English Українське

Facebook YouTube Суперкниги

Вхід
для передплатників

Ввести код абонемента

Рубрики, Форуми

ПРОЗА У ЕЛЕКТРОННОМУ ВАРІАНТІ ЖУРНАЛУ

Анна Порядинська

СВІТ ВІД КІНЦЯ ДО КРАЮ

щоденник подорожі

 

Скільки себе пам’ятаю, навколо постійно торочать про друге пришестя. Спочатку цей рай мав бути комуністичним, а потім, коли щось у Данському царстві остаточно згнило (чи то в мурах Кремля хтось зіпсувався, чи то в головах), шлях до золотої ери людства було проголошено хибним. Відтоді про світле майбутнє замовкли й почали голосити про Кінець Світу. Іоанн Богослов, Нострадамус, Ванга, Марія Деві Христос, баби на базарі, Грінпіс, облміненерго – усі в один голос.

Та Кінець Кінців усе не йде. А я вам от що скажу: я його бачила. Так, так. Кінець Світу є, я там була, повернулася жива-здорова, але інколи про те шкодую.

А було це так... Ішов той самий 200… рік, коли один за одним, як доміно, падали найміцніші банки, структуровані деривативи купувати ніхто не хотів, віддаючи перевагу сірникам та солі. Для мене той рік узагалі почався дивно, бо я тринадцятого січня пішла до Голосіївського лісу кататися на санчатах, та з першого пострілу влучила в дерево, розтрощивши собі коліно. Тож за апокаліпсисом я спостерігала із загіпсованих позицій скептицизму. Але все йде – усе минає, навесні гіпсовий кокон розколовся, і в мене знову з’явилася права нога й бажання закинути ту ногу якнайдалі від цивілізованого світу, що так конвульсивно здригався довкола.

Треба сказати, що народилася та, як-то кажуть, загартувалася, я в найкрасивішому місті на землі – у Києві, але сім, ба навіть більше років мешкаю на берегах зовсім іншої ріки – Сени в Парижі. І саме з Парижа моя розповідь і почнеться.

Отже, одного літнього дня після роботи, а працюю я на зловісній фінансовій ниві, зустрілися ми з моєю доброю подругою Катериною, так само змореною тяжкою працею, у приймах індустрії краси. Ми сиділи на терасі, пили холодне біле вино й мріяли про кращий світ.

Варіантів було багато: Перу, Непал, Кенія, Балі, Австралія, нарешті. Хто й чому назвав Камчатку?

Чи ж мріяли ми, дві дівчинки із пристойних родин, три тижні поспіль, даруйте, пісяти або під кущем, або ж – зачувши ведмедя – просто в штани, годувати собою комарів, мокнути під безперервним дощем, кривавим потом умиватися та тягати на собі рюкзаки з тушонкою, та ще й заплатити за це своїми кревними, за які можна, можна... ну, скажімо, на Північний полюс поїхати!?
Що це нам підмішали в тому японському ресторані й звідки були їхня риба?

Життя сповнене містичних загадок...

Отже, Камчатка… Що я про неї знала? Що це повна й абсолютна північ. Кінець географії. Такий собі Парк Юрського періоду десь дуже далеко на Далекому Сході...

 

За чотирнадцять днів до початку кінця

Як меткі організатори, ми спершу викупили авіаквитки, аби спалити всі мости, які могли б іще з’єднувати нас із цивілізацією, а вже потім почали вивчати пропозиції туристичних агенцій. Сходження на вулкани, перельоти на гелікоптерах, сплавляння на рафтах, гейзери та термальні ванни, рибалка з ведмедями, вихід у Тихий океан... Як утиснути все це у відведені на відпуску три тижні ― незрозуміло. Щоб якось зміркувати траєкторію, розшукала в Гугл Меп населені пункти, де ми маємо зупинятися, – при наближенні вони виглядають такими манюсінькими цяточками на величезній білій площині. Так-так, саме туди нам і треба...
   У ході активного листування з автохтонними туристичними фірмами з’ясувалося, що здебільшого ці контори абсолютно не здатні на гнучкі підходи. Стандарт такий: є маршрут та усталені дати, а далі кому підходить – добре, а ні – шукайте деінде. Ну, або якщо вже підганяють розклад під клієнта, то це виходять такі скажені бабки, що в повітрі пахне персональним дефолтом. Отже, зрештою план наступний: два перших тижні мандруватимемо в складі групи більш-менш класичним камчатським маршрутом, а останній тиждень ― Наличевський заповідник наодинці з персональним гідом.
 «Перепрошуємо, а ми спатимемо з нашим індивідуальним ― три в одному ― гідом і водночас поваром та фахівцем з організації дозвілля в одному наметі???»
 «Заспокойтеся, дівчатка, спатимете на нарах!» Хвилюємося.

За одинадцять днів до

Катька вичитала в Інтернеті, що на Камчатці особливий мікроклімат і через це всі трави-ягоди досягають там гіпертрофованих розмірів: наприклад, борщівник удвічі вищий за людину нормального зросту, а суниці не пролазять у трилітрову банку.
Із жахом уявляю, які ж там комарі... Мабуть, підлітають утрьох до прибульців та тягнуть до себе в гніздо...
Наше листування набуває шалених обертів та істеричного характеру.

За десять днів до

Закупилися спортивним туристським приладдям під самісіньку зав’язку: штани зі спеціального матеріалу з ефектом непроникнення вологи, непродувна куртка, абсорбційні вовняні шкарпетки, всюдихідні черевики на рифленій підошві, майки, що дихають та «не пітніють», рушники з мікрофібри (швидко вбирають воду та ще швидше стають сухісінькими після цього), ліхтарик на лоба, магічний спрей від мошви, легкий та компактний похідний посуд. На жаль, рогачки проти ведмедів у цьому році у продаж не надійшли.
На витрачену суму можна було б спокійнісінько з’їздити на тиждень до Туреччини у якийсь готель на п’ять зірок з їхнім інвентарем.
У мене п’ятірка з математичної логіки та теорії прийняття рішень, якщо хтось не в курсі.

