ЛІТЕРАТУРНЕ КРАЄЗНАВСТВО
Вікторія Сибір: «Моє коріння в цій землі: поетеса і публіцист Ірина Лобовик»
Ірина Вікторівна Лобовик народилася 20 червня 1958 р. у славетному Батурині. Предки її були козаками, які ніколи не знали кріпацтва, тож усі в родоводі мали твердий, незалежний характер.
Мати майбутньої письменниці Наталія Федотівна Жукова, талановитий лікар-педіатр, проживає й нині в невеликому будинку в центрі містечка. Батько Віктор Павлович Лобовик усе життя присвятив роботі в сільському господарстві, на жаль, його вже немає серед нас.
Нам пощастило зустрітися з матір’ю письменниці. Самотня жінка поважного віку запрошує до свого будиночка. Очі засяяли теплом і гордістю, коли почула, що цікавимося її дочкою. Показує збірки, які любовно стоять на почесному місці в шафі.
Згадує, що Ірина ще з дитячих літ росла мрійливою, задумливою, була закохана в книги, котрі стали її постійними супутниками.
Часто розпитувала в бабусі про їхній родовід, любила пісні, які співала старенька, цікавилася історією Батурина. Їй подобалося відпочивати, сидячи на березі Сейму й про щось роздумуючи. Часто ходила луками, збирала квіти, купалася з однолітками в річці (могла перепливти її).
З 1965 по 1975 рр. навчалася в Батуринській середній школі, яку закінчила із золотою медаллю. Рано стала писати вірші. Творчий шлях поетеси почався з праці в літературному об’єднанні «Струни серця» при редакції районної газети «Радянське село».
Мати зберегла пожовтілі газетні вирізки ранніх поезій.
Калина
Я калину викопала в лузі
Й біля самих вікон посадила.
Їй звіряю мрії, як подрузі,
А вона квітує біло-біло.
Стукає калина в мою шибку
Гілкою зеленою весною,
Розкидає перші ніжні квітки
Піною білявою, рясною.
Відшумить грайливе тепле літо,
Відгримлять липневі дужі грози.
Осінь у лугах потопче квіти,
Ягоди достиглі приморозить.
Обламають всю калину в лузі
Бабці і малі веселі діти.
А моя – і в січні на морозі
Ясним жаром буде променіти.
У сімнадцять років Ірина вилетіла з родинного гніздечка – стала студенткою Київського інституту легкої промисловості. Та вабило, як і раніше, художнє слово, тому відвідувала літературне об’єднання при редакції газети «Молодь України». Друкувалась у багатьох періодичних виданнях, а саме: «Радянське село», «Деснянська правда», «Молодь України», альманасі «Вітрила - 83», «Поезія - 86». У 1988 р. вийшла перша поетична збірка «Прихисток двох». Тривалий час Ірина Вікторівна працювала в бюро пропаганди художньої літератури, вела поетичну студію з Олексієм Довгим. За низку культурологічних статей нагороджена премією журналу «Українська культура» (1988 р.), співпрацює з багатьма періодичними виданнями.
У 2001 р. отримала нагороду - Подяку голови Київської міської адміністрації О. Омельченка із врученням годинника та нагрудного знака.
Член Спілки письменників України, член Спілки журналістів України.
У 2003 р. видавництво «Криниця» випустило у світ книгу «Творець чарівних мелодій» про народного артиста України, лауреата премії ім. Лисенка Віталія Корейка, упорядником якої була Ірина Лобовик. Перед цим у 1996 р. поетеса вже мала досвід упорядника «Антології одного вірша» «Соло», котра мала розголос не лише в Україні – її цінували навіть у США та Австралії.
Не забуває письменниця й маленьких читачів. У 2003 р. у видавництві «Ранок» (Харків) вийшла книжка для дітей «Веселий зоопарк» українською та російською мовами.
Ірина Вікторівна Лобовик, поетеса, есеїст, літературний критик, журналіст, публіцист, проживає в Києві, тривалий час працювала заступником директора газети «Я, ти, ми», займається громадською роботою – віце-прем’єр Всеукраїнської жіночої організації «Поступ жінок-мироносиць».
Через усю творчість письменниці проходить тема рідного краю. Як правильно сказано: «Усі ми родом із дитинства». Адже враження дитячих літ відіграють вирішальну роль у розвитку світогляду, назавжди залишаються в пам’яті.
