English Українське

Facebook YouTube Суперкниги

Вхід
для передплатників

Ввести код абонемента

Рубрики, Форуми

ПРОЗА У ЕЛЕКТРОННОМУ ВАРІАНТІ ЖУРНАЛУ

фантастичне оповідання

 

Я знову бачу цей спалах м’якого білого сяйва. Він народжується з пітьми простору, одразу за ілюмінатором. Як квітка пульсуючого світла. Розкриває бутон, розпрямляє пелюстки вигнутих променів, що химерно колишуться, неначе на вітру. Замружуюсь, притискаючи долоні до холодного скла.

– Галюцинація, міраж, ілюзія, усього-на-всього… – не помічаю, як тривожні думки вириваються з мене тихим шепотом. Розплющую очі. І полегшено зітхаю – за ілюмінатором порожнеча. Темрява, пронизана тьмяними зірками. Жодної квітки живого світла, жодного вітру, що грає з ними. Немає там нічого й бути не може.

– Галюцинація, – тепер уже впевнено повторюю собі, – свідомість любить грати з одинаками в космосі…

Відвертаюся від скла. Відштовхуюся ногами від його прозорої тверді, і лагідні обійми невагомості відносять мене до пульта керування. Пристебнувшись ременями до крісла, намагаюся зосередитись на показах приладів. На жаль, між вогниками індикаторів та мерехтінням дисплеїв мені досі ввижається пучок білого світіння. І раптом я піддаюся дивній тузі, немов у колиханні променів побаченого об’єкта є дещо сумне, повне печалі та меланхолії. І виникає дивне відчуття, начебто я вже знав щось подібне. Десь далеко. Дуже давно…

– Відхилення від орбітальної траєкторії. Введіть коригування курсу… – голос бортового комп’ютера повертає до дійсності. Клацаючи кнопками, намагаюся прогнати безглузді думки…

Незабаром чергування закінчиться. Залишилося якихось кілька діб. Потім я повернуся на Землю, додому, у затишок і спокій підводного купола. І нехай уже хтось інший буде цілий місяць божеволіти на цій проклятій орбітальній станції. Нехай хтось інший обслуговуватиме навігаційні маяки та метеолокатор на обшивці. І милуватиметься фантомами, що літають за бортом…

 

***

Один і той самий сон. Щоразу. Я з криком прокидаюся, ледве не розриваючи ремені ліжка. Дисперсні краплини поту блискучим роєм злітають із мого обличчя. І дивний солоний присмак заповнює рот, горло, я судомно спльовую й бачу, як згусток слини розбивається об стелю. Один і той самий сон. Щоразу. Я борсаюсь у холодній синяві, занурюючись у неї все глибше. Крик відчаю виривається з мене круглими пузирями, спрямовується вгору. Туди, де мерехтять химерні відблиски. Я простягаю до них руки, але вони все більше віддаляються. Синява чорніє, давить на груди, вуха, очі… Один і той самий сон. Кожного разу. Відтоді, як почалося моє чергування на станції, мені постійно сниться цей кошмар.

 

***

Ходять чутки, колись її називали блакитною. Важко повірити. Бура, у чорних розпливчастих плямах. Такою я бачу Землю, громада якої зараз проходить за ілюмінатором. Станція вже обернулася на дві третини, і тепер я можу побачити свій дім. Там, у широкій коричневій затоці, що розділяє темно-сіру Європу навпіл, під товщею води знаходиться моє рідне місто. Пам’ятаю його величне небо герметичного куполу над головою. Пам’ятаю потужний подих систем вентиляції та красу садів гідропоніки. Пам’ятаю… Дивно, але чомусь саме тут, на орбітальній станції, я почав згадувати, як жив у дитинстві біля самого краю купола. Де за товстим склом зрідка можна було вгледіти чиюсь швидку тінь. І це дозволяло не забути найголовніше – планета ще жива. Нехай її поверхня мертва й пустинна, але тут, на дні моря, ще збереглося життя. Маленьким шибеником я любив годинами стояти біля прозорої стіни, залишаючи на ній запотілу плямку від свого дихання. І радісно підстрибувати, коли у воді за склом проносилася чорна тінь когось невідомого, фантастичного та неймовірно цікавого…

Щось миготить і зараз. Але вже за ілюмінатором. Не в морській, а в міжзоряній безодні. Знову цей пучок світла кружляє навколо станції. Космічний світляк, що норовить зробити з мене божевільного. Якби я згадав про це явище в доповіді на Землю, мене точно вважали б за хворого. Таємничий гість абсолютно невидимий для радару. Зовнішньою камерою я багато разів намагався зняти цю аномалію, але та одразу зникала, тільки-но на неї націлювався об’єктив. Ох, якби поруч була інша людина, напарник, товариш… На жаль, в епоху глобальної автоматизації навіть тут, у холодному безповітряному просторі, людина вимушена залишатися наодинці з машинами. Довіривши їм усі можливі процеси, люди сподівалися стати ближчими один до одного. Але виявилися ще більш одинокими. Іще одна станція знаходиться зараз по той бік Земної кулі. Та й управляє нею бездушний робот. Я – остання людина від стратосфери до самого Місяця. Перед невідомим згустком живого світла.