За сім днів до

Людмила Михайлівна, Катеринина мати, сидячи на валідолі у своїй Москві, методично закидала нас лінками – інтернетівськими посиланнями із жахливими камчатськими бувальщинами туристів. Виглядає так, що ведмеді без намордника там під кожним кущем - а кущі там скрізь – на сплавах бігають за рафтами, аби конфіскувати рибу; заходять до табору, аби набрати собі тушонки; викрадають рюкзаки та ласують згущеним молоком; ну або так, чисто посміятися, виходять: «Бу! Привєт!»

А ще там повним-повнісінько мошви – у повітрі, у  їжі та чаї, а звідти – і в носі, і в роті. Треба сприймати це як належне та не звертати на неї жодної уваги. Подумаєш, п’єш свій чай, а чаю, власне кажучи, зовсім не видно, усе гнусом укрите, а ти – раз, здув його, неначе пінку, та швиденько сьорбаєш.
Ось та-а-а-ак… Моя ж мама просто спитала: «Аню, це твоя відпустка?»
Класно все ж таки, що ми їдемо на Камчатку.

За п’ять днів до

З туристичної агенції надіслали для ознайомлення дуже важливий документ: «Пам’ятка туристу». Якщо стисло: пересуватися виключно в складі групи, у туалет без дозволу не ходити, іти слід у слід за гідом, щоб нікуди не провалитися, і, головне, не боятися.Пункт 3. Як поводитися при зустрічі з ведмедем: головне, не панікувати. Не галасувати, не повертатися до нього спиною та не бігти навтьоки (тобто не робити нічого з того, що ти інстинктивно робитимеш, несподівано зустрівши впритул вдягнену у вовну тушу вагою близько трьохсот кілограмів.) Стояти та усміхатися, в очі не дивитися, намагатися виглядати вищим... ага ... кращим та міцнішим духом, де там мій „Шварц”? ― за законами жанру ведмідь мусить злякатися та втекти першим;

– якщо все ж таки ведмідь зацікавився вами й рушив у ваш бік, то треба негайно лягти на землю долілиць та прикинутися небіжчиком... так, мабуть, довго прикидатися не доведеться;

– коли ведмідь наполегливо намагається перегорнути вас лапою, дуже важливо після цього повернутися до вихідної позиції: долілиць, (нам потім пояснили, що в риби ведмідь тільки голову їсть, – ось такі цікаві тваринки!) та знову-таки прикидатися небіжчиком (не рухатися, не кричати, не боротися, не всратися);

– якщо ж через якісь незбагненні обставини ведмідь не бажає дати спокій та продовжує вас надкусювати (мабуть, турист смачний, поживний чи пахне малиною, іншої причини я не можу уявити), то опирайтеся з усіх сил (момент настав!), боріться за своє життя.

Переглянула обидві серії «Кінг-Конга», аби краще зрозуміти психологію великого звіра.

За три дні до

Власне кажучи, на Камчатку було варто поїхати хоча б лише заради того вибухового ефекту, що спричинює твоя коротенька фраза: «А я у відпуску їду на Камчатку». Французам здебільшого треба пояснити, де це – по карті вгору та ліворуч, до забору – а потім ще додати, що це як Нова Зеландія, але крутіше. Ну а більш підкований співрозмовник обов’язково перепитує, потім німіє, дивлячись на тебе так виразно, що відразу ж стає зрозуміло, найгірші його підозри щодо тебе підтвердилися, а далі – стандартно: «Це  дуже кру-у-уто, я теж хочу, завжди хотів, тільки про це й мріяв, проте – ні, красно дякую, не поїду, у мене робота, сім’я, золота рибка, крижі щовесни болять, шлунок турбує, і до того ж кабачки на дачі поливати нема кому й тещу треба відвезти до перукаря».

Залишилися лише вихідні

Петропавловськ-Камчатський ми відкладали як могли. Остання зупинка на перепутті – Москва Кабацька. Не була я в столиці своєї колишньої Батьківщини щонайменше років із десять. Чи то потвора фінансової кризи в Росії шкіриться якось агресивніше, чи то квартирне питання москвичів доконало, достеменно не знаю, але відчуття наближення останнього дня Помпеїв у мене загострилося, але постійно з’являлися якісь нові люди, і треба було їхати до наступного клубу чи ресторану, і ставало трохи легше.

І ось ― після багатократних пакувань, розпакувань та перепакувань ― нами укладено по два рюкзаки на рило. Кожен сам по собі важить набагато більше, аніж мені хотілося б тягти на своєму горбі.
Та відступати нікуди, навіть Москва вже позаду: ― з натугою посміхаємося, підбадьорюючи Катеринину мамусю та потайки ― себе.

 

І ось він, початок

 Летіти до Петропавловська-Камчатського понад дев’ять годин, та й різниця в часі ― також дев’ять годин у плюс, тож прилетіли ми туди вдень сонні та виснажені. На місці з’ясувалося, що ні я, ні Висо (історична довідка: Висо[тіна], вона ж Катя-Катька-Катерина, вона ж Ковбасо – мій невтомний та вічно безжурний супутник) не пам’ятаємо, з якою, власне кажучи, фірмою ми врешті-решт домовилися. В аеропорту, посеред натовпу нудилося кілька активістів із табличками. На наше простеньке запитання: «Добридень, ви оце, часом, не нас зустрічаєте? Бо ми забули, з ким ми тут мали б бути», – усі нестримно реготали. Почали нас один одному передавати, та ніде, у жодних списках, наших імен не було. Нарешті згадали про якогось Абрамича, котрий весь цей час благополучно куняв у затінку. Саме він і був нашим гідом – довгий, хирлявий, не знати, чи ще живий, чи вже муміфікований... Катька відразу знервовано засмикала мене за рукава: «Сподіваюся, це не він піде з нами гідом на останній тиждень? Інакше нам доведеться його тягти накинутим на рюкзак, наче плащик».