Стоїть в очах і досі
Сірий тин та клуня
В зеленому очіпку, –
так оригінально описав свою маленьку батьківщину М. Рильський.
Які ж незабутні прикмети дитинства навіки запали в серце маленької Ірини, сприяли зародженню її поетичного таланту, щемливої любові до землі своїх предків, щедро политої їхньою кров’ю? Насамперед розповіді бабусі, її пісні про трагічну історію Батурина. Ця земля має якусь незвичайну ауру: таємницю, загадку тримали в собі і руїни палацу Розумовського, і стіни Воскресенської церкви, і річка Сейм, і парк «Кочубеївський», де листя Мотриного дуба нашіптувало легенду про палке кохання до гетьмана Мазепи, і заросле терном велике поле, де колись височів його палац, і розповіді земляків, і власні почуття й роздуми.
Усі ці враження, повиті легендами давнини, не даватимуть спокою, житимуть в уяві й душі, щоб пізніше вилитися на сторінках поетичних творів.
В одному з інтерв’ю поетеса з гордістю відзначила: «Я народжена в Батурині, мої діди й прадіди жили на цій землі. З дитинства я цікавилась історією краю. У цій землі – коріння мого роду. Знаю навіть, що прадід мій, козак Новохацький, був управляючим мануфактури останнього гетьмана України Кирила Розумовського, а сама мануфактура була там, де зараз хутір Слобідка, – топонім походить від назви «фабрична слобідка» [3, с.29].
Ірина Вікторівна вважає, що її прізвище також козацького походження. Так, слово «лобовик» за тлумачним словником В. Даля означає «рекрут или годник, идущий в ставку, солдат».
«Знаю, що прізвище моєї бабусі – Мохна, їхня батьківська хата, перебудована її новими господарями, досі збереглася на Мохновці – так зветься один із районів Батурина. Отож бабусин батько носив прізвище Мохна, мати її Пилиповська. Прізвище мого прадіда – Лобовик, мати його, моя прабаба, мала прізвище Новохацька. Новохацьківщина – так досі зветься ліс біля Батурина» [3, с.28,29].
Нещодавно нам пощастило зустрітися з Іриною Вікторівною особисто. Її запросили на святкування 90-річного ювілею Батуринської бібліотеки, активним читачем якої вона є до цього часу. «Я виросла в країні, що читає, і в родині, що читає. Читали бабусі, дідусі, батьки йшли до бібліотеки й брали мене, дитинку… Користуючись багатьма столичними бібліотеками, залишаюся читачкою і незмінною прихильницею Батуринської, бо вона – рідна», – сказала письменниця.
Ірина Вікторівна – цікава співрозмовниця, вона розповіла про свою роботу журналіста, а також про пісенну творчість. Актриса й співачка Лариса Недін познайомила письменницю із заступником голови Асоціації композиторів-піснярів України Тетяною Стоматою-Оленєвою. Унаслідок чого піснями стали такі вірші І. Лобовик: «Я так любила вас…», «Дощ», «Боже святий» та інші.Так розкрилася ще одна грань поетичного таланту письменниці.
Головна збірка поетеси – «Батуринський шлях», її видано у 2004 р.Тема рідного краю, злитість із землею батьків, фрагменти почутого й прочитаного ожили в циклі історичних віршів «До джерела священних вод». Яка трепетна любов постає із рядків одного з них:
Тут рідне все. Тут все довкруг святе.
Тут витоки й пракорені народу,
Тут ясні зорі і пречисті води,
Тут заповітні велич і свобода…
Поезія Ірини Лобовик пронизана жорстокими вітрами історії(треба переробити! вітрила не можуть бути жорстокими, а поезія, у свою чергу, ніяк не може бути пронизана вітрилами! – ред.). У Вічності нема часу, наші гени зберігають код пам’яті про всіх полеглих у борні предків, «безпритульні тіні» яких блукають шляхами й будять приспану століттями свідомість українців» [7, с.4]
О земле батьків, напоєна кров’ю земля України,
В корінні калини й корінні билини
Тече капілярами кров поколінь:
Чумацька, козацька і кров гречкосіїв,
Неграмотних, темних отих родаків,
Що ниву орали вовіки віків
(Отак як орали за Щека і Кия).
