English Українське

Facebook YouTube Суперкниги

Вхід
для передплатників

Ввести код абонемента

Рубрики, Форуми

Тексти шкільної літератури

М.Трублаїні. Глибинний шлях.Частина 3
 

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ОСТАННІ ДНІ Й ГОДИНИ

Два місяці тому було закінчено прокладання Глибинного шляху. Кінцеві станції вже готувались прийняти наскрізні поїзди. Спішно завершувалося шлюзування секторів між підземними станціями. На кількох відсталих дільницях закінчувалося цементування. Робітники-шляховики перевіряли останні рейки.

Широко розгорнулось змагання між Сходом і Заходом на право пустити перший експрес вздовж усього підземного шляху.

На окремих дільницях уже ходили місцеві поїзди, розвиваючи значну швидкість.

На одному з них уперше проїхав академік Саклатвала з Іркутська до станції Найглибшої — так називалась станція, розташована там, де недавно ще була дев’ятсот двадцять п’ята шахта. Там начальникові будівництва рапортували інженер Кротов і професор Довгалюк. Перший показав обладнання своєї дільниці і величні глибинні споруди навколо вокзалів. Другий — молоду траву і ще невеличкі, тропічні дерева, які з’явились у підземеллях.

Черняк і я супроводили Саклатвалу під час цієї поїздки. На цей раз ми вже не були єдиними представниками преси: з нами їхало десятків зо два кореспондентів, що репрезентували найбільші газети Радянського Союзу. Не обійшлось без фото— та кінорепортерів. Останні безперервно палили магній, світили юпітерами і носилися із своїми апаратами та штативами по всіх закутках.

Академік та інженер були дуже зайняті, а тому докладно розповідати про все, що цікавило наших колег, випало Антонові Павловичу й мені. Спочатку це мені імпонувало, бо, виступаючи в ролі першого гіда^[25] на Глибинному шляху, я почував себе одним з найкращих знавців цього тунелю. Та, власне кажучи, я був і будівником і навіть безпосереднім будівником, бо невдовзі після катастрофи захопився вивченням літостатів, домігся звання помічника машиніста-літостатника і два місяці разом з Тарасом Чутем працював під керівництвом Гмирі та Набокіна. Тому розповісти журналістам міг значно більше, ніж Черняк. Але що далі, то більше обов’язки екскурсовода почали втомлювати мене й нарешті набридли. Тоді я зрозумів ділових людей, до яких часто пристають з проханням дати інтерв’ю.

їхав я на дев’ятсот двадцять п’яту шахту дуже охоче, бо з нею було зв’язано багато спогадів. Крім того, сподівався зустріти чимало знайомих і друзів. Тож, коли на пероні підземного вокзалу потрапив в обійми Тараса та Набокіна, дуже схвилювався.

Підземелля цієї станції були колосального розміру. Незважаючи на механізацію і автоматизацію всіх процесів, на ній все ж працювало кілька тисяч чоловік. Крім самого вокзалу і ліфтових споруд, тут були розташовані вагоноремонтні майстерні і великий пайрекс-алюмінійовий завод.

Ми проїздили по всіх підземеллях на електродрезинах, але я майже не впізнавав того, що раніш там бачив. Насамперед вражало яскраве освітлення. В більшості приміщень було видно, як удень. Ідеальна чистота, грандіозність зал, колон, незважаючи на скупість архітектурно-скульптурного оформлення, приваблювали око.

Тут же все було готове для пропуску поїздів. Треба сказати, що чимало з того, що ми спостерігали, було незрозуміло не лише для мене, а й для інженерів, які супроводили нас. Не кажу вже про журналістів. Останні, розпитуючи про кожну деталь, часто діставали незадовільні відповіді, особливо коли мова йшла про герметизацію тунелю та систему однорейкових шляхів, що одночасно могли служити і дворейковими. Офіціально ніхто нічого пояснити їм не міг, а неофіціально часто відповідали:

— Макаренківська система. Спитайте в нього.

Але от що почало мене від якогось часу дивувати. Я помічав, що кілька видатних інженерів, в тому числі і Самборський, змінили своє ставлення до Макаренка. Вони несподівано стали гарячими його прихильниками. То були одиниці, але вони займали керівні пости на будівництві. Звичайно, я неодноразово звертався з запитаннями щодо цього до Черняка, але Антон Павлович лише знизував плечима. Він сам нічого не знав.

Саклатвала залишився цілком задоволений з технічного обладнання станції і приділив чималу увагу роботам ботаніків, або, як він їх назвав, підземних лісників.

Гордістю Аркадія Михайловича був тропічний ліс, який він збирався насадити у велетенській печері, що залишилася після того, як звідти витекло озеро. Ця печера довго непокоїла керівників будівництва. Геологи побоювались, що вона завалиться, а це призведе до сейсмічної катастрофи. Ставилося навіть питання про те, щоб печеру засипати і тим запобігти можливому землетрусові. Але самі ж автори цієї пропозиції розуміли, яка то була б складна робота. Професор Довгалюк запропонував зберегти печеру і насадити в ній підземний ліс. Кілька інженерів склали проект закріплення стелі печери, зацементувавши її та побудувавши спеціальні колони. Після детальних обчислень, зроблених різними експертами, управління будівництва погодилося з професором Довгалюком.

Тепер Аркадій Михайлович зміг показати нам цю печеру, розміром сорок мільйонів кубометрів, всю освітлену електричними сонцями. Висота її подекуди сягала сорока метрів. Міцну базальтову стелю підпирали сотні металічних і кам’яних колон, дно було засипане відповідними грунтами, як того потребували насаджені тут рослини. Поки що печера виглядала як велике поле, вкрите високою зеленою травою з синіми й червоними квітами.

Ми з насолодою дихали свіжим озоновим повітрям з домішкою пахощів троянд і конвалій. Ці пахощі постійно давали рослини, вирощені Аркадієм Михайловичем ще в себе на солярії. Спогадом про солярій був ще один об’єкт на підземному полі. На невеликому майданчику при виході з тунелю ми зустріли чистенького огрядного чоловічка в зеленій формі підземного лісника.

— Це товариш Черепашкін, — відрекомендував його Аркадій Михайлович.

— Той самий? — спитав Черняк.

— Я — Семен Іванович, — втрутився в розмову Черепашкін.

Так, це був колишній комендант будинку, а тепер комендант підземних зелених насаджень. Трохи пізніше професор розповів, як тут з’явився цей дивак. Виявляється, що незабаром після того, як Томазян звільнив цього маніяка з-під арешту, він дістав ще одне звільнення. На його телеграфний запит про долю ввіреного йому будинку Черепашкін дістав повідомлення, що його знято з посади за безглузді вчинки і виїзд до Сибіру.

— Він прийшов до мене, — розповідав професор Довгалюк, — і так плакався на свою долю і так просив йому допомогти, визнаючи свої помилки, що мені кінець кінцем стало шкода дивака.

Черепашкін помітно змінився: був дуже прислужливий перед професором, ні з ким брутально не поводився, тільки залишався таким самим недотепою, як і раніш. Він ішов слідом за нами, прислухався до кожного слова, виконував кожне бажання, хоча його й не просили.

Аркадій Михайлович і Тарас водили нас поміж грядками, де здіймалися невеличкими кущами щойно посаджені дерева. Це був розсадник численних порід дерев, що мали заповнити підземні сади. Різні породи пальм, евкаліпти, лілії вирощувалися тут. Але крім цих субтропічних рослин, Аркадій Михайлович не менше цікавився звичайними дубами, грабом, осикою, березою, яблунями, грушами, вишнями й черешнями.

— Ми їх вирощуватимемо, — розповідав ботанік, — на менших глибинах, де температура помірніша.

— А що ви думаєте про такі речі, як картопля, помідори й інша городина, щоб постачати наші їдальні та буфети? — спитав Саклатвала.

— Думаю і про це, хоча досліди ще не закінчені. Ми пробуємо вирощувати також кавуни та дині. От людей у мене невистачає. Всі захоплюються технікою, а про ботаніку забувають, — скаржився Аркадій Михайлович.

— Ретельніше підбирайте собі помічників, — рекомендуваз Саклатвала. — А ми допоможемо вам коштами та тією самою технікою. Ну, а ви, юначе, — звернувся він до Тараса, — чим хочете бути — техніком чи ботаніком?

Тарас ніяковіючи, що він ще вагається, чому віддати перевагу, але так чи інакше вирішив присвятити своє життя дослідженню і освоєнню підземних глибин.

Академік узяв хлопця під руку і кілька хвилин ходив з ним доріжками плантації, розпитуючи про успіхи в учобі, про наміри на найближче майбутнє.

— Бачиш, Тарасе, — сказав він, — дещо з твоєї ідеї про підземний шлях здійснилось. Інженери перетворили дитячу фантазію в реальність. Але не можна жити самими фантазіями. Треба вчитися здійснювати їх.

— Та моя ж фантазія ще остаточно не здійснена.