Потім з’ясувалося, що коли поздувати пилюку та відшкребти моховиння, то дідуган – іще нівроку спортсмен, ба навіть богатир, міцний до холери. Чемпіон Росії з туризму, один із небагатьох гідів міжнародного класу, молода дружина й усе таке інше. Камуфляж, одним словом. Камчатка не любить дешевих понтів.

Абрамич повіз нас у Паратунку – це така собі туземна Пуща-Водиця. У сорока хвилинах від Петропавловська-Камчатського – ціла купа баз відпочинку, побудованих на натуральних термальних джерелах.
Перший наш готельчик – класичний варіант back to USSR, та ми заплющили очі, занурилися в басейн із теплою та надзвичайно корисною водою й забули про все на світі. Потім, щоб одразу переключитися на місцевий час та підготуватися до неминучого, перезнайомилися з уже бувалими туристами, наслухалися свіженьких байок, проте впевненості у собі нам це не додало.
Мимохіть стали свідками сцени залицянь: один дядько з гидкими благенькими вусиками купив пивка двом школяркам-камчадалкам (чистісінька правда, що жителів Камчатки звуть саме так: камчадали), котрі вдячно цвірінькали біля нього своїми підведеними яскравою червоною помадою ротиками та кліпали нафарбованими паленою тушшю віями, у той час як він намагався непомітно пестити їхні кругленькі колінця грубою рукою із землею попід нігтями. Щебетання було приблизно такого змісту: «А в нас ось нещодавно стався такий випадок: дівчинка повісилася. Від нещасливого кохання. Він, козел, її покинув, от вона й полізла в зашморг. Дурепа! А їй було всього п’ятнадцять років. Адже в неї все життя попереду! Не розумію, як так можна, через якогось йолопа... Та й друг мій теж повісився нещодавно. Мода просто якась»…
Спала я кепсько.

День перший

Ми, звісно, вирішили відразу розпочати нове, краще життя, отак із ранку. І от, тільки-но збадьорені зарядкою (авжеж, саме так) та відвіданням мінеральних джерел замовили собі камчатський сніданок – млинці з червоною ікрою та чай із лимоном, як за нами приїхала машина. Між іншим, на годину раніше. А ми ― не жрамши та в самісіньких трусах. Довелося оперативно мобілізовуватися: руки – у ноги, ікру – просто собі в стравохід, штани – куди прийдеться... Зуби чистили, уже сидячи в автівці, присоромлено всміхаючись своїм «одногрупникам», які тиснули нас з обох боків.

Їздили ми на Вілючинський водоспад, цікавий тим, що утворився в результаті танення льодовика, і вода спадає із шістдесятиметрової висоти просто в льодовик. Тобто до водоспаду ти простуєш руслом лавини, що зійшла та вже розтанула біля основи, де проступає лава – на місяці я ще не була, але думаю, десь так його поверхня виглядає. Вид, звісно, незабутній: поєднання снігу, криги та води.

Як для проби пера – вилазка те що треба. Після двох годин приємної прогулянки, ми, горді підкорювачі вершин, піднялися нагору й зустріли там групу петропавловських школярів у в’єтнамках та шортах (на нас із Ковбасо, певна річ, весь перелік спортивних ґаджетів, окрім миски та рушника).

Поки ми там дерлися вгору, наш повар зготував сюрреалістичний похідний обід – овочевий салат та омлет із кабачками. І ось сиджу я просто біля підніжжя Вілючинського водоспаду, погода – казка, сонце – цяця, небо – блакитне, споглядаю величний вулкан із льодовиками та наминаю печиво зі згущеним молоком, сьорбаючи при цьому чай... Ну, скажімо, я уявляла раніше, що все буде більш екстремально...

Потім для того, аби якнайкраще засвоїти та перетравити побачене та проковтнути, нас відвезли до Верхніх Паратунських джерел, розташованих на схилі сопки Гарячої – сидиш собі в горах в імпровізованих природних кам’яних ваннах та насолоджуєшся гарячою водою, яка б’є прямісінько зі скелястих тріщин. Кажуть, ці джерела такі корисні, що страшне. Якщо хтось не мав щастя бачити мене відтоді, то можете повірити: неначе Венера в момент виходу з піни морської!
День другий

Від самісінького ранку йшов дощ: дрібний такий, холодний, затяжний та нудний. Для нас це означало, що Долина Гейзерів накрилася не лише сельовими потоками, як сталося кілька років тому, а й мідним тазом, до повного розвиднення.
   Добре, дощ то дощ, ми саме на щось подібне розраховували. Камчатка ж. От якби тільки не роз’ятрювали душу розповіді про те, що цього року тут усе літо стоїть неймовірно чудова погода: за два місяці жодної – жодної (!) – краплі з неба не випало! І тут ми. Опа!

Ми з Катькою, напевно, будемо назавжди зараховані до списку небажаних клієнтів через те, що тільки-но в повітрі з’явився запах озону, одразу почали вимагати запустити для нас запасний варіант програми та відмовилися сидіти в готельному басейні, мішаючи сльози дощем, тож нас заслали на екскурсію до самого Тихого океану.

Катер виходить із Пітера (саме так камчадали ласкаво та скорочено кличуть Петропавловськ-Камчатський), перетинає Авачинську бухту та виходить в океан. Бухта ця вважається однією з найзручніших та найбільших у світі й має вигляд гігантської чаші, дехто навіть стверджує, що в бухті можуть розміститися всі кораблі світу. Вона оточена величними скелями, які поросли ріденькою рослинністю, деінде з-під води стирчать поодинокі здоровенні камені-стовпи. Додайте до цього неймовірну кількість різноманітних птахів, що кубляться в скелях та кружляють понад катером; рибу, котра вистрибує з води; препаскудний дрібненький дощик, що заливає тебе з головою, – і ви матимете повну уяву про нашу водну мандрівку. Ну, тобто це я так собі уявляю, бо періщило суцільною стіною.