(«Фрагмент»)
Силою свого поетичного таланту та внутрішнім зором письменниця бачить перед собою картини сивої давнини й порівнює їх із сьогоденням. Усі ми – тимчасові гості на цій землі, тож поспішаймо залишити по собі добрий слід, несімо естафету пам’яті своїх предків наступним поколінням:
Під небом, де ти народився, – і мусиш під ним же померти,
Всевишній накреслює лінію покути і самопожертв.
Єднає тоненька лінія докупи святе і грішне…
…Крізь гени і плазму предків, крізь коди і пам'ять роду –
На тризні загиблої слави і страченої свободи,
Під небом твоєї Вітчизни, де сам ти – і кат, і жертва…
Де лише крок відділяє небуття від безсмертя.
(«Під небом, де ти народився…»)
Письменниця також торкається багатьох історичних подій, та найболючіша для неї – тема Гетьманщини. Це був час невимовної скорботи, коли місто загинуло під час жорстокої розправи – меншиковського погрому 1708 р. Горіла батуринська земля, червоніли води Сейму, «на палях» була «закатована свобода».
Кривавим цвітом облітає мак…
А клятий ворог, п’яний вурдалак,
На гульбищі веде скажений танець.
(«Гетьманщина»)
Уже більше трьох століть минуло з часу цієї трагедії. Та й зараз лірична героїня історичних віршів із жахом дивиться в глиб колодязя. Стук відра об цямрини відлунює болісним: «Бату-у-у-рин!» Їй здається, що звідти, із глибини, озветься бандура «ротом, набитим землею», «і мертві повстануть з могили». Поетична уява Ірини Лобовик бачить їх там, у потойбіччі:
В світах нетутешніх сім тисяч взялося
за плуг:
Гірка тая нива, хоч ратаї долею терті! –
Земля прийняла їхні кості, та душі безсмертні
Блукають степами.
Питаються шляху на Луг…
(«Батурин»)
З історичних постатей для письменниці найбільш цікавий І. С. Мазепа. В останньому інтерв’ю, даному поетесою 13 жовтня 2011р. під час святкування 90-ї річниці Батуринської бібліотеки, де вона була почесною гостею, Ірина Вікторівна сказала: «До чого йшла, готувалася років зо 30, а тепер він уже лежить готовий до друку – роман у віршах «Мазепа». Я дуже відповідально ставлюся до джерел: працюю з професійними істориками, маю багато матеріалу, наприклад, посол Швеції подарував мені книги «Мазепа» і «Карл XII». Коли пишеш на таку тему, то не можуть бути твої візії, а серйозне дослідження».
У вірші «Мазепа», уміщеному в уже названому циклі збірки, письменниця розмірковує над запитанням: був Іван Степанович зрадником чи ні? Бо скільки століть він носив це тавро.
Пане гетьмане! Озвіться: ви де
У потойбіччі – у пеклі чи в раю?
Господь свою милість вам воздає,
Чи біс вам спину різками шмагає?
Знаючи про стосунки Мазепи з Петром I, який, як відомо, довіряв українському гетьману, нагородив його орденом Андрія Первозванного, наділив величезними угіддями й дослухався до його порад, авторка запитує, чи був він лизоблюдом «царю, царенятам і мамі-цариці»; «вітчимом чи батьком» для свого народу. І підводить читача до висновку, що саме високі патріотичні почуття штовхнули гетьмана на відчайдушний крок – об’єднання зі шведською армією з метою здобуття волі й незалежності рідній землі. «Трудний шлях» повернення чесного імені І. Мазепи в Україну:
Зо триста років
Не успокоїться досі ваш прах
На гомінких перехрестях епохи.
Чаша життя цього вірного сина українського народу сповнена «трунком гірким по самі вінця», а його безпритульна тінь і досі бреде світом, шукаючи дороги в Україну.
І. Лобовик не оминула увагою й сторінки інтимного життя Мазепи, а саме –останню палку любов. Обраницею серця вже літнього гетьмана стала юна Мотря Кочубеївна, його хрещениця. Ця романтична історія не стерлася безслідно в людській пам’яті. Одні засуджували, інші дивувалися палкості кохання молодої дівчини й сивого гетьмана. Дехто бачив у їхніх стосунках виклик долі, що примхливо розвела дві душі, створені одна для одної. Про них згадують історики, їхню нещасливу любов увічнили В. Гюго, П. Куліш, О. Пушкін, Ференц Ліст, П. Чайковський та інші.