Він наближається до ілюмінатора. Майже впритул. Його світло яскраве, але зовсім не сліпить. Навпаки, м’яка пульсація голубить очі, райдужними відтінками проникає глибоко у свідомість… Я знову чую гудіння вентиляції, відчуваю долонями гладкість скла підводного купола. Долонями? Чи долоньками? Мої пальці маленькі й пухлі, з брудними обкусаними нігтями. Голос матері знов звучить у пам’яті:

– Припини гризти нігті! І вимий нарешті руки! Уже п’ять років живеш, а ніяк не навчишся стежити за собою.

– Мам, я…

– Що? Знову до зовнішньої стіни зібрався? Ох, усі нормальні діти в саду граються, а мій дурбелик знову йде на морських чудовиськ витріщатися. От прийде одне з них до тебе вночі і з’їсть, як слухатися не будеш… Ну добре, горе моє, курточку хоч застебни. І шапку вдягни. Сьогодні знову потужність термогенераторів упала…

 

Я не міг не йти. Мене чекав приятель. Дехто з моїх однолітків хвалився дружбою з вигаданим духом гідропонічного саду. Дехто – з домовим, що мешкає між перегородками житлових модулів. Але мій друг був справжнім. І не таким, як інші тіні за склом. Без потворних щупалець і злих очей-вогнів. У темній муті за межами купола виразно проглядалися контури мого друга. Прямі та обтічні, витончені, з пласкими фігурними плавниками. Він завжди припливав сюди після свистка ранкової зміни. Я дивився на свого нового знайомого. І був певен – він теж дивиться на мене. Я розповідав йому казки, що чув на ніч від мами. А він плавав туди-сюди біля скляної стіни. І слухав. Я не сумнівався в цьому, хоча тисячу разів мене переконували: корпус купола не пропускає звук. Але мій друг слухав мене. А я розповідав…

Одного дня це припинилося.

– Неймовірно, я думав, вони всі вимерли… – почув я одного з робітників, які обслуговували трубопровід неподалік.

– Цей точно тепер вимер, – відповів інший, – його явно засмоктало у водозабірний фільтр. Порубало на шматки.

– Як думаєш, він міг бути останнім?

– Не знаю. Яка різниця? Менше теревень і чисть фільтр. Ця тварюка все забила…

Тоді я не міг зрозуміти, що саме складали робітники в поліетиленовий мішок. Якісь червоні шматки, що капали на підлогу чимось бурим і блискучим. Більше друг не припливав…

За ілюмінатором – темрява. Світляк зник. Зникла й Земля – мабуть, станція вже повернулася не менше ніж на дев’яносто градусів. Невже я задрімав, ткнувшись носом у скло? Старію, горіти мені в зорянім вогні. Робота в космосі не молодить. А з аномаліями за бортом і взагалі посивієш раніше ніж треба…

 

***

І знову цей кошмар. Знову мене поглинає глибока прірва. І цього разу – наяву… «Запас повітря – 14 хв», – повідомляє дисплей усередині гермошолома, у нижній частині прозорого забрала. Я безпомічно бовтаюсь у невагомості, від згубного холодного простору мене відділяє лише скафандр. Станція летить від мене все далі, димлячи обвугленими залишками метеолокатора, що вибухнув. Удався ремонт, нічого не скажеш…

Усе почалося з голосного й тривожного сигналу про несправності, що вирвав мене зі сну. Вищання електроніки змусило мене кинутись до приладів, аби побачити вирок системи діагностики. «Збій у роботі локатора метеоактивності… Падіння напруги до 7%... Несправність системи живлення…»

Без вилазки назовні не обійтися.

На те, щоб одягнути скафандр, пішло не більше двох хвилин. Щелепи гермошлюзу повільно розімкнулися, і тільки тоді передчуття чогось жахливого обдало мій розум крижаною хвилею. Порожнеча за межами станції ввижалася подібною тій, що поглинала мене кожну «ніч». Я сильніше вчепився в скоби, що ведуть до несправного метеолокатора. Намагаючись не дивитися на неосяжну чорноту довкола, рухався по сірій рівнині космічної сталі. Станція оберталася, і відцентрова сила хотіла відірвати мене від скоб, кинути глибоко в безодню. Лише добравшись до метеолокатора, я причепився до нього страхувальним карабіном і зміг на мить розслабитися.