Коли ми змокли остаточно, аж шкіра на пальцях стала якоюсь плюсклою, немовби я перемила в холодній воді весь посуд із Вілларіби та Віллабаджі, нас покликали до каюти – відігріватися та їсти юшку. Тут треба сказати, що поки екскурсанти клацали дзьобами та намагалися сфотографувати тутешніх птахів на їхніх місцях гніздування, ми з Висо вже встигли затоваришувати з коком, та як результат – наші миски з наваристим рибним бульйоном із лососем, картопелькою, лавровим листочком були найглибшими, а порції – подвійними та ще й із добавкою.

Після перекусу всі зібралися на палубі дивитис,ь як одного із членів екіпажу вбирали у водолазний костюм. Ото доля в людини: потрапив до Пітера ― не того, що вважається в Росії культурною столицею, – із Хабаровська, його контора офіційно відрядила проектувати якісь шляхи. Не встиг приїхати – як  усе, повний гаплик, криза, шляхи-дороги нікому на фіг не потрібні, а та домашня організація теж геть збанкрутіла, настільки, що навіть не в змозі придбати для нього зворотного квитка на літак, ось він тепер і заробляє на катері, за вилов.
    Водолазний костюм був помітно позначений буремними подіями ще минулого століття: судячи з усього, він експлуатувався як мінімум у другій світовій війні – настільки він був зношеним та трухлявим.
Так-от, вбирається матрос у цей трофейний водолазний костюм та спускається на самісіньке дно океану, аби зібрати вилов: знаменитих камчатських крабів, їжаків та, па-ба-ба-бам (!), – морських огірків. Крабів назбирав аж на цілісінький ящик, здоровезні такі, з величезними щупальцями! Вони бувають вагою до семи кілограмів та розмахом ніг до півтора метри. Червоні, апетитні. До речі, камчатських крабів виділено в окремий вид, бо вони зовні нагадують крабів ― звідси й назва, але більш споріднені з раками-самітниками. Пригощали сушами з камбали в соєвому соусі, вареними крабами (от цікаво, а що ж саме кладуть у консерви, які ми купуємо, і кому спало на думку називати крабові палички крабовими й, головне, куди зникає оця божественна м’якоть?) та їжаковою ікрою (морських їжаків розтинають, а всередині вони заповнені такою масою, за консистенцією дуже подібною до найдрібнішої ікри, а за смаком ― йод йодом). Місцеві кажуть, що це надзвичайно корисно та якщо щодня з’їдати морського їжачка, то проживеш до ста років (тепер навіть не знаю, чи можна при такій дієті, запивати їжачка пляшкою білого вина та доповнювати трапезу качиною грудкою з медовим соусом та шоколадним тістечком на десерт). Морські огірки – великі, слизькі та бридкі ― виглядають як товсті перестиглі огірки, і якщо на них натиснути пальцем, вони починають плюватися дрібним насінням. Саме тельбухи із цих огірків потрібно смажити на пательні з картопелькою; до речі, картопля ― єдиний овоч, який вирощується на Камчатці.

Надвечір нас відвезли до найкрутішого готелю в Паратунці – п’ять зірок, причому чотири з них домалював директор готелю темної ночі при сяйві Полярної зірки. Тобто готельчик як готельчик, навіть доволі пристойний, та оскільки мене з Висо понад усе цікавить, де та чого би попоїсти, а там ― чай аж за п’ять євро та на сніданок варене яйце із застиглою манною кашею, то ми лишилися невдоволені. Урятував готель настінний годинник у нашому номері – його було зроблено у формі Камчатки, та зламано, через що він постійно показував... абсолютно правильно, північ!
День третій

Сьогодні за програмою виїзд на три дні на вулкани Мутновський та Горілий. Прокидаємося, а надворі – звісно ж, дощ. Приречено спаковуємо наші рюкзаки, уявляючи собі променад під дощем, налаштування табору під дощем, процес харчування під дощем та, нарешті, спання в мокрому наскрізь наметі… Та що тут вдієш – Абрамич, аби нам було зрозуміло, сказав: «А ля ґєр – ком а ля ґєр». За що боролися, так би мовити...

Отут ми нарешті познайомилися з нашими супутниками на подальші два тижні. Усі – звідусюди та всі приїхали поодинці, а для декого маршрут за цією програмою – просто робота.

Валера– наш гід-провідник. Кремезний, самі м’язи, засмаглий і ставний чоловік, незважаючи на свої "всі шістдесят". Працює десь на заводі, а у відпустку (до речі, камчадалам належить чи не шістдесят днів відпустки на рік – тепер мені теж є чого прагнути – з усіма північними коефіцієнтами та іншими пільгами, які поки що ніхто не скасовував) підробляє гідом. Скупий на слова, та чіткий у діях. Заволодів нашими серцями моментально та безповоротно тим, що завжди тримає при собі велику пластикову пляшку з домашнім вином ― запаморочливий духмяний букет суниці, чорниці, голубики, малини, і цим багато разів повертав нас до життя, піднімаючи тонус протягом мандрівки.

Юлька– куховарка. Мініатюрна двадцятидворічна білявка, здатна тягати рюкзаки в половину своєї ваги. Готує дуже смачно (забігаючи наперед: місце вже зайняте) та розмовляє зі швидкістю приблизно триста слів на хвилину, причому без зупинки. Щоправда, як у тієї секретарки: «Іноді та-а-ака фігня виходить». Спочатку ми думали, що їй років шістнадцять, та не вгадали: Юля – студентка четвертого курсу.