Ірина Лобовик присвятила цій темі тернову елегію «Кочубеївна». Тривога розлита в усій тканині твору: злі вітри розпинають, катують світ, «звечора відгупотіла злива», «двигтить земля», «горить Батурин», «піють півні треті», «біду віщує сич»;
Гарчать і виють загнані хорти
В світлиці пана гетьмана Мазепи.
Одинока Мотря зі своїми гіркими роздумами молиться перед іконою Божої Матері. У серці дівчини стільки сум’яття й переживань! Іще недавно почувала себе щасливою в батьківському домі, кохала й була коханою, мріяла стати вірною супутницею гетьмана. А зараз нещадна доля повернулася до Мотрі суворим боком.
Крізь безсонні шибки, ніби розбиті надії, прозирають недогарки її вінчальних свіч; як сирота стоїть батьківський сад, «втрачає голос Сейму течія». Попереду – розлука з рідним краєм. Не заспокоюють душу навіть ніжні слова коханого:
…Мотроно, серце – (в серці печія),
Для тебе ладен прихилити небо!
Ти квітка. Ти зоря. Ти біла лебідь, –
Шепоче гетьман. – Донечко моя!
Та в немилосердному вертепі життя героїня почувається не дочкою, а пасербицею. За свій гріх вона ладна йти на плаху, щоби спокутувати його. Усе вмерло в її душі.
Вже й ти не ти. Лишень замерзла гілка,
Котрій колючим терням вік цвісти, –
із болем говорить письменниця.
Та звучить крізь віки, долаючи простір і час, нетлінний голос гордого гетьмана, якому байдужі пересуди нащадків: «Серденько моє, моє вічне кохання! Сердечно, шалено люблю Вашу милість… Згадай присягу свою, що будеш зі мною чи не будеш, любити до смерті обіцяла» [4, с. 113].
«Якщо хочете знати, хто така Ірина Лобовик, – радить нам поціновувачка її творчості, кандидат історичних наук, заступник директора Центру українознавства Київського національного університету імені Т.Шевченка Валентина Піскун, – треба прочитати її вірші. А коли запитаємо, звідки вона, варто ознайомитися з поемою «Батуринський шлях» [8, с. 3].
Цей твір займає важливе місце у творчості поетеси. Робота над поемою розпочалася в кінці 80-х років минулого століття й тривала 15 років. В одному інтерв’ю письменниця згадує: «У поезії все не випадково. Усі речі народжуються з-під пера. Так писала свій «Батуринський шлях»: величезними шматками, не відриваючись, майже без правок. Текст ніби хтось надиктовував. Гарячково записувала: одна думка підганяла іншу, випереджаючи олівець. До речі, твір зовсім не про Мазепу, як-то гадатиме читач, зачувши назву поеми, бо гетьманська столиця Батурин асоціюється чомусь лише з його ім’ям. Окрім Мазепи, резиденцію в Батурині мали ще кілька гетьманів, зокрема й останній – Кирило Розумовський, мова не про них. Матеріал твору дала історія визвольної війни під проводом Остряниці, Гуні, Павлюка. Власне, головним героєм є гетьман нереєстрового козацтва Павлюк – Павло Михнович Бут»[3,c.29].
В основу сюжету лягли факти із краєзнавчого нарису Віктора Бондаренка «Гомоніла Україна». Подвижник і патріот, уродженець села Матіївка, розташованого на протилежному боці Сейму, він жив і працював у Москві, мав доступ до історичних джерел в архівах та спецохоронах. По шматочках збирав факти про велич і трагедію Батурина.
Ірина Лобовик переноситься уявою в кінець XVI– початок XVIIстоліття, коли українськими землями прокотилися дві хвилі активного протесту народних мас проти польсько-шляхетського поневолення. Великим за масштабом виступом стало селянсько-козацьке повстання 1637– 1638 рр., яке очолили Павло Бут, прозваний у народі Павлюком, Гуня та Яків Остряниця.
Тема поеми «Батуринський шлях» – змалювання драматичних сторінок визвольних війн українського народу проти польського поневолення.
Епіграфом твору є уривок з історичної пісні, почутої письменницею від бабусі:
Ой вигорів весь Батурин, як палили ляхи,
Осталася одна вбога сирота Домаха.
Із бабусиних пісень
У сюжеті поеми письменниця не дотримується часової послідовності. Немов на екрані, на Батуринському шляху з’являються одна за одною картини сивої давнини та історичні персонажі – І. Сулима, Павлюк, Потоцький, писар, кобзар та алегоричні образи вітрів – свідків тих подій. Перший Вітер – з урочища Кодацького (біля Батурина) і Другий Вітер – з фортеці Кодак на Дніпрі.