Метеолокатор. Око станції, яким вона стежить за активністю ураганів, що постійно киплять в атмосфері. Отримані дані віялом сигналів спрямовуються на планету, і персонал енергетичних установок буде заздалегідь попереджений, як розпорядитися стихією, що збунтувалася. Однак тепер… Несправність локатора може призвести до спотворення даних або їх повній утраті. У кращому разі деякі установки просто зупиняться, у гіршому – аварій не уникнути.

Жодних зайвих дій, усе за інструкцією. Орудуючи ключем, я відкрив блискучий циліндричний корпус. Ніякої самодіяльності – тільки вручну підключити резервні джерела живлення. Детальніше з поломкою хай розбирається ремонтна бригада, котра прибуде з наступною зміною. Повільно й обережно, майже не дихаючи, я переключив навантаження з основних паливних елементів на запасні…

Спалах, потужний удар. Я відчув, як ураз натягнувся страхувальний трос. Порвався. Міцний скафандр витримав вибух. І продовжив моє життя на цілих чотирнадцять хвилин…

Тринадцять хвилин…

Повітря в шоломі ще чисте, прохолодне, якщо вірити індикаторам – багате киснем. Чи надовго? Мені вже ввижається, як повітря ущільнюється, насичуючись отруйним вуглецем. Тисне на горло, груди. Між мною та станцією тепер не менше кілометра. І ми продовжуємо віддалятися один від одного. Дивно, це була така гігантська конструкція металу. А тепер – просто блискуча кулька. Я благально простягаю до неї руки. Але вона спрямовується до зірок, щоб через кілька секунд самій стати зіркою. Далекою та байдужою.

Десять хвилин…

Чому детонували елементи живлення локатора? Перенавантаження? Перегрів?.. Неважливо. Тепер уже все неважливо. Залишається сподіватися, що бортовий комп’ютер станції послав сигнал біди. Щоб мій захололий труп було кому підібрати.

Вісім хвилин…

Земля точнісінько піді мною. Займає весь світ унизу. Тільки дому мого не видно, уся півкуля затягнута темною хмарною муттю. Не видно дому, куди я більше не повернуся. Дивно, мені зовсім не страшно. Наче так і має бути. Людина живе, людина помирає. Вона народжується глибоко під водою, бо проклятий техногенними катаклізмами суходіл відкинув її. Лише деякі клаптики землі вдалося відвоювати в повсталої планети. І побудувати на них енергетичні станції, що живлять сховані під водою куполи силою незгасаючих ураганів. Та колись людина помирає. Від епідемії морської чуми. Під розваленим куполом. На рознесеній бурями енергетичній станції.

Або від аварії в космосі.

Три хвилини…

Можливо, коли повітря почне втрачати відсотки кисню й температура в скафандрі підніметься, мені вдасться заснути. І померти без мук. Можливо…

Одна хвилина…

Заплющую очі, намагаючись востаннє насолодитися найлагіднішими у світі обіймами – невагомістю. Ось вони обережно підхоплюють мене за плечі, кудись тягнуть. Як ляльку… Невагомість? Розплющую очі, але бачу всюди лише марево м’якого білого сяйва. Ніби я окутаний нитками променистого світла. І вони несуть мене. Нічого не розумію. І, втрачаючи свідомість, навряд чи вже зрозумію…

 

***

Він знову тут – мій друг із далекого напівзабутого дитинства. І знову між нами скло. Я притискаю долоні до ілюмінатора, там, де з іншого боку його пестять пелюстки світла. Ну, привіт, друже! Ми так давно не бачились, і я стільки хочу тобі розповісти…

Тепер я бачу, як у серці цього сяючого фантома проступають темні контури. Прямі та обтічні, витончені, з пласкими фігурними плавниками. Ні, ці створіння не вимерли. Вони просто обрали інший океан – одвічний океан зірок. Поступилися морем людині. Адже ми вийшли з нього й до нього ж повернулися. Однак забули його таємниці…

Здалека видно, як із Землі до нас несеться вогняна точка. Це ремонтна бригада. Мій друг віддаляється, склавши на прощання вигнуті промені. І зникає. До зустрічі, приятелю. До зустрічі, привиде того часу, коли море було синім. Коли воно було колискою життя на всій планеті. І належало прекрасним дельфінам…

Введіть ваш абонентський код, щоб читати далі :

0 коментарів :