— Як же так?

— Я мріяв, що поїзди ходитимуть не паралельно земній поверхні, а навпростець. Тоді вони рухались би швидше за літаки.

— Раджу тобі мріяти про щось інше. А з якою швидкістю ходитимуть наші поїзди, побачимо, — загадково відповів академік, усміхаючись і обнімаючи хлопчину.

Після обходу підземних садів начальник будівництва порадив Аркадію Михайловичу і Тарасові їхати до Москви або до Тихоокеанська, щоб узяти участь у першому рейсі підземного експреса.

— Угадайте, хто завоює першість — Схід чи Захід, — сказав він. — Тоді участь у першому рейсі вам забезпечена.

Ботанік і його секретар довго не могли вирішити, куди їм їхати. Аркадій Михайлович пропонував їхати в Москву.

— Там обов’язково закінчать раніш, — запевняв він, — і відтіля вирушить перший поїзд.

На думку Тараса, перший поїзд мав вийти з Тихоокеанська. Йарешті вирішили, що Аркадій Михайлович поїде в Москву, а ми з Тарасом на схід, до Тихоокеанська.

* * *

Ми прибули до Тихоокеанська того дня, коли передбачалося закінчити будівництво.

Ще зранку на вокзалі підземної залізниці, який виходив тут майже на поверхню, стояв готовий електропоїзд, що складався з двадцяти п’яти металічних вагонів.

Віяв сильний вітер, і на морі лютував шторм. Високі хвилі били об набережну міста, яке лише рік тому було закладено тут і вже розрослося багатоповерховими будинками, численними вулицями та майданчиками. Через вітер літаки того дня не вилітали, пароплави ке заходили в бухту, і місто підтримувало зв’язок із зовнішнім світом лише з допомогою радіо, телеграфу та телефону.

На майданах, на перехрестях вулиць, на високих будинках виднілися величезні дошки з показниками змагання між Заходом і Сходом підземного будівництва.

О дванадцятій годині дня на дошках були такі цифри: Захід — 99,87 %, Схід — 99,86 %. Схід відставав від Заходу. Про показники змагання повідомлялося щогодини. Натовпи цікавих зростали біля дощок. Йшли останні години закінчення робіт у тунелі.

Хто переможе? Хто здобуде право пустити перший поїзд? Це питання хвилювало все населення міста та, мабуть, і населення цілої країни. О першій годині Захід мав 99,91 %, а Схід — 99,89 %.

Наші шанси попасти на перший поїзд явно падали. Ми пильно стежили за показниками і слухали повідомлення, що передавалися по радіо. Гучномовці сповіщали, що на східному секторі затрималося здавання вентиляційних шлюзів, тимчасом як у західному перевірено останню рейку.

Тарас хвилювався, хоча й не втрачав віри в перемогу колективу Східної зони.

О третій годині дня цифри були такі: Захід — 99,96 %, Схід — 99,95 %. Гучномовці сповіщали, що в східному секторі закінчено приймання шлюзів. Схід посилив темпи, але все ж відставав від Заходу.

Ми тішили себе тим, що поїзд, який ітиме зі сходу на захід, все одно спізниться проти поїзда, який ітиме назустріч. Формально поїзд зі сходу витратить більше часу, ніж зустрічний. Мандрівники навколо світу, коли їдуть зі сходу на захід, втрачають одну добу і, навпаки, їдучи з заходу на схід, виграють її. Проте тішити себе цим особливо не доводилось. Протягом кількох годин мало закінчитись змагання на право вирушити в подорож хвилиною раніш, бо лише в цьому полягала різниця. Але вихід того чи іншого поїзда був можливий тільки тоді, коли весь тунель на всьому своєму протязі буде готовий.

О четвертій годині дня на дошках змінили показники. Обидва сектори мали однакові цифри — 99,99 %. Тарас аж тремтів від хвилювання.

— Невже закінчать разом? — запитував він мене.

Ми не рухалися з місця, нетерпляче чекаючи, поки на дошці показників з’явиться цифра 100. Але вона не з’являлася. Роботи в тунелі ще не закінчені.

Власне кажучи, я прекрасно розумів, що всі роботи фактично вже закінчено і справа йде лише про приймання тунелю інспекторською комісією. Відбувається це в Іркутську. Там, у штабі будівництва, приймають з різних дільниць тунелю останні повідомлення технічних інспекторів і дають накази виправляти незначні дрібниці.

Раптом о четвертій годині тринадцять хвилин на дошці показників з’явився напис: Схід — 100 %, Захід — 99,99 %. Схід переміг.

ПОЇЗД ТИХООКЕАНСЬК — МОСКВА

Гучномовці сповістили, що перший пробний експрес виходить з Тихоокеанська о п’ятій годині дня, а з Москви — рівно через хвилину після того. Тарас кинувся до свого вагона так швидко, що я ледве встигав за ним. Навколо лунали випуки “ура” та грім численних оркестрів.

Ми дуже зраділи, коли в своєму купе побачили Набокіна. Приємно було, що його преміювали поїздкою до Москви в першому експресі.

— Ого-го-го, старі друзі знов зібралися, — сказав він, вітаючись.

— А як це ви раніш від нас потрапили у вагон? — поцікавився Тарас.

— Е-е, у мене провідник знайомий…

— І тут протекція! — здивувався я.

— Та ні, я пожартував, — засміявся Набокін. — А що провідник мені знайомий, то це правда, бо я з ним їду з Найглибшої. Цей же поїзд формувався там, і машиніст, освоюючи шлях, вів його до Тихоокеанська.

— Так ви вже своя людина тут? — зауважив я.

— Майже…

Наше купе було чотиримісне. Четвертий пасажир поки що не з’являвся. Ми старались угадати, хто буде четвертий, і, відчинивши двері до коридора, вдивлялися в пасажирів, що заходили до вагона і розшукували свої місця.

Це були переважно учасники будівництва Глибинного шляху, кращі люди різних підприємств та Червоної Армії, для яких подорож першим поїздом через увесь тунель була як відзнака. Серед пасажирів нашого вагона я поки що не бачив нікого із своїх знайомих.

Незабаром всі вже були на своїх місцях, а до нас в купе ніхто не заходив.

— Де ж четвертин пасажир? — цікавився Тарас.

— Це якийсь оригінал, — висловив я припущення. — Він, мабуть, хоче бути першим, хто спізниться на підземний експрес.

— А може, квитка на це місце не видано? — зауважив Набокін.

Я показав йому місцеву газету, в якій повідомлялось, що на квитки в першому поїзді було подано сто сімдесят три тисячі вісімсот дев’яносто дев’ять заявок. Зрозуміло, що жодного вільного місця залишитись не могло.

Тарас відчинив вікно, висунувся і розглядав проводжаючих, що зібрались на пероні. Це було цікаво, і ми охоче приєдналися до нього.

Людей зібралося надзвичайно багато. Десь в голові поїзда’, біля електровоза, відбувався короткий мітинг. Там виступали з промовами і раз за разом чулася музика. По перону метушилась публіка з квітами й пакунками в руках. Одні переказували привіти московським знайомим, другі вручали листи, а треті вмовлялися про майбутні зустрічі. Але всі з явним нетерпінням ждали, коли, нарешті, рушить поїзд. Це було бажання і пасажирів і проводжаючих.

Раптом задзеленчав дзвоник, і вікно, в яке ми визирали, почало повільно зачинятися.

— Попередження, — сказав Набокін.

О четвертій годині п’ятдесят сім хвилин другий різкий дзвоник сповістив, що зачиняються двері вагонів. Над головами у нас щось грюкнуло, і враз засвітилась електрика. Наш супутник, що вже мав досвід поїздки у цьому поїзді, порадив про всяк випадок триматися за полицю.

— А то як рвоне з місця, ще заб’єтесь.

Але побоювання було даремне. Машиніст, мабуть, уже освоїв свою машину.

Рівно о п’ятій годині поїзд рушив надзвичайно тихо. Проте зараз же він почав набирати швидкість.

Я глянув на циферблат швидкоміра, що висів у купе. Стрілка показувала 39. Та ось стрілка пішла вгору: 56, 61, 73, 84… Останньою швидкістю поїзд мчав хвилин з п’ять. Проте машиніст невгавав, він знов почав збільшувати швидкість, і кінець кінцем вона досягла 121 кілометра. Тепер поїзд проходив кілометр за тридцять секунд, тобто швидкість його майже дорівнювала швидкості поганенького літака.

Само по собі це ще не було чимсь надзвичайним. Дослідні поїзди проходили вже й двісті кілометрів на годину, але з такою швидкістю вони їздили лише кілька хвилин. А тут не передбачалось жодної зупинки на протязі восьми тисяч кілометрів.

Пасажири чули тільки легкий шум, дзенькання та якесь потріскування. Іноді трохи гойдало. Це свідчило про деякі непомітні для ока нерівності в окремих місцях підземного шляху.

Тарас озирався навколо себе й щасливо посміхався.