Гена– сорокап’ятирічний військовий лікар. Він – невиїзний, а при цьому в нього відпустка приблизно як у Валери, тільки у Воронежі, а не на Камчатці. Манерами та розмовами дуже нагадував гібрид Лівсі з Ватсоном, і тому ми його відразу ж охрестили просто Доктором (пізніше познайомились і з його джекілівською сутністю). Завжди мав при собі гематоген (який після багатогодинних підйомів цінувався не менше, аніж саморобне вино), аскорбінову кислоту та відеокамеру. Повсякчас тримався за серце, перевіряв пульс, періодично "помирав" та цинічно-весело коментував усе, що відбувалося довкола нього. Після першого ж сходження полонив мене з Катькою змовницьким: «Француженки, у вас прокладки чи тампона немає?»
 «І звідкіля він, сволота, дізнався, що в мене передменструальний синдром?!» –я, щоправда, тільки подумала, уголос не вимовляла. А він:
«Та я просто собі дупу намуляв усередині, хотів сідниці м’якеньким перекласти».

Сева– парубійко двадцяти п’яти років, спортивний, витривалий, лисий, постійно упрілий та неймовірно нудний. Сибірський юрист із московською реєстрацією. На довершення до всього йому легко вдалося – згодом – заразити Висо жахливим кон’юнктивітом, яким страхав нас увесь перший тиждень, та забаламутити з нашою швидкою на язик Юлькою.

Іра– дуже компанійська дівчина тридцяти років, працює в Омську лікарем-неонатологом. У нашій групі саме вона була найбільшим соньком, її з намету чи не за ноги доводилося витягати. Справжня російська красуня та душа-дівиця.

Ольга― то взагалі дивовижна тітка. Їй, мабуть, уже під п’ятдесят (виглядає, звісно ж, років на десять молодше). Вона – фінансовий директор в якійсь великій макаронній компанії в Єкатеринбурзі. Приїхала на Камчатку екіпірованою на всі випадки життя: від гамашів до палок для ходіння, крокувала завжди попереду, немов той Гайдар, нога в ногу з провідником. Усе їй було в кайф та залюбки, ні на що не скаржилася, навпаки, наполягала, аби ще двійко-трійко кілометрів намотали на додачу. І це при тому, що раніше ніколи в походи не ходила, а все більше до Індонезії їздила.

Марина– дівчинка з аніме. Худа, напівпрозора й така вередлива, що треба ще пошукати. Узагалі незрозуміло, як так могло статися, що вона опинилася на Камчатці сама-самісінька (я припускаю, просто ніхто не зголосився з нею кудись їхати). Їй постійно все було не так та не сяк: спати – незручно, підйом – важкий, їжа – жирна, човен – затісний, з погодою не поталанило, намет – протікає, рюкзак – недоладний, гід – мужва, вулкани – зависокі та туман – занадто густий. При цьому, оладки зі згущеним молоком на сніданок біля підніжжя вулкана сприймає як належне (а це – диво, а не належне), тобто їсть, але без задоволення, не змінюючи страдницького виразу обличчя. Ясна річ, усі її  сильно не злюбили з першого ж погляду, і вона повністю виправдала справлене враження.

Ну, і ми: Катя і я. У Каті відбувся апгрейд від Ковбасо до Сарделі. Сталося це таким чином: у готельчику ми вже були готові спускатися до сніданку та намагалися вгадати, чим годуватимуть. Поки Висо длубалася, я встигла вже відвідати мінеральну ванну, повертаюся до номера та кажу: «Сардель».
Катя, повільно так, не поспішаючи, озивається: «Що?» «Та не ти. На сніданок – сардель». Та все одно вже так і повелося. Та я, котру перехрестили в Диню (бо скільки я москалям не пояснювала, що Порядинська – це від слова „порядок”, – не вірять). Отакий сформувався комічний дует: хамон із мелоном. Повний оксюморон.

Коротше кажучи, ось із такою чудовою компанією ми влізли до брязкітливого уазика та поїхали вибоїстими камчатськими шляхами до підніжжя Мутновського вулкана. Коли ми нарешті дісталися туди, погода зіпсувалася остаточно – до біса холодно,  та ще й туман розквасився. Нас висадили з усім скарбом неподалік від якогось льодовика та звеліли встановлювати намети, щоб облаштуватися на ночівлю. Усі розташувалися поруч із великим кухонним наметом. А я знайшла невеличку пласку місцинку на відшибі, бо що ж це за такий кочовий урбанізм, не за тим сюди їхали. А от як саме ми встановлювали свій намет, не розповідатиму. Просто ще раз подумки подякую Севі.

Улаштувавши для нас так званий перекус нашвидкуруч, Валера повів групу до місцевих джерел. На цей час туман став настільки густим, що йшли ми навпомацки. Відчуття, звісно ж, нереальні: ідеш у нікуди, та раптово перед тобою виростають обриси різноманітних предметів чи людей. З’ясувалося, що табір ми поставили всього у двох кроках від Камчатської геотермальної електростанції, яка постачає енергію в міста та селища Камчатки ― просто пікнік на узбіччі: довкола занедбані та покинуті будинки, напівзруйновані бараки, трухлявий «Запорожець», повсякчас деінде із землі вихоплюються стовпи пари, а барви довкола геть усі ядучі: яскраво-зелені, небесно-блакитні, біло-сині. Практично навмання дісталися «міні-долини Гейзерів»: голі коричневі кам’янисті скелі, а все навкруги шипить, булькає, клекоче, шкварчить, вирує… Пара, вода, сірководневі калюжі. Там дуже висока температура землі, і тому ходити треба з максимальною акуратністю, аби нікуди не провалитися, бо, звісно ж, бували такі випадки з туристами: почимчикують, куди не можна, а потім – чвирк, і не встигнеш у носі доколупати, як половина ноги вже зварилася.
    Пейзаж – що й казати – космічний. Ми потім зрозуміли, що це все так собі, квіточки, а тоді ― хвилюємося, по оманливій гарячій глині ходимо (не забувати про обвареного студента Павлова!), сірководнем дихаємо, а пікселів витратили, пікселів!

Потім ми відмокали в натуральних ваннах просто біля підніжжя вулкана (цього разу вода була чомусь брудного сірого кольору, ми навіть замастилися після такого купання).