«Шлях для Ірини Лобовик – не просто поетичний образ, то – історія і дійсність, пам'ять і вічність, прозріння і мандрівка «від себе й до себе» [8, с. 4].
Батурин, Батурин, Батурин –
Мій берег, мій Всесвіт і світ! –
так розпочинає авторка свою розповідь. А потім змальовує моторошні картини розрухи, яку вчинило в містечку польське військо, караючи повстанців – борців за волю та людські права. Ще вчора тут шуміли «весілля, пісні, ярмарки», а зараз це – «велика могила: зола й обгорілі кістки». Від людської крові стала червоною сеймівська вода, а місто перетворено на руїну. Здається, Апокаліпсис зійшов на колись квітучу землю:
Напівобгорілі свічки тополь –
на срібному тлі небес.
Хлебче з калюж людську кров
кривавим язиком пес…
Дитя – між кров’ю заюшених льоль –
питається: «Є на вас хрест?»
Кривавий Великдень: кров, скрізь кров –
аж чорна, липка й густа.
Шматки жупанів (чи корогов?)
і уламки хреста.
Трупи, ой трупи і трупи скрізь,
обрубки то ніг, то рук.
Над убитими літають вісники смерті – чорні круки, упившись по горло річками людської крові.
По всій Україні «шибениці з повішеними й палі із закатованими». У людей украдено свободу. Дорогами бродять старці, розгрібаючи головешки. Це пан Потоцький учинив таке лихо, «щоб настрахати» бунтівних українців, бо «на дзябла їм свобода?»
На шляху, ніби на підмурівку історії, бачимо тих, хто приніс це лихо Україні - військо коронного гетьмана Конецпольського шляхетно виступає,
…немовби це прогулянка триває,
неначе йде з прогулянки – додому,
неначе не горить земля
й солома
на стріхах,
не мерці гниють в полях –
це панству просто до едему шлях.
Це шлях до шитих золотом кунтушів
і до розкошів найпряміший шлях.
І вже сама лірична героїня не витримує й із ненавистю та обуренням запитує ворога:
…А про можливість
звиснути із груші
не думаєш ти, зацний пане-лях?
Чи думаєш ти справді, пане-ляше,
що Україну вам топтати завше?
Ще й ти звисатимеш з сухої груші…
…для ворога шляхи у нас тісні.
Змальовуючи боротьбу народу під проводом козацьких ватажків, письменниця вводить у текст поеми уривки з українських історичних пісень. Ось одну з них виконує кобзар, сидячи край шляху:
Ой в городі Батурині дзвони задзвонили,
То козаки-гайдамаки ради радили.
Пан Сулима, пан Сулима козаків збирає,
Да й усім тим гайдамакам він так промовляє:
«Товариші гайдамаки, чиніть мою волю!
Що нам треба відплатити вкраїнську недолю!
Уривок з народної пісні «Про Сулиму, Павла ще й про Яцька Остряницю» розповідають про знищення запорожцями фортеці Кодак. Текстами історичних пісень змальовано навіть батальні сцени:
Ой то пани – вражі сини
Вкраїну зрубали,
Течуть ріки кервавії
Темними лугами.
Ступай, коню, підо мною
Широко ногами,
Ідуть пани – вражі сини
В погоню за нами.
Летить орел понад полем,
А в повітрі в’ється,
Ой там, ой там славний козак
Із панами б’ється.
Не дотримуючись часової послідовності, авторка розповідає про народного ватажка Павлюка. Ось він, уже гетьман, на Батуринському шляху на чолі нереєстрових козаків, тривожиться, «чи розіслали скрізь універсали, щоб підіймавсь народ на боротьбу?» На що отримує ствердну відповідь писаря:
Так, розіслали, гетьмане, повселюдно.
Вся Україна зайнялась вогнем:
Полтавщина, Чернігівщина також.
І Київщина в гніві піднялась!
Та зломили народну силу не вишкіл польського війська, не його чисельність, а зрада своїх – реєстрових козаків. Вони, немов Іуда за тридцять срібняків, «запродали в Варшаву Наливайка», Сулиму, така ж доля чекала й Павлюка. «Ой ізрада козацькая славу погубила…», - тужить Вітер із Кодака.