Ми займали невеличке двоповерхове купе. М’які канапи й стіни. Підлога застелена товстим килимом. Навіть стеля була пружна. Все це мало забезпечувати від удару в разі раптової зупинки або прискореного гальмування.

У вагоні зберігалась рівна температура в двадцять градусів. Повітря було чисте, приємне, наче після нічної грози. Так діяла установка штучного клімату. Ні спеки, ні холоду, ні головного болю від важкого повітря ніхто не відчував.

Я знав, що відбувалося чимало дискусій з приводу побудови вагонів для поїздів на Глибинному шляху. Майже всі заперечували Макаренкові, коли він запропонував герметичні вагони з кондиційованим повітрям. Особливо гаряче заперечував проти них свого часу Самборський. Але несподівано він змінив свої погляди і став прихильником цих вагонів, як і взагалі всього того, що пропонував Макаренко.

В Сполучених Штатах Америки вже давно на залізницях ходили вагони із штучним кліматом. Але вагони на Глибинному шляху були зовсім іншої конструкції. їх стіни, підлога і дах мали спеціальну ізоляцію, чого не було в американських вагонах. Кондиційоване повітря не йшло прямо в устаткування для кондиціювання, а зберігалося під великим тиском в спеціальних стальних балонах. Саме тому ці вагони коштували дуже дорого. їх вартість обчислювалась втричі більш від вартості вагонів американського типу. Але Макаренко, обстоюючи свої вагони, доводив, що на випадок обвалу або появи в тунелі отруйних газів пасажири, цілком ізольовані від зовнішнього світу, зможуть прожити більше тижня. Правда, переважна більшість інженерів не погоджувалися з Макаренком і вважали це марнотратством.

Врешті переміг Макаренко, бо його активно підтримував Саклатвала, а останнє слово було за академіком, якому уряд надав широкі повноваження.

В кожному купе були краники, якими пасажири могли регулювати температуру повітря в досить широких межах. Тарас не міг відмовити собі в тому, щоб не побавитися цим краником. За півгодини він встиг нас заморозити, а потім влаштувати баню. Нарешті ми спільними силами відрегулювали температуру.

Тут же в купе знаходилась дошка з циферблатами, які показували швидкість і місцеперебування поїзда, а також різні лампочки, дзвоники, полички для книг, шахів, радіоприймач з навушниками і навіть маленький телевізор. Ми детально оглянули приміщення.

Години через дві після відходу поїзда почувся стук у двері, і до нас зайшла дівчина в білому халаті.

— Може, цікавитесь легкою закускою або якимись напоями? — спитала вона.

— Мені б не легку, — відповів Набокін, — а більш ґрунтовну.

— Тоді прошу до ресторану.

— А як туди пройти? — спитав Тарас.

— Ваш супутник добре знає дорогу, — відповіла дівчина й посміхнулась до Набокіна, якого, очевидно, бачила не вперше.

— А ми й забули, що ви старожил, — сказав я, теж звертаючись до нього.

— Тоді підемо до ресторану? — спитав Набокін.

Ми не заперечували.

Набокін подзвонив по телефону в ресторан і спитав, чи є вільні місця. Нас запросили туди.

— Ходімо, — сказав наш провідник і вивів нас у коридор, а потім у тамбур.

Двері скрізь зачинялися герметично, а на переході з вагона до вагона було спеціальне обладнання.

Через вісім вагонів ми попали в клуб. Тут було ще мало пасажирів: один куток зайняли аматори шахів та доміно, а в другому влаштувалося кілька друзів, коротаючи час приємною розмовою.

За вагоном-клубом ішов вагон-ресторан. Трохи ширший і значно довший, ніж звичайні залізничні вагони-ресторани, він увесь був заллятий електрикою і нагадував оранжерею, — стільки там стояло квітів та пальм. Тарас зауважив, що це, мабуть, вплив ботанічних ідей Аркадія Михайловича. На столах стояли сифони з дарасуном, вази з фруктами, цукерками й тістечками.

Меню складалося з двадцяти восьми страв.

Тільки подали першу страву, як підійшов метрдотель і сказав, що Тараса й мене викликають до радіотелефону. Ми поспішили до будки в кінці вагона. Узявши телефонні трубки, ми змогли разом провадити розмову.

— Ви слухаєте? — почулося запитання.

— Так.

— Зараз будете розмовляти. За мить гукнув знайомий голос:

— Тарасе! Тарасе!

Той голос належав Аркадію Михайловичу.

— Я\ ЯІ — обізвався Тарас. — Ви відкіля говорите?

— З поїзда номер два. Москва — Тихоокеанськ. Олекса Мартинович там? Поздоровляю з перемогою тихоокеанців. Передайте в Москві привіт від мене. Там вас жде Черняк. Він влаштовує з нагоди вашого прибуття збори старих друзів. На жаль, я не зможу на них бути.

— Мені ждати вас у Москві чи повертатися до Тихоокеанська? — спитав Тарас.

— Приїжджай на плантації Верхнього озера. Там ми з тобою попрощаємось, бо ти й так уже запізнюєшся до школи.

— Аркадію Михайловичу! — гукнув я. — Ви вже обідали?

— Учора обідав, а сьогодні збираюсь снідати.

— Пробачте, я забув, що у нас різний час. Ну, а ви передавайте привіт Тихоокеанську, з яким ми щойно розпрощалися.

Розмову довелось закінчити, бо знайшлося чимало охочих поговорити з своїми друзями та знайомими.

Ми добре пообідали, послухали музику, зіграли в клубі в більярд і, повернувшись до свого купе, лягли спати. Я одразу ж заснув. Снилися різні пригоди, безліч квітів, освітлені сонцем підземні вокзали і солярій Аркадія Михайловича на вулиці Червоних ботаніків.

А поїзд мчав, не спиняючись і не зменшуючи швидкості. Не знаю, скільки я спав, але коли прокинувся, то побачив над собою чиїсь ноги, що звисали з полиці. То був четвертий пасажир.

“Відкіля він узявся? — подумав я. — Адже поїзд не спинявся, і він не міг сісти на якійсь станції”.

Зацікавлений новим супутником, я висунувся і глянув угору. Уявіть, як приємно був я здивований, коли побачив там інженера Кротова.

ДОСЛІДИ КРОТОВА

— Як ви тут опинились? — дивуючись, спитав я інженера.

— А так, як бачите, — усміхаючись, відказав він.

— Це ваше місце?

— Звичайно, моє, коли я тут.

— Ні, дозвольте… Від’їжджаючи з Тихоокеанська, ми ждали четвертого пасажира.

— Ну, так. це моє місце. Я його забронював.

— Так чому ж ніхто з нас не бачив вас у Тихоокеанську?

— Бо мене там не було. Лише півгодини тому я сів у ваш поїзд.

— Але ж ми ніде не зупинялися!

— А навіщо зупинятися? Це ж експрес прямого сполучення, він не повинен ніде зупинятися до самої Москви.

Одним словом, інженер пояснив, що провадяться досліди з посадкою і висадкою пасажирів на повному ходу поїзда. Кротов брав участь у цих дослідах. Він розповів, як на станціях спеціальні вагони з пасажирами вирушають паралельно головній колії, набирають швидкості, що дорівнює швидкості поїзда, і, зрівнявшись з поїздом, прикріплюються до заднього вагона. Тоді пасажири з того спеціального вагона переходять у поїзд, а кому треба висідати, йдуть до цього вагона. Вагон відчіплюється, продовжує рухатися самостійно і зупиняється на ближчій станції, щоб потім повернутися назад з поїздом протилежного напрямку.

— Чому ж досі мені ніхто не говорив про ці досліди? — спитав я, відчуваючи досаду, що не потрапив в експрес таким оригінальним способом.

— По-перше, це свідчить про те, що ви погано обізнані із службою руху, а по-друге, що служба руху дуже скромна і ніколи не рекламує своїх задумів.

— Про це навіть ніколи не згадували на засіданнях Ради будівництва.

— Там багато чого не згадували.

— Наприклад, чого ж іще?

— Там майже не обговорювалась організація, скажімо, експлуатації тунелю…

Облишивши суперечки, я попросив Кротова розповісти про досліди, в яких він брав участь, і, витягши блокнот та олівець, постарався коротенько занотувати його оповідання.

Інженер зліз з полиці і сів поруч мене. Тарас і Набокін міцно спали, і ми не будили їх.

Я вже згадував, що, починаючи з першої зустрічі з Кротовим ще за кордоном, у мене залишилося найкраще враження від нього. Це була людина спокійна, розумна, трохи флегматична, але здатна діяти швидко й рішуче. Розмова з ним завжди цікава. Тепер нам приємно було перебирати те, що відбувалось на будівництві Глибинного шляху останні роки. Спільна робота, спільні спомини — що може міцніше зв’язати людей між собою.

