ЛІТЕРАТУРНЕ КРАЄЗНАВСТВО
Наталія Турло: «Митець від Бога. Володимир Постолака: літературний портрет»
Прийшла у пісню моя доля, –
Вклонилась, ніби ковила,
В’юнкою стежкою край поля
У світ музичний повела.
Як соловей співав – я плакав,
Його і взимку чувся дзвін,
З ним часто радився-балакав,
Учивсь співати так, як він.
І став квітчати пісню в клечінь,
Вплітать троянд живу красу,
І, взявши ношу цю на плечі,
На радість, люди, вам несу.
Не нарікаю я на долю,
Та й солов’я чому винить…
Хоч безталанний я до болю –
Талант урочо мій дзвенить.
Лети ж над світом, моя пісне,
Буди, хвилюй людські серця!
Біда од пісні навпіл трісне –
І це порадує митця.
28серпня 1935 року в селі Капустине Шполянського району Київської області
(нині Черкаської) у багатодітній селянській родині Постолаки Самійла Самійловича та Шулудько Фросини Іванівни народився син Володя.
Щобbпрогодувати свою велику сім’ю, Самійло Самійлович працював у млині, якого добровільно віддав у колгосп, і за це одержував трудодні. Млин-вітряк дістався йому від прадіда Постолаки Сави. Самійло Самійлович мав іще двадцять десятин землі, пару коней, невеличку молотарку, яка приводилася в дію кіньми. Він був дуже розумною людиною, тому під час загальної колективізації в 1929 році написав заяву голові комнезаму й віддав у колгосп вітряк, землю, тяглову силу та с/г інвентар. Саме ця заява вберегла його від висилки в Сибір. Володю змалечку тягло до музики. Він усе бігав до сусідського дядька, який мав гармошку, послухати і, якщо пощастить, то й самому взяти до рук інструмент. Самійло Самійлович, помітивши потяг хлопця до музики, закупив струнні інструменти для всіх членів сім’ї, а сам грав на гармошці. Маленькому Володі дісталася балалайка. А згодом він грав уже на домбрі. Таким чином утворився сімейний оркестр. Послухати оркестр та чарівний спів Фросини Іванівни приходили люди навіть із сусідніх сіл. Це від своєї любої матусі успадкував Володя безцінний талант.
Була у Володі заповітна мрія – стати композитором. Іще учнем третього класу він уже пробував творити: писав оповідки, віршики, придумував музику та, на жаль, записати її не міг, бо не знав нотної грамоти. Якось сказав матері: «От, мамо, якби ми жили в Шполі або Звенигородці, то я ходив би навчатися ще і у музичну школу… А в нашій школі нот не навчають…» Мати про цю його дитячу мрію розповіла завучу школи, а він це зрозумів по-своєму, мовляв, йому наша школа не подобається. Став Володі відчутно мстити доти, поки той не закінчив навчання. Після закінчення капустинської семирічної школи Володя подав заяву в Київське музичне училище ім. Р. Глієра на теоретико-композиторське відділення. У заяві хлопець зазначив, що має хист творити музичні твори, але не знає музичної грамоти, щоб їх записувати. З училища прийшов лист із відповіддю: «До нашого училища приймаються абітурієнти з 7-річною музичною освітою». Довелося хлопчині вступати до гарбузинського ПТУ на електромеханіка, яке через рік закінчив із відзнакою. До призову в армію хлопець працював на посаді бригадира електромонтажної бригади. Згодом він призвався на службу в радянську армію в Ленінград. Там талановитого юнака помітили й зарахували в штатний військовий духовий оркестр.
Під час служби Володимир опанував баян та баритон. Після повернення додому Володимир Самійлович працював у капустинському сільському будинку культури керівником художньої самодіяльності.
Одночасно навчався в канівському культурно-освітньому училищі, яке закінчив із відзнакою як керівник і диригент оркестру народних інструментів. Потім – навчання в Московському державному університеті мистецтв.
Згодом, працюючи в катеринопільському районному будинку культури методистом з хору, Володимир Самійлович познайомився з красивою жінкою. Ірина Антонівна працювала перукарем. Незважаючи на те що в жінки було двоє дітей від першого шлюбу, вони одружилися.