Ось бачимо дорогу на Варшаву, якою закованого в кайдани Павлюка везуть на страту. Та замало панам смерті гетьмана, він і зараз їм страшний, тому
….Павлюкову голову везуть
і привезуть сьогодні у Батурин, на ярмарок,
немов який товар. І спалять.
…щоб страхать народ
і непокору затоптати страхом.
І справді, як свідчать історики, влада наказала прибити для остраху в центрі Батурина відрубані голови козацьких ватажків. Багатьом пересічним учасникам повстання довелося втікати від репресій у тоді російський Путивль. Проте недовго батуринці жили в покорі. Пророчими виявилися останні слова Павлюка:
Я чую, чую звіддалеку дзвони!
І знаю: знов повстали козаки
і посполиті… Я крізь роки бачу:
ось військо на шляху…
Як дочку свого часу Ірину Лобовик не можуть не тривожити проблеми сьогодення. У її віршах збірки «Прихисток двох» – тема любові до рідного краю, оспівування краси його природи, тривога за майбутнє довкілля, тема Чорнобиля.
Цікавою з цього погляду є поезія «І ріка, і стрижі...» Читаєш її – і ніби проходиш чудовими присеймівськими луками, дишеш п’янким повітрям, настояним на духмяних травах, милуєшся стрімким польотом берегових ластівок - стрижів, слухаєш гудіння джмелів. Цю нерукотворну красу, цей храм природи треба берегти, леліяти, щоб неушкодженим передати нащадкам, бо
…знаємо ми,
що ріка, і стрижі,
і стриножені коні із лугу,
і джмелі, і трава пелехата,
і кущ бузини
не народяться з пустки
в пустельному світі удруге!
Але щезнуть можуть –
з моєї й твоєї вини!
Гіркою полиновою зіркою впала на рідну землю чорнобильська катастрофа. Це не просто найстрашніша техногенна аварія XX ст. Це спокутування гріхів людства через утрачену духовність: відкинуті віковічні народні традиції, зневажені мова й історія, викинуті на смітник немовлята, забуті в будинках пристарілих батьки й матері.
… і така неминучість і невідворотність
невблаганної Долі! – приречений світ, –
з болем констатує лірична героїня І. Лобовик.
То що ж порятує нас, українців? В одному з інтерв’ю письменниця сказала: «Віра, надія та любов були і є завжди з моїм народом. Цінності вічні й непроминущі. Саме вони ведуть по життю та є опертям у скаженій веремії буднів, серед торговиці та розбрату… у час жорстоких катаклізмів… дух народу незнищенний. Він і врятує українців. Виведе нас на шлях істинний, на шлях любові та добра» [3, с. 28].
Любові до своєї землі, свого роду, матері, коханої людини - уточнюємо ми, торкаючись наступних творів поетеси.
«Калиновий реквієм» із присвятою «Пам’яті батька» - така незвичайна назва диптиха І. Лобовик. У ньому – про кровний зв'язок кожного з рідною землею, своїм родом, батьківщиною, яку уособлює червона калина. До неї лірична героїня поезії повертається з усіх доріг, іде «як на прощу», «як… до Бога».
Земля калини! Всі путі земні
ведуть до тебе, до твого коріння.
Бо я твоя кровинка. І насіння.
Судьба одна на двох – тобі й мені.
А яким теплом і ніжністю сповнені вірші, присвячені матері, рідній неньці, що подарувала нам найдорожче – життя. Це її руки виплекали нас, для неї ми назавжди залишаємося дітьми. Найщасливіша дорога та, що веде до материнського дому.
Невимовною радістю
сповнене серце ущерть:
Вдома я ! –
вигукує лірична героїня, яка, немов школярка, повернулася додому з далеких доріг. Привітно зустрічає її домівка: «радісно зойкнула хвіртка», кличе до себе поріг, що понижчав за рік.
Вийшла мама.
Гостинці міські
упустила я в сніг.
І від сонць апельсинових
Снігу зробилося жарко.
Усе життя ми знаходимося в неоплаченому боргу перед матір’ю за прикрі непорозуміння, навіть образи від нас, дітей. І з’являється ще кілька сивин на неньчиних скронях, кілька зморщок на її любому обличчі. Гаму почуттів переживає лірична героїня твору «Вірш для матері».
Мамо, мамо! У серці
болить мені слід
твоїх сліз, твого смутку:
я ж не безневинна… –
із болем усвідомлює дочка. А потім повторює: «Я виною і смутку, і сліз, і сивин», «Я перед тобою так винна».