— Слухайте, друже, — звернувся я до Кротова. — Ось будівництво цього велетенського підземного шляху закінчено. Ми їдемо з вами у першому поїзді прямого сполучення. Боротьба за Глибинний шлях стала вже історією. Ви пригадуєте конфлікт між Макаренком і майже цілим колективом будівників? Мені й досі незрозуміло, чому вийшов переможцем Макаренко. Зокрема, чому Саклатвала раптом став захисником герметичності тунелю.

Інженер, слухаючи мене, дивився дуже іуважно й серйозно, але здавалося, що за тією серйозністю криється іронія.

— Ви знаєте, — сказав він, — що я завжди був прихильником герметизації тунелю. Насамперед мені, як спеціалістові пневматичних і вентиляційних установок, імпонували колосальні масштаби цього господарства на Глибинному шляху. По-друге, я розумів доцільність тих витрат, проти яких майже всі заперечували. По-третє, познайомившись з Макаренком, спостерігаючи його роботу, я незабаром прийшов до висновку, що це людина, яка’ знає, чого хоче, хоч і не завжди викладає це зрозуміло для інших. Правда, спочатку це не було для мене ясно. Здавалося, що Макаренком керує лише інтуїція. Але коли я впевнився, що це за людина, яка хоч не одразу розкриває свої плани, але сповнена цілеспрямованості, я цілковито став на його бік.

— Чому ж це все було ясно тільки для вас, так би мовити, для рядового інженера, і темним для академіків та професорів? Пам’ятаєте, як вони виступали в Іркутську на засіданні Ради будівництва? Нарешті, чому Самборський раптом змінив свої погляди? Що його переконало?

Власне, підозра щодо причин зміни поглядів Самборського у мене була. Я зв’язував це з тією телеграмою, яку свого часу Макаренко одержав на Найглибшій шахті, та розмовою інженерів, яку спостерігав через вікно. Але ділитися цими спостереженнями з Кротовим не хотів.

— Щодо “рядового” інженера, то це, мабуть, свідчить про те, що він не рядовий, — сміючись, відповів Кротов. — Даруйте за таку самовпевненість. А щодо Самборського, то це означає, що він врешті зрозумів помилковість свого погляду і, як людина чесна, принципова, тепер робить все, щоб згладити ту шкоду, якої наробив своїми попередніми виступами.

Кротов явно не хотів бути одвертим і дипломатично викручувався. Не міг я повірити, що він нічого не знає про ту розмову Макаренка із Самборським, бо Кротов був з обома інженерами в прекрасних взаєминах, і тепер скрізь про нього говорили як про третього найближчого помічника Саклатвали. Тому, відчуваючи образу на небажання поділитися зі мною таємницею, я припинив розмову на цю тему і перейшов на інше, спитавши, чи не чув він чого про Ліду Шелемеху.

Треба сказати, що я не бачив Ліди з того часу, як її відвезли літаком з Найглибшої до Іркутська, де Барабаш хотів скликати консиліум. Знав, що відтіля її перевезли до лікарні під Москвою, де Барабаш перед тим провадив якісь досліди. Операції дівчині не робили, а лікували іншими методами. Спогади про неї викликали в мене гнітючій настрій. Надзвичайно боляче, коли ждеш нещастя і не в силі запобігти йому.

Кротов розповів про те, що він чув про Ліду від Аркадія Михайловича. Старий ботанік регулярно листувався з Барабашем та з самою Лідою і, звичайно, був обізнаний із становищем хворої докладніше, ніж будь-хто з наших знайомих на Глибинному шляху.

— Становище Лідії Дмитрівни не краще, — розповідав Кротов. — Її лікують за допомогою рентгену, застосовують радій і мезаторій, хоча Барабаш великої надії на це лікування не покладає. Дехто з лікарів пропонував хірургічне втручання, але він його категорично відхилив. Хвора досі думає, що в неї діабет, і настоює, щоб її перевезли на Кавказ. Проте зараз перевозити її ніяк не можна, їй потрібний абсолютний спокій. Правда, Аркадій Михайлович говорить, що з останніх листів, які він одержав бід неї, видно, ніби в неї закрадається підозра, що це не діабет, а щось інше. На щастя, вона далека від думки, що її хвороба така страшна. Барабаш все ж не втрачає надії. Різні медичні світила вже кілька разів вказували, коли настане кінець, але досі йому вдавалося цей момент відтягти. Власне, чия це заслуга, чи лікарів, чи організму хворої, важко сказати. Барабаш продовжує щось експериментувати, шукаючи препаратів, які зруйнували б ракову пухлину і не порушили здорову тканину тіла. Такі експерименти, як відомо, провадяться десятки років різними дослідниками, але поки що нічого втішного ми не маємо. Лідія Дмитрівна дуже схудла, ослабла і буває днями лежить напівнепритомна. Посилились болі. Аркадій Михайлович дуже турбується. Він навіть хотів їхати до неї. Я ледве умовив його залишитися. Там же він нічого не допоможе, а тут поринає в свою роботу й тоді не згадує про бідолашну дівчину. її часто відвідує брат. Здається, він уже знає про справжню хворобу. Батькам же досі про неї нічого не говорили.

Я вислухав Кротова, не перебиваючи. Потім зітхнув і більше ні про що не питав.

— А наші супутники міцненько-таки сплять, — зауважив інженер, поглядаючи на Тараса та Набокіна. — Ви, шукачі пригод, зібралися тут, я бачу, старою компанією.

Він згадав, видно, про наше спільне перебування в Північній штольні під час катастрофи. Ми заговорили про ту катастрофу, і я, згадавши про Догадова, спитав:

— Мене цікавить ще таке питання: ви пам’ятаєте, що, крім вас, на цілому будівництві Ярослав Васильович мав лише одного прибічника? То був Догадов.

— Пам’ятаю.

— Догадов був дуже гарячим прихильником герметизації тунелю. Чим ви це пояснюєте?

— Не розумію вас…

— Він не раз старався переконати мене, що Макаренко — геній.

Я переказав Кротову кілька моїх розмов з Догадовим, коли той висловлював симпатії головному інспекторові тунельних споруд, і про те, як шпигун обґрунтовував свій захист Макаренка.

— Пізніше, коли я міркував про ці справи, отака його позиція найбільш збивала мене з толку.

— Ясно, що зіб’є, коли такий суб’єкт почне підтримувати чесну людину, — замислено відповів Кротов.

— Але чому ж він його підтримував?

— Мабуть, це було для нього корисно. Певне, відповідало інтересам тих, кому він служив… А могло це бути лише тому, що вони помилялися в Макаренкові і вважали, що його ідеї пошкодять будівництву. Не розуміючи справи, вони радили Догадову всюди проповідувати герметизацію тунелю. Вони були, мабуть, переконані, що герметизація призведе до краху будівництва.

— Отже, ви вважаєте, що Догадов і його хазяї прорахувались?..

— Безперечно.

— А скажіть, — спитав я, помовчавши, — як ви втрутились у справу з арештом Догадова? Невже ви мали якісь підозри вже тоді, як він організовував рятівні роботи в штольні?

— Навпаки, тоді він мені подобався. Але хто ж знав, що то був один з засобів маскування?.. Дуже він мені не подобався тоді, коли займався так званими палеонтологічними розвідками. Я навіть подумував про те, щоб заборонити йому спуск до шахти. А під час поводі я почав думати про нього значно краще. Чорти ж його знали, що то не палеонтолог, а шпигун… Коли ранком того дня Томазян запропонував мені допомогти в арештуванні палеонтолога, я аж рота роззявив. Спершу був категорично відмовився. Слідчий змушений був докладно пояснити мені всю справу. І він таки переконав мене, що шукач стародавніх кісток мусить бути арештований. Крім того, попередив, що слід чекати на жорстокий опір… Так воно й було, як ви пам’ятаєте.

— Здається, він таки здорово стукнув вас ліктем, — почувся голос з верхньої полиці.

Тарас прокинувся і, прислухаючись до нашої розмови, не втерпів, щоб не втрутитися.

— А-а, юначе, ви вже прокинулись? — привітав його Кротов.

— Ще не певен в цьому, бо ваша присутність примушує думати, що мені сниться сон. Відкіля ви тут взялися?

З цими словами хлопчина скочив на підлогу і подав руку інженерові.

Майже одночасно прокинувся і Набокін. Кротову довелось знов розповідати, як він потрапив до вагона, а мої товариші кожну хвилину перепитували, домагаючись пояснень значно докладніше, ніж це зробив я.

З нагоди перебування нашого гостя ми замовили в ресторані вечерю, включили радіо, спільно писали телеграми своїм друзям і знайомим.

— Пропоную, — подав думку Тарас, — запровадити на Глибинному шляху спеціальні квитки для зустрічі пасажирів із знайомими, які живуть на шляху. Плата за таксою: хвилина — три карбованці.

— Для цього спеціальні вагони-вітальні потрібні, — сказав Набокін.

Коли наближалися до району Найглибшої і Кротов почав готуватися залишити експрес, ми засумували.

Усі троє проводжали його. Пересадка мала відбутися приблизно за сто кілометрів від станції. Кротова повідомили радіотелефоном, щоб він збирався.