День четвертий

Підйом о сьомій годині ранку. Прокидаємося та відчуваємо, що там за бортом... Глухо. Зимно. Вітер виє... Потрібно було б для підняття тонусу зробити зарядку та вмитися в крижаному струмочку, а реалії такі, що навіть до туалету піти страшно...

Надворі феноменальна краса: туман розвіявся, та Мутновський вулкан (2 323 м – для довідки), на який ми мусимо сьогодні видряпатися (п’ятнадцять кілометрів підйому та стільки ж спуску), стоїть в усій своїй красі. З’ївши по дві порції рисової каші зі сухофруктами та озброївшись лижними палками, рушаємо в путь. Види неймовірні: зелені долини, гори, дивовижні високогірні квіти (у разі, якщо є любителі, то це – білий дрібний ломикамінь та рожеві килими з рододендронів. Узагалі, мене завжди дивують допитливі люди, котрі понад усе воліли б знати назви квітів та зірок – Ахілл та черепаха), на віддаленому плані видно потужні струмені пари, що б’ють прямісінько з-під землі (дуже по-російськи: дірки в землі попросвердлювали, а ніхто тепер ними не користується), льодовики, що тануть, гірські струмки, сніг та сонце.

Не встигли трохи відійти від табору, як Марина посковзнулася на камені та із криком схопилася за ногу – звичайний вивих. Ойкали-зойкали, довго вирішували на консиліумі, що тут вчинити: чи повертатися до табору, щоби залишити Марину там і далі йти без неї, чи як. Проте Марина вперто затялася:
 «Дійду!» І справді, якось пошкандибала.
    Після години ходіння виявилося, що Валера заблукав: дорога, якою ми простували, уперлася в крутий насипний схил, насподі якого був льодовик. Скочувалися зі схилу, хто як міг... Особливо не пощастило Доктору, оскільки в похід він вирядився в білосніжні кросівки китайського виробництва на ковзкій підошві. (Дивно при цьому, що ноги він намуляв собі значно вище).
Потім довго йшли вгору льодовиком, що тане (причому треба йти слід у слід за провідником, щоби не провалитися), потім просто піднімалися вгору, і ще вгору, і ще... Після чотирьох годин тяжких поневірянь у непроглядному тумані всі потроху зажурилися: припинили будь-які розмови й носа похнюпили, а ми з Катею не могли вже навіть і сміятися, за інерцією фотографували туман і тяжко дихали. Двадцятихвилинний привал на обід ситуацію не виправив: бутерброд із сиром у горло не ліз, хотілося лише пити та додому, до мами. Ось тут подарована мені колись фляжка у формі палаючого серця, наповнена по самісінькі вінця цілющою «бехерівкою» із празького дьюті-фрі, сталася в нагоді!
    На всі питання: «Чи довго ще?» – Валера-провідник відповідав одноманітно, без варіацій, що, мовляв, уже зовсім близько, ще годинку – і ми неодмінно будемо на місці (тут треба деталізувати, що кінцевою точкою нашої мандрівки був діючий кратер вулкана). Кілька живильних ковтків та марш-кидок до кратера – а це три години вгору пересіченою місцевістю: тобто льодовик, кам’яний насип, льодовик, насип... І цьому – ані кінця, ані краю. Хтось підрахував, що ми пройшли двадцять сім льодовиків, аж поки дісталися до вершини. Чим вище піднімаєшся, тим стає холодніше. Ближче до вершини йдеш у повній екіпіровці: шарф, шапка, рукавички, дупа того, хто йде попереду тебе, – на рівні твоїх очей, та непереможна віра у свої сили.
    Нарешті, через сім годин після того, як ми полишили наш наметовий табір (який тепер у думках уявлявся п’ятизірковим готелем в оазі) та поїли рисової каші (от трясця вашій мамі! Ну, і чого я не з’їла три порції?!), ми зробили це: абсолютно весь укритий туманом кратер Мутновського вулкана був у нас під ногами. П’ятнадцять хвилин ми чаклували-шаманили, щоб вітер хоч трішечки розігнав молочну запону... Перед очима розгорнулося щось примарне, схоже на долину висохлої гірської річки з чудернацькими візерунками. Точніше сказати не можу, оскільки видимість була короткочасною, десь менше хвилини, а зір у мене набагато гірший за уяву.
    Натомість я розібралася із фумаролами: це такі газоподібні продукти вулканічних вивержень, іншими словами ― здоровенні сіро-жовті чиряки, які попроривалися та з яких бухає смердючий вуглекислий газ. Нам фантастично поталанило, бо ми побачили фумароли в повній красі. Я випадково була вбрана таким чином, що гарно контрастувала з ними, відтак мене всі прохали засунути голову в фумарольну пащу задля більшої наочності фотографій.
Одним словом – краса: усе довкола сіро-жовте, нерівне, лускате, шкварчить; стирчать оці здоровенні димучі бородавки, якісь кислотні озерця зеленуватого кольору, а над цим безладдям висить сильний запах протухлих яєць. Дуже круто.

Як ми не повиздихали на зворотному шляху – не знаю. Валера особисто виніс на собі Марину, напівзварену Сардель та Доктора. Тільки невгамовна Іра, як завжди, бадьоро крокувала попереду. Я теж якимось чином переконала себе, що в мене відкрилося друге дихання, і доповзла до Юлиних обіймів самостійно. Ніколи, чуєте, ніколи, мене не пригощали більш смачною вечерею.
Проте, що давали, – не згадаю.

День п’ятий

Уранці всі кісточки в тілі вивертало-ламало, та я б із цим ще якось примирилася, якби не туман та заявлений у програмі вулкан Горілий (1 830 м)...
Намагалися з Висо згадати, скільки же нам заплатили за цю поїздку, адже неможливо повірити, що ми самі з доброї волі захотіли дряпатися сім годин угору. Підозрювали одна одну в найгіршому. Для того щоб звільнитися від поганих передчуттів та налаштуватися на позитивне сприйняття світу, разів із десять повторила мантру: «Зате ввечері я матиму душ та спатиму в ліжечку під тепленькою ковдрою», – і навіть зробила зарядку.