Переживання героїні підсилює зимовий пейзаж: на сувої полотняних снігів горючою сльозинкою лежить розчавлений плід глоду; білими пелюстками сиплються з неба сніжинки; «замерзає сльоза серед ранніх снігів». Усвідомлюючи свою провину перед матір’ю, донька з далеких доріг просить озватися до неї «хоч зорею, хоч птицею з рідного неба». Вона знає, що материнське серце не тримає зла на дітей, і тому бачить, як
Дві зорі у зіницях –
дві птиці сумні –
всепрощенням любові
світають у тебе.
Іще одна цікава сторінка поезії І. Лобовик – її інтимна лірика.
…Чоловік і жінка. Жінка й чоловік. Два світи. Дві психології. Дві одвічні
загадки природи. І якщо в житті для чоловіка понад усе є якась вища ідея, то головним для жінки, як і тисячі літ од сотворіння світу, залишається кохання. Навіть у наш нелегкий прагматичний час.
Я вас любила так,
як сотні літ тому,
в обіймах снігопаду
любились дві душі отут,
в сузір’ї саду,
і падав сніг із віт
навскіс, навзнак, навспак;
і що було їм двом до снігу
(і до світу),
що їм було
до Всесвіту й богів?
Ніжною вальсовою музикою линуть ці рядки. Дві споріднені душі знайшли одна одну, вони впиваються щастям, випромінюють добро, яким повниться світ.
Як тонко вміє поетеса сказати про чари любові, які слова знаходить:
…соловей ридав – таке із нами коїв,
що груди переповнились грудьми,
вустами переповнились вуста –
забракло кисню молодим легеням…
І ми про все забули.
Ці чудові поезії покладені на музику і стали романсами.
Літературний доробок І.Лобовик багатий не лише своїм змістом, а й формою. Із жанрів лірики переважає громадянська та філософська. Щоб передати трагізм подій, письменниця використовує біблійні мотиви: «Україна стоїть, як сплюндрований Храм на Крові», «Спаситель оплакує нас, безіменних, на смарагдовім листі в саду Гетсиманськім», «нема кому гоїть Ісусові рани», «Нерукотворний Спас», «свіча догорає перед образом Божого лику» та ін..
Часто в тексти творів авторка майстерно вплітає космічні образи. Це дозволяє підкреслити вічність життя, яке не має кордонів у часі й просторі. Наприклад:
На Шлях на Чумацький насипано сіль,
і сиплються зорі з Ковша поодинці,
і висне цитрина в зеленій лушпинці
на зорянім небі – аж видно звідсіль.
Особливої виразності поезії І. Лобовик надає використання назв сузір’їв. Вони вносять у тканину творів якусь урочистість і незвичайність:
Знетямлені з ляку, летять Гончі Пси, додолу збиваючи зорі.
Часто небесні й земні образи зливаються воєдино:
А над Шляхом старим – тільки Всесвіт і зоряне небо:
(Шлях Чумацький схилявся, схилились обидва Вози...)
Творчість письменниці відзначається багатством тропів. Ось які оригінальні, несподівані порівняння створює вона: «загупає серце, як яблука стиглі на Спаса», «час, як з барил оковита, гортань пропіка», «гойдається сонце в розкошланих кронах дерев, неначе на гойдалці часу», «місяць по небу скрадається потай, ніби той ратай, що ходить за плугом», «снується розповідь, як нить з клубка епохи» та ін.
А яка різнобарвна палітра метафор: «млинок край Шляху Час точив на мливо», «гострими списами повітря ранить… і засіва печаль – нетлінну і глибоку», «застуджені вітри хриплять в нутро басолі», «емігрує душа на руїни свободи», «у небі гойдається дзвін без’язикий», «Час під колеса… сипле ядучою сіллю», «в Дніпрі закипає сльозою вода» тощо.
Із великої кількості епітетів хочеться відзначити один – чорний, так майстерно вжитий в уривку з поеми «Батуринський шлях». Повторений кілька разів, він надає розповіді трагізму:
А вороги обсіли Шлях,
як чорні круки, –
і чорна хмара наповзла
аж з-під Прилуки,
і чорні хмари заступають в небі сонце,
і чорні трави,
обгорілі по волоконцю,
а Чорний Шлях –
аж там, десь там: звідсіль не видко…
…і чорне сонце розцвіта,
як чорна квітка.