Хвилин за двадцять до пересадки ми перейшли в задній вагон. Його останнє купе займала спеціальна бригада залізничників-електриків, що обслуговувала експрес і брала участь у дослідах з причеплюванням і відчеплюванням вагонів на ходу.

На роз’їзді з вікон відсунулися заслінки, і ми побачили, що поряд з нашим поїздом мчить вагон по паралельній колії. Він то трохи переганяв, то відставав. Мабуть, машиніст у тому вагоні вирівнював хід. Нарешті швидкість стала майже однакова. Тоді міцні металеві лапи піднялися від дверей електровагона і вперлися у двері нашого вагона. Потім услід за тими лапами простяглися сітки, а з тамбура висунулася дошка, що з’єднувалася з тамбуром нашого вагона.

— Готово. Можна переходити, — сказав Кротов. — Ну, я вас не запрошую туди, бо все це мусить робитися швидко. Сподіваюсь, незабаром побачимося. А вас, Олексо Мартиновичу, прошу спеціально приїхати до мене на Найглибшу. Мабуть, тут незабаром відбуватимуться дуже цікаві події, і ви зможете дістати вичерпну відповідь на запитання, які сьогодні ставили мені.

Розмовляти нам було вже ніколи. Лише потиснули руки, і Кротов ступив у сусідній вагон, його супроводили кілька залізничників. Дошка, що з’єднувала тамбури, всунулася назад у тамбур електровагона, потім невидима рука потягла сітку, і, нарешті, металеві лапи відпустили дверцята нашого вагона й повернулися на своє місце. Ще дві-три хвилини ми бачили крізь вікно Кротова в електровагоні, але ось вагон почав відставати, і перед нами замигтіла темна стіна тунелю. Легка металева заслінка насунулась на вікно, і ми опинились в обстановці своєї герметично закупореної коробки.

— Чи не можна нас тут законсервувати на тисячу років, — поцікавився Набокін, — а потім випустити і показувати як допотопних тварин?

Треба було повертатися на свої місця. Отже, ми знову лише втрьох у купе. До Москви залишалося їхати ще чимало годин. Можна було добре виспатись. Я звернув увагу, що, наближаючись до Байкалу, поїзд пішов швидко. Тепер швидкість досягла ста п’ятдесяти трьох кілометрів. Чи не мала тут значення підземна Ангара, яка на цій дільниці шляху могла найбільше віддавати своєї енергії в проводи Глибинного шляху?

Мені ніхто не міг відповісти на це запитання.

ЗУСТРІЧ ДРУЗІВ

Антон Павлович Черняк займав дві величезні кімнати в новому будинку на вулиці Зовойовників глибин. Того дня в більшій з цих кімнат він приймав своїх близьких друзів. То були переважно люди, зв’язані з проектуванням та будівництвом тунелю Москва — Далекий Схід. Антон Павлович скористався з перебування в цей день у Москві кількох людей, які давно знали один одного, але дуже рідко за останній час бачилися.

О восьмій годині вечора гості почали збиратися. Я приїхав одним з перших. Разом зі мною з’явився Тарас Чуть, а за нами Самборський, Макуха та ще кілька чоловік. Хазяїн вітав гостей з успіхами і просив сідати кому де подобається. Всі ділилися враженнями від Москви, в якій давно не бували, згадували роботу в тунелі, різні пригоди, давно розв’язані суперечки. Багато жартували, сміялися.

Усім стало ще веселіше, коли з’явився полковник Шелемеха. Мій друг, як видно, дуже швидко просувався по службі. Адже всього три роки тому він був тільки майором.

— Ох, друзі, ледве вирвався, — сказав полковник, здоровкаючись з кожним, а мене й Тараса обіймаючи. — В моєму розпорядженні дві години. Протягом цього часу я, так би мовити, ваша власність.

— Станіславе, — звернувся я до нього, — я страшенно скучив за тобою. І взагалі маю мільйон запитань до тебе.

— Ну, звичайно, як завжди. Хіба журналіст може не запитувати? — засміявся він.

Справді, я надзвичайно радів цій зустрічі і при першій можливості, відвівши льотчика в куток, почав розпитувати його про здоров’я Ліди. Крім того, що я вже знав від Кротова, я не почув нічого нового. Хіба що після розмови з ним мені стало зовсім ясно, що становище важче, ніж це уявляв Кротов. Кінця ждали буквально найближчими днями.

Станіславові, що дуже любив сестру, було дуже важко розповідати про це. Я відчув докори сумління, що розпочав з ним таку смутну розмову.

І я був дуже вдячний Чернякові за те, що він якраз почав запрошувати своїх гостей до столу.

— Прошу, прошу, — звертався до кожного з нас Антон Павлович.

Незабаром усі розмістились навколо великого стола.

— Мій друже, — сказав Макуха Тарасові, наливаючи йому в бокал води, — ніколи не вживай алкоголю.

Це викликало гучний сміх, бо всі знали, що наш географ рідко коли відмовляється від того, що зветься вином або настойкою.

— Серед нас декого невистачає, — сказав Самборський, оглядаючи присутніх, — і я пропоную підняти бокал за…

— За Ярослава Васильовича! За Аркадія Михайловича! — загукали всі, враз догадавшись, кого має на увазі Самборський.

В цей час у двері хтось постукав.

— Прошу! — запросив хазяїн.

Всі обернулись. На порозі показався слідчий Томазян.

— Пробачте, що затримався, — сказав він. — Затримала справа, яка, мабуть, і вас усіх цікавить.

— Сідайте швидше до столу, — перебив його Черняк. — А про справу розповісти встигнете.

Слідчий умостився в тісному колі, попросив склянку води і, спокійно позираючи на зацікавлені обличчя друзів, сказав:

— Я закінчив слідство про Догадова. Справу про нього вже передано до суду.

Редактор “Зорі” підвівся з місця. Його не могла не цікавити справа колишнього співробітника журналу.

— Хто він? — спитав Самборський, потім, усміхаючись, глянув на Макуху і додав: — Досвідчений палеонтолог?

— Так, — відповів Томазян, — тільки він, я колись це вже казав, спеціаліст не по вивченню кладовищ допотопних тварин, а по створенню кладовищ сучасних радянських людей. Він — агент капіталістичної держави. Навіть не однієї, а двох. Нарешті таки признався, хоч я й думаю, що дечого він все ж таки не сказав. Признавався лише тоді, коли заперечувати проти наших доказів було абсолютно неможливо.

— Покаявся? — спитав Черняк.

— Ні. Про каяття не може бути й мови… Він прибув з-за кордону спеціально для підривної роботи. Якщо вірити йому, то спільникіів та помічників він не мав, коли, звичайно, не вважати на тих, хто підтримував його зв’язок з закордоном… Я думаю, товариші, що декому з вас неприємно згадувати, як цей Догадов водив вас за ніс, а ви йому вірили в усьому. Тепер уже не варт хвилюватися. Та не слід про це забувати, дорогі мої Антоне Павловичу та Олексо Мартиновичу… Між іншим, серед вас я бачу й таких, кого він мало не позбавив життя.

— Це я? — скрикнув Тарас.

— Правильно, — кивнув слідчий. — Він викинув тебе, мій друже, з поїзда і в цьому чомусь довго не хотів признатися. Але нам вдалося зібрати незаперечні докази. Ми навіть довідалися, що за цей вчинок він дістав догану від свого начальства, бо цей вчинок міг викрити його. Так само визнав він себе винним і в нападі на Черепашкіна. Він його приголомшив і вистрибнув разом з ним на парашуті, маючи на увазі випитати в нього потрібні відомості. Виявляється, що він помітив у Черепашкіна записки, які показували, що той близько знає професора Довгалюка. Він випитав усе, що міг, але багато це йому не дало. Далі, правда, його покази трохи розбігаються із свідченнями самого Черепашкіна. Він не заперечує, що переодяг коменданта у свій одяг, обмінив документи і хотів його вбити, але перш ніж надумав виконати свій задум, Черепашкін нібито втік… Диверсант досить легко влаштувався палеонтологом, йому пощастило попасти на одну з найвідповідальніших дільниць тунелю, і, скориставшись палеонтологічною знахідкою, вчинити вибух, і пустити з верхнього озера воду в шахту. На цьому його діяльність була припинена.

— Задля чиєї користі все це було зроблено? — поцікавився Макуха.

— Цього вимагали від нього розвідки деяких реакційних держав. Уряди цих держав готуються до війни з нами і розуміють, яке стратегічне значення має тунель.

— А може, й не розуміють, — стиха промовив Самборський.

— А як він одразу пронюхав про тунель і про нашу зустріч на солярії у Аркадія Михайловича? — спитав Макуха.