Під час підйому згадувала перевал Богатир-Бойко із кримського походу десятирічної давнини, коли Костик погрожував заподіяти собі смерть та занапастити тих, хто його сюди притяг, а Вєйка стрибала попереду та, усміхаючись мені, – а я в цей час уперто стискала зуби, – казала Поліні, що, мовляв, Анка – з нашої породи, їй так само в кайф.

Узагалі, після Мутновки, Горілий – це просто як чхнути: тьху й усе. Щоправда, наша Марина на половині шляху все ж таки відмовилася йти. Отож куховарці довелося супроводжувати Марину до табору. Причому вони спускалися з такою швидкістю, що ми повернулися одночасно.

У кратері Горілого знаходяться два неймовірної краси вулканічних озера, які наповнюються водою струмків і танучого снігу з котловини. Свою назву вони отримали завдяки цікавому природному явищу: чиста, прозора вода та крига на дні озер відбивають сонячне світло таким чином, що колір води видається блакитним чи фіолетовим,  залежно від сезону та кількості криги на дні. Шкода лише, що ми їх не бачили. Тобто нормальний такий підйом протягом трьох годин, пікнік на висоті в тисячу вісімсот метрів, кілька цікавих історій про те, хто, коли та за яких обставин загинув на Горілому (власне кажучи, могила шістдесятирічного чоловіка, який вирушив нагору, та так і не дійшов: присів відпочити, і серце зупинилося – це все, що ми змогли розгледіти), та – униз, щоб побачити потім в Інтернеті, якого вони нереального блакитного кольору, ті озера.

Дорогою додому ми зупинялися біля річки повечеряти гречкою з тушонкою.
    У річці було повним-повнісінько риби – здоровенні такі рибини, які йдуть на нерест. Рибалки вздовж річки витягають цих напівживих рибин, випускають ікру, а рибу просто викидають (оскільки м’ясо в неї майже розклалося, тобто зіпсувалося, і тому не дуже смачне, хоча ведмеді, кажуть, саме таке полюбляють) на берег (усюди в кущах гори тушок цих рибин) чи знову в річку.
І обличчя в них, в оцих мужичків... Ось начебто розумієш, що їм жити нема з чого, та й риба ця, як там кажуть, вилощена. Усе одно – огидно до дрижаків у тілі.

Увечері, на базі «Берізка» в Паратунці, яка вже встигла стати для нас домівкою, ми виніжувалися в термальних джерелах і насолоджувалися пивом із копченою рибкою. Бог із ним, із Грінпісом!

День шостий

Нам спокійтількисниться... Підйом о восьмій годині ранку, зарядка, пакування рюкзака та виїзд для сплавляння на рафті. На дворі при цьому холодно та накрапає вже звичний огидний дрібний дощик. При думці, що наступні два дні ми сплавлятимемося та спатимемо вночі в наметі, у пам’яті з’являється світлий образ мами: «Відпустка, так?»
Незважаючи на дощ, весело. Із жартами та приказками  залазимо в мікроавтобус та рушаємо в путь. По дорозі заїжджаємо на місцевий базар, де від виду рибних рядів можна було просто знепритомніти: гори копченої нерки та інших лососевих, палтуса, шість видів червоної ікри, малина (яку ми спочатку купували стаканами, а врешті-решт перейшли на цеберки), жимолость, суниці, та на додачу модні зимові чоботи з оленячої шкури (я навіть приміряла, але ж у Парижі немає такої зими).
    Наступна обов’язкова в туристичній програмі зупинка – село Сокочі, знамените на всю Камчатку завдяки своїм смаженим пиріжкам. Вилізаєш з автобуса, а уздовж дороги стоять приблизно двадцять дівчаток або тітоньок із візками, ущерть заповнених пиріжками: з ягодами, сиром, м’ясом, картоплею та капустою. Здоровенні, смажені до золотавої скориночки пиріжки аж стікають маслом – смерть печінці «усього за півтора євро».

Було кумедно, коли Іра розрекламувала якусь дівчинку з її пиріжками, та ми всі метнулися до неї, а та безапеляційно каже: «У мене пиріжки скінчилися». Потім з’ясувалося, що, оскільки в її сусідки торгівля йшла геть погано: лише п’ять пиріжків за день, – то вони між собою домовилися, якщо будь-хто підійде до тієї метикуватої, то вона скаже, що порозпродувала всі свої пиріжки, аби підтримати бізнес сусідки. Катя як маркетолог не могла не розчулитися від цієї первіснообщинної щиросердності та наївної простоти провінційного бізнесу.

Ось таким чином, дуже змістовно: укупі з пиріжками, рибою та ягодами пролетіли чотири години поїздки на мікроавтобусі. Висадили нас з усіма нашими бебехами на березі «дуже швидкої річки» – ріки Бистрої – та покинули під дощем, який, звісно ж, нікуди не подівся. Отож ми з Висо, похнюплені, із приреченістю начепили свої безрозмірні дощовики та разом з іншими почали готуватися до відплиття, уявляючи собі, як із превеликою веселістю сидітимемо в нашому затишному рафті під дощем, потім ставитимемо мокрі намети на мокрій землі та намагатимемося розпалити багаття з мокрих дров. А що тут подієш – «уплочено». Погоду на Камчатці наперед не замовиш.