А коли народилися син Юлій та донечка Лілія, щастю батька не було меж. Він носив діток на руках, навчав говорити й ходити. Та молода дружина закохалася в шахтаря з м. Ватутіне Олександрова Миколу Васильовича й теперішній чоловік виявився зайвим. Жінка вирішила позбутися батька своїх маленьких діток. Одного разу вона приготувала вечерю, підмішавши отруту, і стала чекати чоловіка з роботи. Володимир Самійлович повечеряв, відчувши підозрілий смак і запах. А вранці вже не міг встати. Дуже боліла голова, хотілося пити, виступав холодний рясний піт. Він зрозумів, що його отруїли. Три дні чоловік був між життям і смертю. А коли став поволі одужувати, то Ірина подала в суд і розлучилася з ним. Повернувся Володимир Самійлович до матері в село. Важко переживав розлуку з дітьми та зраду дружини.
У 1983 році Володимир Самійлович працював музичним керівником в селі Антонівка Шполянського району. Там він познайомився з молодою жінкою Лідою, яка виховувала двох доньок від першого шлюбу. Вони почали жити разом. У 1985 році народилася донечка Юля. Володимир Самійлович дуже любив дитину, але доля знову розлучила його з донею. Співжителька вирішила вийти заміж утретє.
Сповідь перед донею
У твоєї мами був я на узбіччі
Та дивився, доню, тобі з болем в вічі.
Не міг перед Богом я тоді грішити,
Не міг тебе, доню, між ос залишити.
Та усе ж збулося мамине бажання,
Бо вчинила справжнє сімейне повстання.
Я тримався гідно і не став прохати
І мої всі речі викинули з хати…
З 1991 року Володимир Самійлович працював художнім керівником при киселівському СБК, очолював вокальний жіночий ансамбль
«Чарівниця» і паралельно учителював у середній загальноосвітній школі.
Згодом переїхав жити в батьківську хату в село Капустине Шполянського району, але продовжував навчати маленьких киселівчан музики й співів. Тоді ж очолив вокальний гурт «Чотири броди», з яким об’їздив усі села Шполянського, Катеринопільського та Звенигородського районів. Часто виступали з концертами в Черкасах і Каневі, були нагороджені численними дипломами та грамотами.
«Чотири броди»
Ой, було, як заспівають
Під баян дівчата,
Ніби душу сповивають
Чи беруть в лещата.
А долинами – відлуння,
Співакам тут воля…
Це: Маруся, Валя, Дуня
Й Коваленко Коля.
Спів був лагідний, медовий,
Як джерельні води.
Це був міні-гурт чудовий,
Звавсь «Чотири броди».
Кілька разів побували з концертами і в селі Ступичне. Директор школи Бабенко Ніна Іларіонівна запропонувала Володимиру Самійловичу працювати учителем музики і співів у ступичненській з/о школі. Він одразу погодився, оскільки йому сподобалися педагогічний колектив та учні. Вчитель добросовісно ставився до роботи, показуючи приклад молодим колегам. У морози, у сніг, у дощ він із Капустиного, а потім зі Скотаревого приїжджав на велосипеді за годину до уроків, відпочивав і бадьорим, життєрадісним ішов до дітей, які з нетерпінням його чекали.
Учні дуже любили вчителя. Він організував гурток «Юні поети», учив дітей співати, складати вірші. Тому й присвятили учні свої поетичні твори улюбленому вчителеві.
Наш учитель
Наш учитель дуже гарний,
Добрий, щирий і не злий,
Не чванливий, не бездарний –
Фахівець він немалий.
У душі – одні щедроти,
Добре серце має він.
Я любить його не проти,
Йому мій низький уклін.
Чула: є у нього доня –
Її Юлею зовуть,
Та лихая, злая доля
Роз’єднала їхню путь.
…Якби я її зустріла,
То зуміла б довести,
Що такого батька, мила,
В цілім світі не знайти.
Царинник Тамара
Учитель
В нашій школі невеличкій
Є учитель енергійний,
Музику він викладає,
І діток пісень навчає.
Пише музику й пісні –
Веселенькі й голосні.
В нього збірочок багато
І про школу, і звіряток,
І про маму, й про калину,
І про рідну Батьківщину.
Щиро вдячні ми йому
За добро і за турботу,
Хай завжди із настроєм
Він іде на роботу.