— Влаштувавшись у редакції “Зорі” технічним консультантом, він мав намір добувати відомості про літаки, зокрема про літак товариша Шелемехи. Підслухав розмову нашого шановного господаря з професором Довгалюком, довідався про ваші вечори-фантазії, а потім, виявляється, фізик Гопп, бувши в редакції, розповів про ідею підземного шляху. Шпигун схоплював усе одразу і дуже добре орієнтувався. Він там у себе пройшов добру школу.

— І тепер… — протяг Самборський.

Томазян кивнув головою, показуючи, що він його розуміє.

— Його судитиме військовий трибунал як шпигуна й диверсанта. Посилаючись на те, що він чужоземець, — бо признався, що його справжнє ім’я та прізвище Томас Гелл і що він підданий аж двох держав, — шпигун вимагає іноземного оборонця. Йому, звичайно, відмовлять, бо, за нашими законами, оборонцем на суді може бути лише радянський підданий.

Деякий час у кімнаті панувало мовчання. Потім Антон Павлович зітхнув і хвилюючись промовив:

— Я почуваю себе гідним кари, що не зумів розкусити цього суб’єкта.

— Заспокойтесь, — сказав Томазян. — Негідники обдурювали багато чесних людей, і тому завжди мусимо дбати про пильність. Але, — продовжував слідчий, — перших значно менше, ніж других, і пильність не повинна перетворюватися на підозрілість. Треба цінувати довір’я людний, треба вірити в людину. “Людина — це звучить гордо”, сказав великий письменник. Ми віримо цьому і тому творимо видатні справи. Ось тут, у вашому колі, у колі переможців підземних глибин, я почуваю себе чудово, бо ви стверджуєте право людини на гордість.

Томазян проголосив тост за гордість, і його радо підтримали всі присутні.

Після того за столом підвівся Самборський. Впадала в вічі його схвильованість.

— Товариші, — урочисто звернувся він до нас, — я хочу відкрити вам одну таємницю. Власне, зараз, може, ще й не слід про неї говорити, але через кілька годин в нічному випуску останніх вістей радіо розповість про те, що ми можемо назвати таємницею інженера Макаренка. Тому, за згодою нашого гостинного господаря, я беру на себе сміливість розповісти вам цю таємницю на пару годин раніш, ніж її буде оголошено.

Ми сиділи дуже тихо, коли Томазян розповідав про Томаса Гелла, але та увага, з якою слухали слідчого, не йшла в жодне порівняння з тим, що робилося, коли Самборський заговорив про таємницю інженера Макаренка.

— Товариші, Ярослав Васильович Макаренко, мій кращий друг, — продовжував Самборський, — на жаль, не міг бути зараз з нами. Кілька годин тому він звітував на засіданні уряду про остаточне випробування Глибинного шляху. Ви знаєте, що протягом довгого часу майже всі вважали, що принципи будівництва тунелю, яких додержувався Макаренко, абсурдні. Я сам, на превеликий мій жаль, виступав проти нього. Його система будівництва здавалась винятково дорогою. Але Ярослав і академік Саклатвала знали, що роблять. Зназ це і уряд. Знав і підтримував їх. І от наслідки: кількаразове випробування центральних дільниць тунелю показало, що поїзди там можуть рухатися із швидкістю до тисячі трьохсот кілометрів на годину.

Самборський замовк, а потім, наче бажаючи підкреслити свої слова, повторив:

— Тисяча триста кілометрів на годину!

— Не може бути! — вихопилося у Тараса.

— Правда, мій друже. І хіба це не те, про що ти колись мріяв?

— Як же цього добилися? — спитав я.

— На це питання ви, очевидно, дістанете відповідь через деякий час. Я поки що лише сповіщаю вас про надзвичайну подію. Ця швидкість значно перевищує швидкість пасажирського літака. А безпечність підземного руху, його регулярність, що не залежить від стану погоди, змін температури тощо, залишає далеко позаду транспортну авіацію. Остання має лише одну перевагу: для неї не треба будувати шляхів.

— І про такі можливості досі ніхто не знав? — скрикнув Макуха.

— Так. В інтересах держави цього не треба було оголошувати до закінчення будівництва. Я сам довідався про це лише під час ліквідації катастрофи на Найглибшій.

Трудно змалювати враження, яке справило на нас повідомлення Самборського. Тільки Черняк та Шелемеха лишились спокійні: як трохи згодом виявилось, вони про це знали і раніш.

Здається, я був найбільше схвильований. Ось таємниця, викриття якої пояснює мені так багато незрозумілого протягом усіх років будівництва Глибинного шляху в поведінці Ярослава Макаренка, автора ідеї надшвидкого руху!

Але як він цього домігся? При чому тут герметизація? Це залишилося для мене таємницею і ще більше розпалювало цікавість.

В сусідній кімнаті задзвонив телефон, і Черняк вийшов з-за столу. Гості залишилися самі, продовжуючи жваву розмову.

Мене, як на те, опанувала мовчазність і задумливість. Встаючи з місця, я підійшов до відчиненого вікна. Згадувалися хвилювання, пов’язані з будівництвом.

До мене підійшов Тарас. Він розчулився і почав розповідати про свої мрії.

Хлопець твердо вирішив стати інженером-тунелебудівником. “Буду кротом”, — говорив він мені, намічуючи майбутню професію. Він мріяв про тунелі, що зв’яжуть мис Дежньова з Гібралтаром, Гібралтар з мисом Доброї Надії, а мис принца Уельського з мисом Горн. Він мріяв перетворити Антарктику і приарктичні простори па вулики, де ячейками будуть підземні тропічні сади, прокопатися до центра землі, розшукати всі геологічні багатства нашої планети, зібрати заховані у глибинах всі пам’ятки старовини.

Ми дивилися на зоряне небо. У Москві зорі були ледве видні, бо електрика, що заливала місто, освітлювала небо, і від того світла блідли далекі сонця.

— Чи є й там такі завойовники глибин? — спитав Тарас.

Раптом електричні ліхтарі почали гаснути, і зорі над столицею засяяли яскравіше.

В будинку теж погасло світло. Почулися поспішні кроки. З другої кімнати ввійшов Антон Павлович.

— Війна!.. — схвильовано скрикнув він. — По радіо передають урядове повідомлення. Годину тому стався одночасний напад на наші східні й західні кордони. Проти нас виступив блок реакційних держав. Над прикордонними містами відбуваються повітряні бої. На кордонах уже гримить артилерійська канонада… Передбачається, що ворог має намір напасти з повітря на Москву…

БІЙ У ПОВІТРІ

Не пам’ятаю, як я опинився в автомобілі полковника Шелемехи, але знаю, що ми залишили Москву через півгодини після того, як було повідомлено про початок війни.

Здається, я одразу попросив Станіслава, щоб вій узяв мене як кореспондента. Шелемеха поморщився, але все ж погодився. Черняк обіцяв негайно оформити моє відкомандирування до армії. Ще невідомо було, чи відразу частина Станіслава візьме участь в повітряних боях/ але, зважаючи на те, що він командував з’єднанням винищувачів, я був певен, що незабаром стану свідком повітряної війни.

Ми їхали дуже швидко. Частина була розташована більше ніж за сто кілометрів від Москви. Станіслав сподівався промчати цю відстань максимум за півтори години. Йому було неприємно, що війна застала його не на аеродромі, і він частенько чортихався.

Треба сказати, що і цього разу війна почалась несподівано. Хоча взаємини з державами, де до влади прийшли реакційні партії були дуже загострені, але наші військові спеціалісти не вважали, що воєнні дії можуть розпочатися так швидко. Ворогам вдалося перехитрити нас: вони зуміли таємно підтягти свої армії до наших кордонів.

Та це зовсім не означало, що Радянський Союз не був готовий до війни. За дві-три години після повідомлення майже всі знаходилися на своїх місцях.

До офіцерів, які швидко повернулись до своїх частин, належав і полковник Шелемеха. Промчавши останні кілометри, ми підкотили до величезної брами, біля якої стояв вартовий.

— Приїхали, — сказав Станіслав.

За брамою я сподівався побачити численні ангари, широкий аеродром, асфальтовані стартові доріжки, але, крім маленького ліска, кущів та кількох біленьких будиночків, тут не видно було нічого.

Ангари, склади пального і навіть стартові доріжки були заховані глибоко під землею. Ліс розростався на залізобетонних підземних сховищах. Коли починався виліт літаків, штучні кущі розсувались, і відкривалися широкі підземні виходи, відкіля машини здіймалися в повітря. Посадка робилася на полі за ліском. В певних місцях аеродрому літаки провалювалися під землю і зникали.

— Досвід Глибинного шляху допоміг нам заховатися глибше під землею, — сказав мені полковник в одну з тих хвилин, коли був вільний від виконання своїх службових обов’язків.

А роботи в нього було справді багато. Більше мав хіба лише начальник його штабу.

Тієї ночі, коли ми прибули на аеродром, Шелемеха ночував у штабі і додому поїхав тільки ранком. Поснідавши і перекинувшись кількома словами з Ніною Володимирівною, він повернувся назад.