Тут з’ясувалися дві неприємні деталі: по-перше, виявляється, у нашому розпорядженні всього лише один семимісний рафт (і це на дев’ять осіб із речами), бо в нашої туристичної фірми закінчилися рафти, та, по-друге, учора, повертаючись із вулкана, водій з якогось великого дива викинув на смітник разом зі всіляким мотлохом ще й мішок із наметами, і тепер у нас на всіх два намети. Група почала стиха ремствувати, мовляв, як же бути, ми ж до одного рафту аж ніяк не вліземо, та й покотом спати якось не хочеться.
Валера, стримано кепкуючи з наших розманіжених континентальних звичаїв, енергійно продовжував готувати рафт до спуску на воду. У тому сенсі, що, мовляв, нічого, і не на такому рафті сплавлялися, хоча й затісно, зате тепло; ото буде що згадати. Як Валера сказав, ми так і зробили... Спільними зусиллями накачали рафт, спакували речі в пластикові пакети (бо герметичні мішки теж скінчилися), почали завантажувати барахло... Коли ж до рафта перенесли величезний рефрижератор із провіантом, тоді стало очевидним, що ми самі туди вже не вміщуємося. Аж ніяк. За жодних обставин. Та Валера з дивовижною впертістю продовжував перекладати речі. Урешті-решт на рафті не було жодного міліметра вільного місця, а самий рафт нагадував здоровенну пливучу купу сміття. При цьому припускалося, що ми вдев’ятьох теж зручно розміщуємося на цьому біблійному плоту й навіть зможемо веслувати.
Ось тут уже й ми з Катькою солідарно підтримали Марину та почали наполегливо телефонувати до туристичної фірми, аби поскаржитися. Миттєво знайшовся ще один рафт та намети. Тож вирішили потихеньку сплавитися до найближчого острова, а там заночувати й чекати на підмогу. Звісно ж, ви здогадалися: я сиділа на ліхтарі та грала на баяні, добре, що справи було на двадцять хвилин. Феєричний день сплаву: такий несамовито-розмаїтий, яскравий, насичений пригодами.

День сьомий

Уночі, коли ми вже міцно спали, прибув ще один рафт із новим гідом – молодим хлопцем – із найкращими Валериними рекомендаціями (Валера дуже активно намагався посватати йому Марину, вочевидь, з метою поліпшення мікроклімату в колективі). Тож уранці ми вирушили в наступну мандрівку на двох рафтах. При цьому все одно кожен із цих рафтів заповнили вщент такою кількістю манаття, що неможливо було повірити, що вчора всі помістилися на одному судні (в останньому слові наголос має бути на першому складі).
Певна річ, ми з Катюхою швидше за інших залізли в рафт до молоденького  Дениса, та згодом гірко про це пошкодували. Я сама – не без’язика, а язиката, та до того ж, скажу вам, бачила та чула за своє життя багато чого, проте такого балакуна... Наша куховарка Юлька, порівняно з ним – просто аутистка!
Перш за все він розповів, що вчора, поки качав рафт на тому  самому місці, звідки ми відпливали, до нього вийшов ведмідь, молодий та голодний. Наш Денис безстрашно насварився на нього веслом, і ведмідь – навтьоки. Цю історію ми вислухали уважно, затамувавши подих та ловлячи кожне слово.
Три наступні історії:
– про мисливців, котрі попоїли ведмежатини, заразилися якимись черв’яками та померли в страшних корчах;
– про ведмедів, які з часом набувають хворобливого потягу до тушонки та згущеного молока, а потім приходять до наметових таборів турляти туристів;
– про японців, котрі зустріли маму-ведмедиху з трьома ведмежатками, а ведмежата весело пустували та пливли за рафтом, а потім матуся з виховною метою нагодувала діточок запотиличниками – були сприйняті «на ура».
І, у принципі, навіть байка про з’їденого японського фотографа теж була в касу:
японський фотограф поставив свій намет саме посеред ведмежої стежки та заплатив за це власним життям; його остання фотографія: здоровезна морда ведмедя, який зазирав до намету, – обійшла згодом весь Інтернет.
Та решта його розповідей, байок, історій, анекдотів, які він розповідав протягом наступних шести годин, не замовкнувши при цьому ані на мить, були просто нестерпними.
    Я ще пам’ятаю щось про чувачка, котрий зрошував поля на літачку класу «кукурудзяник», налаштував кермо на «автопілот», вийшов на хвилинку попісяти у хвіст літака, а дверцята в кабіну зачинилися… Не впевнена, що точно пам’ятаю, як там було далі, може, це примарилося… Балаканина Дениса мене потихеньку заколисала…
    Слухачі Денису були абсолютно без потреби, він просто торохтів без упину, неначе радіоточка-брехунець на радянській кухні. Коли ми це зрозуміли, то одразу якось полегшало й усі повернулися до своїх справ, а він продовжував і далі щось собі бубоніти: «Тринди-ринди, завтра – празник».
Може, йому вдома рідні не дозволяють розмовляти?
Отак ми й сплавлялися: Денис на веслах, який у захваті щось розповідав сам собі, та три дівулі, з яких одна спить, друга читає, а третя ловить рибу.

Погода над нами нарешті зглянулася. Отож ми зняли дощовики й навіть лижні шапки й мирно засмагали та ловили рибу (треба сказати, риби там настільки багато, що гольця зловила навіть я), причалювали на островах, аби попоїсти ягід та супроводити Катю до туалету (їй надзвичайно поталанило: сідаючи до човна, упала у воду, і тому решту цього дня Катька змушена була серйозно сконцентруватися на сушінні своїх штанів та трусів під не дуже спекотним камчатським сонцем – на радість нашим однорафтникам).
Річка дуже спокійна, жодних бурхливих течій, бочок чи порогів, рафт просто пливе поволі вниз за водою, а ти сидиш собі та дивишся навкруги, виглядаючи ведмедя, – та зась! А протікав наш маршрут удалині від якихось населених пунктів, посеред дикої природи.

Єдиною пригодою стала поява інспекторів із рибнагляду, котрих Валера вийшов зустрічати в чоботях, щедро замащених ікрою. Та це якось пройшло повз нашу увагу, під смажену кету з Валериним винцем та ту самісіньку ікру, яку вичистили, ошпарили окропом та подали на стіл просто з риб’ячого черева. П’ятихвилинка. Еге ж.

А ще Сардель скиглила, чого це я знову обрала місце для намету на ведмежій стежці… Та ні, ніхто не приходив. Ведме-е-еді, агов, де ви?!

Введіть ваш абонентський код, щоб читати далі :

0 коментарів :