Улюблене дерево в поетеси – калина. До цього народнопоетичного символу вона звертається багато разів, підкреслюючи ним єдність людини й рідної землі. Так, у калиновім корінні «тече капілярами кров поколінь», Україна – земля калини; для ліричної героїні вірша «Калиновий реквієм» «всі путі земні ведуть» до неї, їй дорога
«калинова гілка у вікні» і «очей… калинове прозріння», до ніг калинового куща припаде вона «в кінці путі земної»:
І ти, маленька грудочко землі,
ти, що в тобі коріння України, –
ти прикипиш до кореня калини
у рідному селі.
Майстерно використовує письменниця ще один улюблений символ нашого народу – мак. Прикрашена цими яскравими квітами земля стає схожа на святкову скатертину, а вишиті на ній маки й маківки – то «життя магічні знаки», давні коди, заповітне й рідне. Кожна маківка нагадує ліричній героїні мініатюрну гетьманську булаву – символ нашої державності:
…срібна маківка з лона землі
Скресає життям, розриває сукровиці жили.
Прохромлює вістрям розриті козацькі могили
і… сходить свічею вінчальною в сивій імлі.
Часто в канву громадянської чи філософської лірики І. Лобовик майстерно вкраплює оригінальні елементи пейзажу:
В натруджену землю по краплі стіка листопад,
Де гріє зсудомлені руки розхристаний сад
Та в пелену грушці зсипає щербаті червінці.
Не може нікого залишити байдужим і така поетична знахідка письменниці:
Шагренева шкіра зимового дня
маліє, як дрібка кухонної солі.
А яке цікаве означення-колір підбирає авторка – шипшиновий. Саме заполоччю цього відтінку вишила мати сувій полотна, яке «згодиться… і на смерть, і на льолю». І хоч мачуха-доля відтинає нам шляхи до отчого краю, та «шипшинова заполоч на полотні раює, пишається… на зло суховіям, снігам і недолі» – усім життєвим незгодам – і кличе нас додому.
Окреме слово про поетику твору «Батуринський шлях». Великий за розміром, він нагадує народну думу й піднесеним стилем викладу, і побудовою строф. Як у народній думі, письменниця часто використовує нерівноскладові рядки, часто їх об’єднуючи у двовірші з дієслівним римуванням: «гуляти-звати», «виступає-триває», «гуляє-справляє»; уживає часті повтори: «битий-розбитий», «не спить-не дрімає», «чудо-чудасія»; анафори та народнопоетичний вигук ой.
Тканина поеми, як було вже сказано, помережана уривками з українських історичних пісень, а окремі фрагменти побудовані як діалоги чи монологи, тобто мають елементи драматичного твору.
Як і в народній творчості, криваві картини бою чи страти людей порівнюються з бенкетом:
Отож Павлюк не пив на брудершафт:
йому бенкет давав – на пласі! – кат.
Бенкет кривавий: ой вже крові-крові! –
заюшено сорочки празникові.
«Поетичний світ І. Лобовик – явище яскраве й неординарне, потужне в сучасному українському культурному просторі. Поліфонічність звучання, інтелектуальна насиченість, щільний метафоричний потік органічно поєднується з притаманними авторці філософічністю та закоріненістю в глибинну історичну пам'ять рідного народу» [8, с. 82].
Поетичний доробок Ірини Вікторівни Лобовик багатий як своїм змістом, так і поетикою. У творах про нашу минувшину вона дотримується історичної правди, по-сучасному глянула на ці події, яскраво й багатосторонньо змалювала їх, возвеличила козацьке лицарство й звитягу.
Її герої – справжні патріоти. У кожному з них – частина душі письменниці, закарбована в слові. Авторці вдалося передати гомін століть.
Твори І. Лобовик про сучасність вражають глибиною змалювання почуттів, заглибленістю в ту чи іншу тему. Вони хвилюють своїм змістом і красою художніх засобів.
Поринаючи у світ авторського задуму письменниці, зачаровуємося її поетичним словом, майстерністю зображення, захоплюємося величчю наших співвітчизників у давнину. Вони наближали час, коли кожен українець може з гордістю сказати:
Ми щасливі і вільні,
як вільні ці хмари і ріки.
Нам свобода в крові
розпрозорена мовби ріка.
Середня оцінка :
10 коментарів :
написав :
cc20180811