Винищувачі були готові кожної хвилини піднятися в повітря і летіти, куди накажуть. Але з головного штабу надійшов наказ не втомлювати людей непотрібним вичікуванням.

Плинув час, а ніяких повідомлень з фронту не надходило. Лише через двадцять годин після початку війни Шелемеха дістав наказ підняти свої винищувачі в повітря.

Я намагаюсь відновити в пам’яті події тієї ночі, але нині вони видаються мені наче сон.

Десь о дев’ятій годині вечора, коли згусли сутінки, на аеродромі, здавалося, запанував абсолютний спокій. Нічних польотів не передбачалося.

Раптом до телефону екстрено викликали командира. Я чув лише, як полковник Шелемеха відповідав:

— Слухаю, слухаю.

Одержаний ним наказ ураз наелектризував командира. Через кілька секунд після того, як він поклав трубку, задзеленчали тривожні дзвоники, почали відкриватися підземні ангари, викочувались літаки, при світлі сіреньких ліхтарів бігали механіки та червоноармІйці з аеродромної команди.

З’єднання Шелемехи складалося із ста сорока чотирьох стратосферних літаків, озброєних сорокаміліметровими гарматами. Вони вишикувалися ланками, загін за загоном, ескадрилья поруч ескадрильї. До командного пункту поспішали командири з’єднань та начальники штабів. Розмова з командиром бригади зайняла не більше трьох хвилин.

— Товариші командири, — звернувся до них Шелемеха. — Ворожа авіаескадра прорвала дві лінії повітряних загороджень і летить до Москви. Наше завдання перехопити тих, хто намагається прорвати третю лінію. Слухайте наказ: командирам груп вести свої підрозділи згідно з варіантом першим, сектор В. Висота — одинадцять кілометрів. Усі дальші накази прийматимемо по радіо. Шифр для радіозв’язку — 7-а… У мене все. Є запитання? Нема?.. По машинах!..

Через п’ять хвилин після цього всі винищувачі були вже в повітрі.

Аеродром спорожнів. Все затихло. Тільки на певній віддалі пильно стежили за небом чергові біля прожекторів та зенітних гармат, щоб сполоснути небо могутніми променями електрики і послати сталеві гостинці, коли б там з’явилися ворожі бомбардувальники.

Останнім в повітря піднявся великий командирський літак, в якому мені дозволили зайняти місце. Це була летюча фортеця, озброєна шістьма гарматами, багатьма крупнокаліберними кулеметами. Екіпаж літака складався з дванадцяти чоловік.

Машина ця відзначалась винятковими якостями. На ній Шелемеха робив фігури вищого пілотажу з такою ж вправністю, як і на легкому одномісному винищувачі.

Шелемеха підняв літак і, набравши одинадцять тисяч метрів висоти, передав штурвал першому пілотові, а сам помістився коло штурмана, включивши свій шоломофон у радіоапарат, що стояв тут же. Він тримав зв’язок з своїми літаками.

Одночасно Шелемеха тримав зв’язок з землею. Відтіля через кожні три хвилини сповіщали про рух ворожих літаків. Повідомлення ті були точні. Безліч радіолокаторів на землі відзначали кожну, навіть найменшу зміну курсу ворожих авіачастин і навіть окремих машин, і зараз же про це ставало відомо Шелемесі.

Уже пошарпана повітряна армада противника рвалася до серця країни, до нашої столиці. Вони летіли на різних висотах: одні майже у стратосфері, другі значно нижче, а треті мчали бриючим польотом, скільки те дозволяла нічна темрява.

Мій блокнот і авторучка були напоготові під час того польоту. Я занотував багато цікавих спостережень. На жаль, блокнот загинув, і мені не довелося опублікувати жодного слова з записів. Тепер доводиться переказувати все по пам’яті, але, знов кажу, все, що тоді робилося, збереглося в моїй пам’яті мов невиразний сон.

Мені показали місце за спиною у Шелемехи, між радистом і штурманом. Лише витягши голову, я міг зазирати в переднє віконце, через яке наш командир спостерігав панораму нічного неба. В кабіні відчувалась прохолода: можливо, не працювало електроопалення, а може, літак його зовсім не мав. Я був одягнений в тепле пальто льотчика. Киснева маска вкривала обличчя. В тому разі, коли вона ставала непотрібна, її легко можна було скинути на груди. За плечима був невеликий парашут, яким можна було скористатися після того, як вистрибнеш у люк, влаштований у підлозі літака.

Машина перебувала десь на межі тропосфери^[26] і стратосфери, але могла піднятися ще вище. Незважаючи на розріджене повітря і холод, що досягав сорока градусів нижче нуля, літак мчав з швидкістю понад сімсот кілометрів на годину.

В літаку не всі були зайняті роботою. Тоді як штурман, радист, пілот і командир не мали й секунди вільної, стрільці спокійно дожидали, коли надійде черга працювати їх гарматам та кулеметам.

Для мене час проходив надзвичайно повільно. В закритій кабіні, звідки не було видно землі, я зовсім не відчував шаленої швидкості. Гуділи мотори, похитувався літак, але це нагадувало якийсь нудний млин, а не гордого металевого птаха, що летить удвічі чи навіть втричі швидше, ніж ластівка.

Станіслав Шелемеха в своєму підбитому хутром шкіряному пальті виглядав немов кам’яна брила. Киснева маска, мабуть, заважала полковникові, і час од часу він скидав її, особливо коли нахилявся над картою, де штурман робив різні помітки. Та карта розповідала йому про те, де ми пролітали, куди мчались наші ескадрильї, де сунеться хвиля ворожих літаків. Щодо мене, то я зовсім не розбирався в тих помітках, хоч раз у раз позирав на карту. Я лише догадувався, що ворог летить значно нижче від нас, що він уже розпорошений, що його літаки знаходяться на різних висотах.

В нашому літаку розмовляли мало. Коли хто й говорив, то я швидше догадувався, ніж чув це. Весь екіпаж мав шоломофони, які допомагали кожному тримати зв’язок з командиром. На жаль, я не одержав шоломофона, бо не знав про нього, а Шелемеха, заклопотаний куди важливішими справами, забув розпорядитися, щоб мені дали його.

Незабаром я почав помалу орієнтуватися в цій незвичній для мене обстановці. А коли наблизився вирішальний момент, я вже розумів дещо з того, що діялось у нас і навколо нас у повітрі.

Пригадую, як полковник низько схилився над картою, освітленою маленькою лампочкою. Губи його міцно стулені. Якийсь час він стежив за стрілкою секундоміра. І раптом крикнув у мікрофон, що стояв перед ним:

— Атака!

Очевидно, ця команда була прийнята на кожному літаку його з’єднання. Вона означала, що кожний пілот має включити встановлений на його машині портативний радіолокатор, з його допомогою знайти собі ціль, наблизитися до неї й обрушити на ворога весь свій огонь.

Я старався уявити собі, як пілот бачить на екрані свого радіолокатора ясну, кольористу плямку, що показує йому відстань до машини противника, її висоту, курс, швидкість, як розвертає пілот свій слухняний літак, дає повний газ. Все яснішою, більшою стає плямка на екрані. От вона помалу пересувається все ближче до перехрестя. От її яскравість і місце на екрані свідчать про те, що ворог на найкращій відстані для залпу. Пілот натискує кнопку. З крил літака вириваються снопи полум’я. Темний простір прокреслюється барвистими лініями трас. Сотні куль, десятки гарматних снарядів летять вперед. От вони зустрічаються з темною, невидною масою ворожої машини. Вибух… З ворожої машини вириваються язики вогню. Машина валиться на крило і, вже охоплена полум’ям, падає вниз…

Я побачив задоволену посмішку на обличчі полковника Шелемехи. Видно, те, що чув він у своїх шоломофонах, приносить йому неабияку радість. Згодом я узнав, що йому доповідали про збиті бомбардувальники противника, про випадки паніки серед ворожих пілотів, про дезорганізацію управління повітряною флотилією ворога.

Кілька десятків винищувачів з ворожої армади, які еціліли після прориву двох ліній повітряної загороди, намагались зав’язати бій з винищувачами Шелемехи. Ворогам пощастило збити небагато наших машин. Зате жодного з ворожих винищувачів на полі бою не залишилось, вони або згоріли, підпалені нашими пілотами, або ж ганебно втекли.

Лише окремим бомбардувальникам противника вдалося порватися через третю лінію повітряної оборони, на якій дало бій з’єднання полковника Шелемехи. Та їх було так мало, що четвертої лінії їм уже не подолати.

Літак Шелемехи був у самій гущі повітряного бою. Раптом біля десяти ворожих винищувачів засипали його снарядами й кулями. Кілька наших винищувачів ту ж мить підоспіли на виручку своєму командирові. Два з них упали підбиті, але решта навально обрушились на ворогів, і через кілька секунд знов довкола нас була тиша.

