перевесло

розлiзлося, як гниле, i снiп розсипався:

   - Це так по-київському?

   - Та хоч не завдавайте хлопцям сорому, пороблять трохи -  навчаться!  -

оступається за киян Бондариха. Зв'язала свiй снiп, переходить  на  постать

до хлопцiв.

   - Дивiться, хлопцi, отак i отак треба робити! -  Перев'язує  їм  снопи,

крутить перевесла, учить.

   Дожавши снопа, Кирило сiдає на снопi перекурити, веселими очима позирає

на хлопцiв; моргає сестрi:

   - Ну, которого ж, Оксано, будеш зятем звати? Бондариха випростує спину,

теж поглядає на хлопцiв, пiдтримує жарт:

   - Та я вже й сама не знаю, всi хлопцi бравi, гудити не буду.

   - А одначе? Чи не отого кучерявого? - накивує Кирило оком на Вiтю.

   Вiтя пiдводить голову, крадькома, по-зрадницькому показує на  Костя.  А

Кость мов i не чує, про що розмова: так працює, так пильнує, тiльки ушi та

шия чогось зашарiлися вогнем.

   Кирило смiється.

   - То ж то вiн до роботи так узявся, а я й не догадаюсь.

   - Кость, ось про тебе говорять! - гукає Вiтя. Кость - мов i рiч  не  до

нього.

   - Та буде вже! Отак засоромили козака, - смiється Оксана.

   - Що козак, то козак, а гляньте, чого це Настя загорiлась? - неповинним

голосом звертається до всiх Кирило. Далi до Настi: - Насте, не гори так, а

то жито запалиш!

   Настя сердито вертить головою:

   - Оцi ще! Як почнуть...

   Бондариха:

   - О, цей уже дядько! Нi старого, нi малого - нiкого не  минає,  щоб  не

зачепити.

   - Ну, дiти, не стiймо, сонечко не стоїть.

   ...Сонце палить. Дедалi дужче, аж варить.  Подихне  вiтерець,  набiжить

хмаринка - нiби мати рiдна на головi чуб погладить. Далi нi  хмаринки,  нi

вiтру, сонце нiби нерухоме стало серед неба. Пече, аж  у  головi  туманiє.

Пов'яли хлопцi, поварились, як раки. Вже й  розмови  немає.  Тiльки  часом

коротенько обзивавсь Кирило:

   - А що, хлопцi, та коли б оце той дзонтик?

   Або:

   - Оце б, хлопцi, того квасу чи  мороженого,  що  в  Києвi  продають  на

Євбазi! Еге?

   Бондариха одкашлялась:

   - Може, вже, хлопцi, їсти  похотiли?  Ось  зараз,  дiти,  зараз  будемо

обiдати.

   Та довгий здався хлопцям той "зараз". Спина не  розгинається,  руки  як

дерев'янi - не слухаються. Здавалось: ось-ось сам повалишся  на  снiп.  То

лiчили снопи, а то  забули.  Позирали  на  сонце.  Наостанку  не  витримав

Василь, кинув серп на снiп.

   - Мамо, вже, мабуть, будемо обiдати.

   Бондариха кинулась, мов проснулась:

   - Таки й правда, а я задумалась та й забула. Кидайте, дiти, буде вже.

   - Ху! - витирають пiт, над силу тягнуть ноги, мов їх зараз  повипрягали

з плуга.

   - Потомились, хлопцi? - спiвчуває їм Бондариха. - Це добре гостювання -

тiльки прийшли, а їх зараз у роботу позапрягали.

   Обiдати посiдали пiд копами, в холодку. Василь витяг з-пiд снопiв торбу

i почав розкладати обiд.

   Дечого багато забудуть мандрiвники з тiєї мандрiвки, та, мабуть,  довго

не забудуть того хлiба, вiтром обвiяного, сонцем присмаленого,  що  хрумав

на зубах, як пряник, та того сала в капустяному листку,  що  розтавало  на

сонцi, що мазали ним скоринки, та ще тих прив'ялих у ворочку вишень. Брали

добрi кимси хлiба i незчувалися, де вони дiвалися з рук: танули, як вiск.

   - А що, хлопцi, чи їли ви щось таке добре в Києвi?

   Хлопцi тiльки загули з повними ротами.

   Обiд був веселий, гомiнкий. Кирило сипав, як iз рукава:  про  "бариню",

про "дзонтик", про порошки для  апетиту,  про  москаля,  що  ходив  уперше

косити.

   Регочуть, аж давляться.

   По обiдi хто пiшов по воду, хто лiг пiд копами спочити.

   Лiщина гомонiв безперестану, вираховуючи, чи вийшла б скирта до  хмари,

коли б позводити всi на Українi копи до одного мiсця.

   Бондариха чи спала, чи нi, - встала, пiшла на сумiжну ниву,  де  лежали

вiтром  поплутанi  покоси.  Пiдiймала  колос,  журно  головою  хитала.   А

вернулась, бiдкається: пересохло на кострицю Маринине жито -  висипається.

За чуже жаль. Треба буде допомогти сердешнiй, як своє впораємо.

   Всi повставали i, потягаючись, пiшли до своїх недожатих снопiв.

   Непомiтно надiйшов  вечiр.  Радiсною  пожежею  спалахнув  захiд,  кинув

червону стуму на лани, мов туман. Нiби пiд  чарiвним  лiхтарем  на  екранi

виросли рядами силуети кiп, як зубчастi дзвiницi. Шпурнули вiд себе,  куди

видно, велетенськi тiнi. Шугнуло вгору недожате на могилi  жито,  як  лiс,

живими тiнями  в  рожевiй  iмлi  заметушились  женцi.  Суворими,  дорогими

фарбами мальована убога їхня одiж.

Введіть ваш абонентський код, щоб читати далі :

2 коментарів :