Бугай Віка
Нові відносини почнем
Ідуть роки, й пройде багато,
Та завжди будем пам’ятать,
Як день знаменний чи як свято,
Як ви учили нас співать.
Сім тисяч метрів вам до школи,
Та і назад такий же шлях…
Та ви не скаржились ніколи,
Що дощ мочив вас у полях.
А ми, було, не завжди, часом
Ще й витівки якісь утнем…
Тож вибачаємось всім класом –
Нові відносини почнем.
Чом посивіли ваші скроні? –
Зазнали горя і біди…
Та золоті у вас долоні
І розум світлий, як завжди.
Тож хай щастить вам завжди, всюди,
Бо час тяжкий… ну що робить?
Нехай шанують вас всі люди,
А ми вас будемо любить!
Уманець Таня
Учениця нашої школи Рябошапка Інна написала вірш, а Володимир Самійлович поклав його на музику.
У ріднім краї вже весна
Вже перші птахи весняні летять,
Курличуть, ніби про щось гомонять,
Про щось важливе хочуть розказати:
Як на чужині тяжко весну ждати.
Приспів:
Курли-курли,
Ми тут жили…
Наш рідний край –
Це справжній рай.
Уже проснулась рідная земля,
Зазеленіли луки і поля.
Пахуча, люба, ніжносолов’їна –
Це наша ненька – рідна Україна.
Приспів.
І я щаслива, що в такім краю
Родилась, вчусь, живу, як у раю…
І мова наша – як дівча вродливе…
Ой, я щаслива! Ой, таки щаслива!
Приспів.
Педагогічний колектив ступичненської загальноосвітньої школи з великою вдячністю згадує цього шанованого вчителя. Мудрий, життєрадісний, з почуттям гумору. Для кожного він знаходив потрібне слово, підтримував. Учителі відповідали йому взаємністю.
Присвячується Володимиру Постолаці
Є у нашім колективі
Вчитель музики і співів.
По дорозі на роботу
Він завжди в задумі,
Бо мелодії складає
Й на папір їх виливає.
Нотки, ніби горобці,
Застрибали по лінійках,
Враз і пісня вже готова,
Треба лиш хвилинка.
А візьме баян до рук –
Слова линуть пісні,
Ніжки просяться в танок,
Не встоїш на місці.
І мелодія летить
Гучно-гучно в небо,
Ось такого вчителя
На уроках треба.
Дай же Боже вам здоров’я,
Довголіття, творчої наснаги,
Щоб з-під вашого пера
Пісні прекрасні вилітали.
Бойко Валентина,
учитель початкових класів
Вийшовши на пенсію, Володимир Самійлович продовжував активно займатися творчістю. Писав він музичні та поетичні твори, прозу, гуморески в складних умовах, бо хворів. Писав і в лікарні, а іноді й у нетопленій хаті.
Погожого вересневого дня 2009 року в ступичненській школі відбулося радісне свято для дітей і вчителів – презентація «Гімну Ступичненської школи», слова і музику до якого написав Постолака Володимир Самійлович. У стінах рідної школи два талановиті митці – Постолака Володимир Самійлович і Рижак Станіслав Семенович – зустрілися з учителями та учнями. Діти із задоволенням вивчили слова пісні і швидко засвоїли мелодію. Наприкінці дня чути було з вікон школи чудову мелодію:
Квітни, молодій!
Все буя навколо –
Серденько, радій!
Школа тоне в квітах –
Рада дітвора!
Солов’я у вітах
Чути нам з двора!
Пр.: Кохана школо, прийми привіт!
Ми тут вчимося багато літ!
Ми щиро вдячні вам, вчителі,
І Ступичненській святій землі.
2. А у нас уроки –
Не до солов’їв!
Ще настануть строки
До річок, гаїв!
А поки що треба
Нам знання тверді,
Щоб сягнути неба,
Й бути впереді!
3. Школа нам насправді
Крилоньки дає,
Учить служить правді,
Сили додає!
Гнеться гілля долу,
Знаєм, що робить:
Ступичненську школу
Нам плекать, любить!