Зазнав шкоди та втрат і наш літак. Дві наші гармати вийшли з ладу. Убито радиста, поранений штурман. Дістав легке поранення і полковник. Але повітряні стрільці ні на секунду не припиняли стріляти. Я бачив дві чи три ворожі машини, які каменем упали на землю від нашого вогню…

І от — що далі, то рідше гримлять гарматні постріли в далечині. Шелемеха викликає гто радіо командирів частин і підрозділів. Та не всі відгукуються на поклик командира… А потім радіостанція з землі сповіщає нас про втечу останніх ворожих бомбардувальників.

Полковник командує всім пілотам повертатися на аеродроми. Серце його відчуває гордість: ворог до столиці не пройшов!

Трудно мені зараз сказати, що відчував тієї хвилини я. Вгорі салютними вогнями блискотіли зорі, а мотори співали переможну пісню. Літаки з славного бою повертались на свій аеродром переможцями.

ПІСЛЯ БОЮ

Ми скинули кисневі маски, й одразу стало легше. Загалом у масці було непогано, але без неї все-таки краще. Я сказав би, що різниця приблизно така, як коли дивишся на світ через зачинене вікно, а потім те вікно розчиниш. Наче й різниці нема, та світ куди приємніший, коли перед очима в тебе нема шибки.

Літак знизився до тисячі метрів над землею.

Хоч ми й поверталися переможцями, та радість наша змішувалась з тугою за тими, хто віддав своє життя за цю перемогу.

Літак торкнувся колесами землі і, пробігши по асфальту посадочного майданчика, зупинився. До нього поспішали техніки, люди з аеродромної команди. Поруч ще шуміли пропелерами інші літаки. До деяких з них під’їжджали санітарні авто. Літаки не поспішаючи посувались до підземних люків і там спускались до ангарів.

Шелемеха, як я вже згадував, був подряпаний уламком снаряда, але він відмовився їхати до госпіталю. Ще в повітрі один з механіків перев’язав йому голову, і полковник сказав, що цього йому цілком досить. Він одразу ж рушив до штабу, викликавши туди командирів усіх своїх підрозділів, а також начальників штабів.

Дорогою він кожному льотчикові, що потрапляв йому на очі, міцно потискував руку й дякував за бойову роботу. Голос його звучав бадьоро, вигляд був веселий. Здавалось, він зовсім забув про забитих та поранених.

Я старався не відставати від нього ні на крок. Він не звертав на мене уваги, але вже двічі потис руку й привітав з бойовими хрестинами.

Викликані командири швидко зібралися до штабу. Поки полковник розмовляв телефоном з штабом протиповітряної оборони столиці, командири стиха обмінювались враженнями від першого бою, розповідали окремі епізоди, розпитували один одного. Начальник штабу з’єднання викликав їх поодинці і, вислухавши коротенький рапорт, щось записував на великому аркуші паперу, що вкривав весь стіл.

Закінчивши телефонну розмову, полковник звернувся до своїх підлеглих і ще раз привітав з перемогою.

— Ми розгромили, ворожі авіачастини, — сказав він, — що намагалися прорватися до Москви. Лише поодинокі літаки продовжували політ, але їх знищили на четвертій лінії оборони. І тільки одиницям пощастило врятуватися втечею. Командування вітає нас і наказує бути готовими до наступних боїв.

Начальник штабу доповів йому про втрати бригади. З бою не повернулось двадцять вісім літаків. Щоправда, невідомо ще було, скільки з них зробили вимушену посадку, а скільки льотчиків врятувались на парашутах. На літаках, що повернулись, було тридцять поранених; більшість — поранені легко й зосталися в строю.

Шелемеха, а з ним і всі командири зняли головні убори й схилили голови. Довго в штабі тривала смутна мовчанка…

Удосвіта ми з Шелемехою прибули до нього на квартиру.

Лише опинившись на порозі будинку, я відчув неймовірну втому, хоч фізично протягом минулої ночі зовсім не працював. Видно, велике нервове напруження, що тепер спадало, давалося взнаки.

Я уважно глянув на Станіслава: як він почуває себе? Досі полковник виглядав дуже бравим і невтомним. Його витривалості можна було тільки дивуватися. Але зараз передо мною стояла людина з скривавленою пов’язкою на голові, з почорнілим обличчям і з дуже стомленими очима. І для нього ця бойова ніч пройшла не легко. Можливо, саме тому, що він стояв на порозі свого будинку, де ніхто з підлеглих його не бачив, льотчик дав волю своїй утомі. Коли ми підіймались сходами, він глибоко зітхнув.

Та вже перед дверима своєї квартири він знов узяв себе в руки. На його губах з’явилась посмішка, а в стомлених очах зажевріли вогники.

Назустріч нам вибігла Ніна Володимирівна.

— Стасю, що з тобою?

Вона перелякано кинулась до Станіслава, побачивши на його голові перев’язку.

— Пусте, — весело посміхаючись, відповів полковник. — Щось дряпнуло… Ми молодці! — він показав на себе й на мене. — Бій виграли. Та який!..

Ніна Володимирівна стояла біла, мов смерть. Багато, видно, пережила вона за цю ніч.

— Їсти хочете? — спитала вона, перемагаючи себе.

— Спати, — відповів я. — Тільки спати.

— Ідіть.

Вона показала мені на сусідню кімнату.

Я пройшов туди і, не роздягаючись, впав на канапу.

САНАТОРІЙ СОСНОВЕ

Радіограма, що її одержав полковник Шелемеха, була коротка:

“Становище Ліди безнадійне. Вимагаю дозволу на експеримент. Барабаш”.

Станіслав показав ту телеграму мені й сказав:

— Ти знаєш, я виїхати не можу. Кожної секунди я чекаю наказу про нашу передислокацію ближче до фронту. Ніна вже зачислена військовим лікарем і вилітає разом зо мною… Ти розумієш, як багато важить для мене життя сестри. Але в офіцера є обов’язки вищі від обов’язків брата і навіть батьків… Ти зміг би поїхати до санаторію Соснове? Там лежить Ліда. Батьки не зможуть прибути до неї раніш як через два-три дні. Тобі ж я дам машину, і ти ще сьогодні встигнеш туди дістатися.

Як не хотілось мені самому бути на фронті, де кипіли бої за нашу Вітчизну, відмовити Станіславові я не міг. Справді ж бо, я був єдиний з людей, близьких родині Станіслава й Ліди, хто міг би негайно поїхати до Соснового.

— Що за експеримент? — спитав я.

— Ну, ти ж, здається, знаєш, що Барабаш останні роки працював над проблемою лікування тієї хвороби, що в Ліди. Він домігся певних успіхів. Та дослідження його ще не закінчені. Перш ніж перейти до лікування людей розробленим ним методом, треба було ще й ще перевірити вплив того методу на тваринах… Нещодавно Барабаш писав мені, що, коли Ліді стане зовсім погано, він попросить у мене дозволу зробити експеримент негайно. На цю пропозицію я тоді нічого йому не відповів… А зараз… Що ж, доведеться зараз згодитися. Я дам йому телеграму… Так ти поїдеш?

— Можеш не питати, — відповів я. — Давай машину. Шофера мені не треба. Через півгодини виїжджаю… А телеграми про свою згоду не посилай. Передай зо мною листа Барабашеві. Я на місці пересвідчуся, чи справді стан Ліди безнадійний. Адже експеримент загрожує їй смертю!

— Смерть наступить і без експерименту. А він дає хоч якусь надію.

Проти цього я не міг заперечити. Не говорити ж Станіславові про те, що хоч і непоганої я думки про Барабаша, та невистачило б у мене духу безоглядно звіритися на нього.

Станіслав телеграфував про свою згоду і попередив Барабаша про мій приїзд, додавши про всяк випадок, що дає мені право скасувати його згоду…

Малолітражна машина, що нею я їхав, могла пробіти чотириста кілометрів без додаткової заправки. Це цілком мене влаштовувало. З початком війни становище з бензином загострилось, — власникам приватних машин його майже не видавали. Шлях до Соснового вів на північний схід від Москви, але Станіслав порадив інший маршрут, на якому шляхи були не такі забиті.

Тих днів по всій країні відчувався гарячковий рух. Раз за разом навіть на шляху, що його порадив мені Станіслав, я зустрічав військові колони. Але всі вони в основному рухалися назустріч мені, — отже, я майже не затримувався.

Соснове лежало серед густих лісів кілометрів за півтораста від столиці. Чим ближче ставало до санаторного містечка, тим менше зустрічалось військових автомобілів. Останні кілометри проходили в такій глушині, де ніщо не нагадувало про війну.

За одним з численних поворотів показалася велика галявина. На ній кілька будинків. Серед них, ближче до лісу, здіймався двоповерховий корпус з верандою, яку прикрашали різьблені дерев’яні колони.

Я спинив машину й рушив до центрального входу.

В приміщенні назустріч мені вийшла санітарка в білому халаті й спитала, кого мені треба.

— Лікаря Барабаша можна бачити?

— Він занятий і зараз нікого не приймає.

Введіть ваш абонентський код, щоб читати далі :

0 коментарів :