Майже 20 років Володимир Самійлович співпрацював на громадських засадах із фольклорним колективом «Надвечір’я», що в селі Мокра Калигірка Катеринопільського району. Він надавав методичну та практичну допомогу співочому гурту, разом розучували пісні, автором яких був Володимир Самійлович, на обласному огляді художньої самодіяльності отримали дипломом. 28 серпня 2010 року Володимир Самійлович відзначив свій 75-річний ювілей. Вітали його члени співочого гурту „Надвечір’я”. На це свято прибули шановані гості: поет і музикант Олексій Любар, редактор газети „Шполяночка” Віктор Кравченко, учителі й учні ступичненської школи. Учениці цієї школи Тамара Царинник та Анжела Гриб прочитали і вручили ювілярові свої власні вірші та пишні букети.
Останні роки Володимир Постолака мешкав у селі Скотареве Шполянського району. Він дуже хворів, але продовжував писати.
А 28 листопада 2011 року перестало битися серце талановитої Людини. Провести в останню путь вчителя, композитора, поета зібралися жителі села Скотареве, родичі, друзі, знайомі, учителі та учні ступичненської школи. Діти прочитали власні поезії, присвячені пам’яті Володимира Постолаки.
Пам’яті Володимира Постолаки
Замовкли уста, і пісень не чути,
Вже музика стихла і погляд ясний,
Навіки поблід, сном вічним окутий,
Помер наш поет – та в серцях він живий.
Його не забудуть всі ті, кого вчив,
Душа не померла, лиш тіло стомилось.
Не марно життя своє вчитель прожив –
Багато нам спадку про нього лишилось.
Був завжди веселий і, навіть хворівши,
Він їхав до нас, бо чекали його.
І пісню сумну на уроці завівши,
Він плакав душею, та сліз не було.
Ми вдячні за все Вам: за вірші і пісні,
За лагідне слово, за співи і жарти.
Із миром спочиньте у рідній землі,
Ми пам’ять про Вас берегти будем завжди.
Аліна Тертична
Вічно живий
Для нас найкращим вчителем він був,
Повагу від колег й дітей здобув.
Любили учні всі його без тями,
Їх дідусі, бабусі й мами.
Незважаючи на витівки природи,
Чи то у спеку, чи в негоду
У село до нас він приїздив
І дітвору добра учив.
І враз поета-пісняра не стало,
Та музика його в серцях лунала.
Його пісні людей чарують,
А вірші душі нам хвилюють.
Він вічно житиме із нами
Своїми віршами й піснями.
Мирослава Бойко
Похованомитця на скотарівському цвинтарі.
За своє творче життя він поклав на музику твори багатьох українських поетів, написав понад дві тисячі пісень – різних за жанрами, безліч поезій, прозових та гумористичних творів, видав близько двадцяти збірок:
Стежками Кобзаря. Збірка пісень на музику В. Постолаки. – Черкаси, 2002.
Мелодії шкільного дзвінка. – Черкаси, „Інлес” , 2002.
Сміхом – як булавою. – Черкаси, „Відлуння – Плюс”, 2003.
Співай, Україно. – Черкаси , 2003 .
Букет польових квітів. – Черкаси, „Відлуння – Плюс”, 2004.
Сватай мене, Миколаю. – Черкаси, „Відлуння – Плюс”, 2005.
Киселівка моя, Киселівка. – Черкаси, 2006.
Наший цвіт – не переквіт. – Черкаси, 2007.
Казки наших бабусь. – Черкаси, 2008.
Спів двох сердець. – Черкаси, 2008.
Громи та веселки над Скотаревим. – Черкаси, 2008.
Мальви коло хати. – Черкаси, 2008.
Україні моїй! – Черкаси Вертикаль, 2008.
Пісня і доля. – Черкаси, 2009.
Розмова з тишею. – Черкаси, 2011.
Мокрокалигірські наспіви. – Черкаси, 2011.
Володимир Постолака – член Національної всеукраїнської музичної спілки, багаторазовий лауреат престижних фестивалів та музичних конкурсів, дипломант Міжнародного конкурсу «Створімо сучасну українську патріотичну пісню». Його творчу працю відзначено численними дипломами, призами та грошовими преміями, портрет двічі вивішували на районну дошку пошани.
Твори Володимира Постолаки виконують самодіяльні та професійні колективи як у нас, так і в далекому зарубіжжі (зокрема в США та Канаді).
Середня оцінка :
1 коментарів :
написав :
cc20180811